Для розвитку всієї культурийособливо літератури велике значення має друкарство. Проте в Україні на початку XIX ст. було всього близько 20 друкарень, до того ж погано обладнаних і устаткованих. Серед друкарень України найширшу видавничу діяльність розгортали друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетів.
Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика – з'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків, де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета “Харьковский еженедельник” (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпочалося видання щотижневої літературної газети “Харьковские известия”, заснованої журналістом А.Вербицьким (видавалася до 1824 р.). Наприкінці 30-х років у губернських містах України, як і всієї Росії, стали виходити офіційні газети “Губернские ведомости”. У 1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний журнал “Харьковский демократ”. У 1816-1819 рр. у Харкові ж видавався журнал “Украинский вестник”, а в 1824-1825 рр. – “Украинский журнал”.
Протягом ЗО – 40-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників: “Украинский альманах” (у Харкові, 1831 р.), дві книги альманаху “Утренняя звезда” (у Харкові, 1833 р.), альманах “Ластівка” Є.Гребінки (у Петербурзі, 1841 р.), альманах “Сніп” О.Корсуна (у Харкові, 1841 р.), чотири випуски альманаху “Молодик” І.Бецького (3 – в Харкові, 1 – у Петербурзі, 1843-1844 рр.), “Южный русский сборних” А.Метлинського (у Харкові, 1848 р.), три випуски літературно-історичного збірника “Киевлянин” М. Максимовича (у Києві, 1840-1841, 1850 рр.).
Слабо була розвинута періодична преса в західноукраїнських землях. У цей час там були видані деякі альманахи, зокрема “Вінок русинам на обжинки” (у Львові, 1846-1847 рр.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета “Зоря Галицька”, як орган Головної руської ради (до 1851 р.).
В одному річищі з художньою літературою розвивалося в Україні, мистецтво.
Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д.Трощинського в с.Кибинцях на Полтавщині, Г.Тарновського в с.Качапівці на Чернігівщині та ін.), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших на Україні постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім – у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.
Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі – російськими й польськими, а Галичині – німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси – водевілі, оперети, драми, трагедії – російських та іноземних авторів – Гоголя (“Ревізор”, “Одруження” та ін.), Фонвізіна (“Недоросток”), Шекспіра (“Отелло”, “Гамлет”), Шіллера (“Розбійники”) та ін.
У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М.Щепкіна були поставлені п'єси “Наталка Полтавка" і “Москаль-чарівник” І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І.Штейна, визначним артистом був К.Соленик (1811-1851). Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П.Мочалова, коміка А.Мартинова та ін.).
На основі і під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на початку XIX ст. перші симфонічні твори (“Українська симфонія” й Симфонія сольмінор (з “Козачком”) невідомих авторів) і пїсні-романси, які набули великої популярності (“Віють вітри”, “Сонце низенько" та ін.)
Великий російський композитор М.Глинка, живучи в 1838 р. в маєтку Г. Тарновського в с.Качанівці на Чернігівщині на основі народних мелодій на слова поета В.Забіли написав пісні “Гуде вітер вельми в полі” і “Не щебечи, соловейку”. Він також почав писати симфонію “Тарас Бульба”. Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій українських народних пісень композитори О.Аляб'єв і М.Маркевич.
Видатним оперним співаком і композитором став Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), походженням з містечка Городищі (тепер місто Черкаської обл ). Коли Гулак-Атемовський навчався в Київській ду-ховній семінарії, його спів почув М.Глинка і забрав до Петербурга (1838 р.), де й керував його навчанням. Після продовження навчання в Італії і блискучого дебюту у Флорентійському оперному театрі Гулак-Артемовський багато років працював солістом в оперних театрах Петербурга (1842-1864) і Москви (1864-1865). Як композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент “Українське весілля” (1851), музику до воде-віля “Ніч напередодні Івановогодня” (1852), пісні “Стоїть явір над водою” (з присвятою Т.Шевченкові), “Спать мені не хочеться” (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.
