Реферат на тему:
Рецепція роману Еміля Золя “Жерміналь” з позицій соціалістичної ідеології
Рецепція роману Е.Золя з позицій соціалістичної ідеології – один з ракурсів його сприймання членами та організаторами робітничого руху, теоретиками і пропагандистами соціалізму / комунізму. Вона зароджувалася ще до публікації твору, бо сам автор, говорячи про свій задум і підготовку до написання роману з життя робітників, вдавався до словосполучення “мій соціалістичний роман”, зустрічався з керівниками Інтернаціоналу. У системі персонажів роману “Жерміналь” хоча не на першому плані, є постать соціалістичного функціонера Плюшара. Про нього більше говорять (Расснер та Етьєн), ніж з ним безпосередньо контактують, взаємодіють на рівні фабули. Тому цілком закономірно, що вже у фазі “передрецепції” неопублікованого твору в листуванні Е.Золя і в пресі спорадично виникали соціалістичні мотиви. Розмови, дискусії на цю тему активізувалися в період активної, зацікавленої газетно-журнальної рецепції у Франції та в інших країнах Європи, в тім числі й Україні. У третій фазі рецепції вже опублікованого твору, яким зацікавилися видавці і діячі соціалістичного руху [див.: 7, с. 167-177], починається літературно-критична рецепція, що поступово переростала в історико-літературну та соціологічну інтерпретацію. Відгомоном її є, зокрема, Франкове заперечення думки, що вартість роману Золя “Жерміналь” пов’язана з утвердженням соціалістичної ідеології. Така літературно-критична позиція І.Франка щодо ідейного змісту цього твору зумовлена зміною його ставлення до соціал-демократичного руху в Європі і перспектив побудови соціалізму. Після 1896 року до кінця життя він гостро критикував доктрину К.Маркса і Ф.Енгельса [див. докладніше: 2, с. 44-63; с. 58, с. 131-134, с. 140-148, с. 157-175].
Творчість Е.Золя і, зокрема, його романи “Жерміналь” і “Гроші” з позицій соціалістичної ідеології розглядали Поль Лафарг у Франції, Франц Мерінг – вуНімеччині, Юлій Мархлевський – у Польщі, Георгій Плеханов – у Росії. Вони і заклали основи “марксистської критики”, верифікуючи філософсько-економічну теорію К.Маркса аналізом літературних явищ. У літературній критиці на марксистських засадах визначальними і конструктивними були такі концепти: “Література – елемент ідеологічної надбудови щодо економічного базису”; “письменник – виразник одного з суспільних класів”; “джерело розвитку історико-літературного процесу – класова боротьба”.
П.Лафарг, автор праці “Економічний детермінізм Карла Маркса”, активно виступав як публіцист, літературний критик. Він був і співредактором газети ”Le Socialiste”, друкувався також у німецькому часописі “Die Neue Zeit”. Саме на його сторінках була опублікована 1871 року велика стаття “Гроші” Золя”. Автор спочатку робив обширний екскурс в історію французького роману, назвавши першу частину статті “Чим історія роману завдячує Золя?”. У другій частині – докладно аналізував життєву основу, фабулу та провідні образи-персонажі найновішого на той час твору з епопеї “Ругон-Маккари”. Матеріалістична концепція Лафарга не відходила від позитивістського детермінізму. Про спосіб його критичних розмірковувань дає уявлення такий уривок: “Найповерховіше споглядання, що не в змозі охопити зв’язок причин і наслідків, безпосередньої дії і її кінцевого результату, - ось він, тріумф “реалістів”, найвищий злет їхнього психологізму – це банальний аналіз власного вельми нецікавого і недоумкуватого “я”. Все, чого їм бракує, вони намагаються надолужити за рахунок мови; вся їхня майстерність полягає в тому, що мова їхніх творів надзвичайно манірна, заплутана, вона спантеличує читача” [3, с. 195]. Лафарг, іронізуючи над “реалістами”, виділяв з-поміж них Е.Золя, який, мовляв, “зробив зусилля покласти край такому чародійству” і вмотивувати дії персонажів “певними причинами”. Критик врешті зійшов на проблеми спадковості, заговорив про надмірні описи і хвалив Золя за те, що тому “вистачило сміливості взятися за великі соціальні явища і події сучасного життя”, показати “вплив економічних організмів на суспільство” [3, с. 210]. На жаль, зазначав Лафарг, цей “сміливий задум” неповно здійснюється, бо Золя живе відособлено від народу, тільки наїздами буває в його гущі як репортер. П.Лафарг задав той критерій, який невдовзі стане каноном соціологічної критики: письменник, мовляв, не знає життя, бо не живе серед народу, не осягає смислу явищ, які він описує, бо не володіє марксистським методом. Проте він Золя все-таки виділяє за принципом, згідно з яким Ф.Енгельс 1888 року оцінював Бальзака. Наділений великим талантом оповідача, - характеризує Лафарг Еміля Золя, - він ховає банальність своїх спостережень за романтично змальованими картинами, що вони зацікавлюють і захоплюють читача, але не переносять його на місце події і не дають йому чіткого уявлення про неї” (підкр. наше. – Р.Б.) [3, с. 216].