Як і інші галузі культури, образотворче мистецтво в Україні розвивалося в тісній взаємодії й взаємозв'язках з передовим мистецтвом російського народу. Багато російських художників (В.Тропінін, М.Іванов, О.Кунавін, М. Сажин, В.Штернберг та ін.) працювали в Україні або в своїй творчості широко використовували українську тематику, вносячи в українське образотворче мистецтво нові, передові прийоми зображення дійсності. У той же час чимало вихідців з України (художники-живописці Д.Левицький, В. Боровиковський, А.Мокрицький, І.Сошенко, скульптор І.Мартоста ін.) працювали в Росії і пліч-о-пліч з художниками-росіянами розвивали там образотворче мистецтво. Багато українських живописців, графіків, скульпторів, архітекторів навчалися й діставали мистецьку освіту в петербурзькій Академії мистецтв та інших російських художніх навчальних закладах.
В образотворчому мистецтві художники дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності – життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів тощо. Все демократичнішими і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.
Велике значення для розвитку українського реалістичного живопису, зокрема портретного, мала творчість Василя Андрійовича Тропініна (1776-1857), уродженця Новгородської губернії. Будучи кріпаком графа І.Моркова, він був вивезений паном у маєток – село Кукавку на Поділлі, де протягом майже двадцяти років був дворовим художником, маляром, кухарем, а то й панським лакеєм. У вільний від прислужування панові час Тропінін займався малюванням. Він створив реалістичні портрети подільських селян-кріпаків – “Дівчина з Поділля”, портрет селянина-кріпака з Поділля, портрет Устима Кармалюка, портрети “Українець”, “Хлопчик з сопілкою” та ін. Крім того, Тропінін написав ескіз картини “Весілля в Кукавці”, композиції побутових сцен з життя подільських селян, а такожпейзажі Кукавки та інших подільських сіл.
Цікаві живописні твори, в яких любовно змальовувалася природа України, залишив художник, ініціаторвизволення Шевченка і його друг Іван Максимович Сощенко (1807-1876). Це – картини “Хлопчики-рибалки”, “Продаж сіна на березі Дніпра”, “Пейзаж” або “Біля річки”.
Значний слід у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила творчість відомого живописця й графіка Василя Івановича Штернберга (1818-1845), що був одним з найближчих друзів Т.Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: “Водяний млин на Україні”, “Качанівка”, “Вітряки в степу”, “Ярмарок в Ічні”, “Переправа через Дніпро під Києвом” та ін.
Велике місце в українському живопису й графіці займає Т.Шевченко. Сприйнявши все краще від своїх учителів, він у своїх численних картинах і гравюрах різних жанрів – портретному, побутовому, історичному, пейзажному – реалістично змалював широку панораму тодішньої дійсності – тяжке життя покріпаченого селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, “блудних синів”, бідних казахських дітей-байгушів та ін., створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторїнок з її історичного минулого. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як художником. Це і автопортрети, і портрети М.Щепкіна, К.Брюллова, Ф.Толстого та ін., і “Катерина”, і серія офортів “Живописна Україна”, до якої ввійшли шість офортів: “У Києві”, “Видубицький монастир у Києві”, “Судня рада”, “Старости”, “Казка”, “Дари в Чигрині 1649 року”. Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням Київської комісії для розгляду давніх актів із пам'яток старовини: сепії “Кам’яні хрести в Суботові”, “Чигиринський дівочий монастир”, акварелі “Мотрин монастир”, “Богданові руїни в Суботові”, “Чигирин з Суботівського шляху” та ін. Перебуваючи в заслані, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошніх місць (“Форт Кара-Бутак”, “Укріплення Іргиз-Кала”, “Укріплення Кос-Арал взимку”, “Місячна ніч на Кос-Аралі” та ін.) і в ряді картин відобразив тяжке життя казахського народу (“Т.Шевченко і казахський хлопчик, що бавиться з кішкою”, “Байгуші” та ін.). У серії малюнків “Притча про блудного сина” (“Програвся в карти”, “У шинку”, “У хліві”, “На кладовищі”, “Серед розбійників”, “Кара колодкою”, “Кара шпіцрутенами”, “У в'язниці”) Шевченко гнівно викриває всю жорстокість самодержавно-кріпосницького режиму, його бездушність, жахливість становища солдатів-рекрутів, трагедію “блудних синів”. Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.