Оті характерні “але”, “на жаль”, що висловлювалися з позиції всезнаючого судді, який володіє істиною, стане “загальним місцем” (топосом) у молодих критиків, які виступали від імені ідеології передового класу – “пролетаріату”. Поки що виділяє з-поміж інших Еміля Золя як автора романів про страждання робітників (“Пастка”, “Жерміналь”) і викривача дрібної буржуазії саме “за сміливі задуми”. Він писав: “Золя насправді є гігантом у порівнянні з пігмеями, які його оточують. “Гроші” – останній і, мабуть, найбільш значимий з його романів, у якому яскраво вирізняються всі позитивні якості і всі вади письменника” [3, с. 220-221]. Аналіз Лафаргом цього роману – це по суті докладний переказ зображених біржових подій і коментар до вчинків та поглядів центральних і маргінальних постатей. Оцінні судження в статті з’являються зрідка і то надто стислі: “Усі без винятку герої Золя сповнені життя і руху”. “Гроші” – вправно побудований роман” [3, с. 237]. “На сторінках романів Золя ніколи не зустрінеш іронії або глузування” [3, с. 239].
Лафарг приділяв багато уваги образові “переконаного соціаліста”, вихованого на “могутній теорії Карла Маркса”, і започаткував поширений згодом прийом критики за принципами “соціалістичного реалізму”: критик проблематизував створене автором і міркував (=рекомендував), як було б краще чи доцільніше писати роман. “То ж доречно було б припустити, що він (послідовник Маркса. – Р.Б.) ґрунтовно вивчив фінансовий світ і капіталістичну економіку, що він пізнав закони розвитку суспільства і усвідомив необхідність перебудови цього суспільства […] Але замість глибоких думок ми чуємо від них порожню балаканину” [3, с. 242]. Лафарг рясно цитував роман, переказував зміст, цілі розділи, часом попереджуючи читачів про неповноту свого аналізу. “Я опускаю цілу низку цікавих образів, - зауважував у таких місцях, - бо мені бракує можливості простежити розгортання роману сторінка за сторінкою і проаналізувати його” [3, с. 237]. Як наслідок, Лафарг пропонує вбивчий присуд: “Образ “соціаліста” Сігізмунда Буша псує роман Золя, бо він є виплодом туманної фантазії автора. Такий твір, як “Гроші”, що так високо підіймається над рівнем звичайного роману, бо зазіхає на відображення і аналіз соціальних явищ, мусив би нести в собі певну концепцію побудови суспільства. А цього у романі немає” [3, с. 246].
Стаття П.Лафарга з’явилася, до речі, того самого року, що й “Влада землі в сучасному романі” І.Франка (1891). Обидві статті мають великі ретроспективні частини, які творять історико-літературний контекст – оцінну шкалу для визначення своєрідності одного твору, назва якого входить у заголовок статті. І в одній, і в другій домінує соціологічний вид аналізу. Їх споріднює категоричність суджень, але радикально відрізняє питома вага оцінок естетичного характеру і особливо – співвідношення класових і загальнолюдських критеріїв, зокрема, ставлення до соціалізму. До цієї ідеології та ідеалу в І.Франка стрімко наростало негативне ставлення, яке сягнуло піку 1903 року й однозначно відбилося в оцінці роману “Жерміналь” 1904 року. Натомість пієтизм до соціалізму / комунізму як ідеалу надихав літературну критику і Ф.Мерінга, і Г.Плеханова, і багатьох критиків із середовища європейських соціал-демократів, російських “пролеткутівців”-більшовиків.
Соціологічна критика виявила свою деструктивну сутність в Росії і в Україні - там, де культурну політику проводила панівна партія, що узурпувала державну владу. Сьогодні наслідки такого керівництва добре відомі. Але ми в контексті історії літературної рецепції все-таки зупинимось на одному епізоді, з якого дуже добре видно, як загальноестетична доктрина, що безпосередньо висновується з спрощеної філософської системи, тотально впливає на літературно-критичні судження про вже апробовані явища, усталені оцінки. Йдеться про ставлення літературознавства в Україні 20-30-х років ХХ ст. до Франкової рецепції спадщини Е.Золя. При цьому скористаємося працею П.Христюка “І.Франко про реалістичний стиль і натуралізм Е.Золя”, в кінці тексту якої стоїть дата – серпень 1930 р. Крім листів І.Франка до Олени Пчілки, А.Кримського і М.Грушевського, П.Христюк згадує, цитує і коментує й інші листи та літературно-критичні публікації, за якими легко реконструювати Франкову рецепцію творчості Е.Золя за життя цього французького письменника.
Текст П.Христюка за обсягом і структурою сумірний з текстом І.Франка 1898 року: вони доволі просторі (33 сторінки у Франка, 29 – у Христюка). Ні перший, ні другий автори формально-графічно своїх текстів не членували, однак їхні статті мають три логічно-риторичні частини. У Христюка вступ більший (3 стор.) і синтезовано-узагальнюючий, висновок - менший (неповна сторінка) і констатуючий. Вступна і заключна частини статті Христюка містять кожнаметатекстову і рецептивну мотивацію. П.Христюк, подавши чіткі тези про спільне і відмінне у спадщині Золя та Франка, пояснив свій намір - “…визначити ті загальні рямці, за які неспроможний був вийти Франко вже яко критик Золя” [6, с. 32]. У підсумку констатував: “Статті І.Франка про Е.Золя, як і загалом його висловлювання про літературні стилі, і досі не втратили свого значення [] за майже цілковитого браку у нас критичної літератури про Золя…” [6, с. 59]. Автор також чітко визначив їх практичне значення: “Стануть вони у великій пригоді […] слухачам нашої школи, що студіюють українську літературу і викладачам та науковим робітникам, які досліджують розвиток суспільної думки на Україні, історію української літератури й літературної критики” [6].