Свою погрозу батько виконав. Юнак залишився в столиці без всяких засобів існування. Він часто голодував, не мав постійного житла. Цілу зиму ходив без теплого пальта. Але його привалювала літературна робота і заради неї він погодився н пів-голодне життя.
Незабаром Некрасов виконав бажання матері. В вересні 1983 року поступив вільним слухачем в університет.
Деякі його вірші були надруковані в різних журналах, але за них майже нічого не платили і він продовжував головувати.
В 1840 році Некрасов з допомогою друзів надрукував книжку юнацьких віршів під заголовком “Мечты и звуки”. Книжка не мала успіху. Проте поет не впав у відчай, він почав ще більше працювати. В 1840-1841 роках він написав стільки віршів, повістей, казок, фельєтонів, критичних заміток, рецензій, комедій, скільки нікому н написати за все життя.
Кількість робіт з кожним роком росла. В 1843-1845 роках Некрасиво друкував вірші і статті під псевдонімами. Перепельський, Пружинін, Бухалов, Іван Бородавкін, Пархоменко, Ник-Нек, Назар Вимочкін і інші.
В цей час Некрасов познайомився з великим російським критиком, революційним демократом Белінським, який любив юного поета, з його ненависть до народних ворогів. Вони часто розмовляли про все, що відбувалося в країні. Некрасов зрозумів, що пограбування трудящих є багатовікова система, узаконена державним устроєм. Йому стало зрозуміло, що весь добробут “Сильный и сытых” заснована на експлуатації мільйонів людей, пригнічених поміщиками і буржуазією.
Белінський вимагав від сучасних письменників правдивого відображення російської діяльності. Творчість Некрасова відповідала цим вимогам. Під впливом Белінського він звернувся до реальних сюжетів, підказаних йому життям; став писати простіше, без всяких прикрас, і тоді в ньому проявився свіжи, багатосторонній й глибоко правдивий талант.
Белінський перший пробудив революційну свідомість в Некрасова. Поет до кінця життя залишався вдячний вчителю і завжди згадував ті уроки, які одержав від нього:
Ты нас гуманно мыслить научил,
Еда ль не первый вспомнил о народе,
Едва ль не первый ты заговорил
О равенстве, о братстве, о свободе…
Другим вчителем Некрасова був Гоголь. Некрасов все життя ставив його поряд з Белінським. “Мертві душі”, “Ревізор” були для нього вищими зразками реалістичного мистецтва.
Гоголь як і Белінський для Некрасова був “народним заступником”, великим вождем своєї батьківщини на шляху свідомості, розвитку, прогресу.
У Некрасова є вірш про Гоголя, який закінчується такими рядками:
Со всех сторон его клянут
И только труп его увидя,
Как много сделал он, поймут,
И как любил он – ненавидя!
“Любить – ненавидя” – цьому навчився Некрасов у своїх великих наставників.
Любити свій народ для Некрсова, як для Гоголя і Белінського. Означало ненавидіти його гнобителів, і тому поезія Некрасова в ті роки (починаючи 1845 р.) стала поезією гніву. Він висміював с своїх віршах поміщиків (“В дороге”, “Родина”, “Псовая охота”), чиновників (“Чиночск”, Колыбельная песня”, “Современня ода”), багатіїв – купців (“Секрет”). І в цей же ранній період своєї літературної праці, він став писати про закріпачених селян (“Тройка”, “Огородник”).
Друкування з такими ідеями було надзвичайно небезпечно. Фальшиві писарі Болгарин, Сенковский і Греч об’єднали в своїх журналах і газетах велику групу прозаїків і поетів, які відволікали з дня в день увагу читачів від жахів навколо їхнього життя, вихваляли кріпацький устрій, як здобуток державної мудрості, всенародне щастя.
Усім цим писарям не подобалася творчість Некрасова. Царська цензура була на їх стороні. Вона забороняла друкувати твори Некрасова. Болгарин писав на поета доноси в третє відділення (таємна поліція Миколи І), стверджуючи, що Некрасов – “комуніст”, який “страшно вопиен в пользу революции”.
Але Некрасова не налякали ні, самоуправління цензури і він вирішує створити революційно-демократичний журнал, яки не дивлячись на цензуру закликав до визволення селян.
В кінці 1846 року, позичивши грошей разом з письменником І. Панаєвим взяв в оренду журнал “Современник” заснований Пушкіним. В “Современник” перейшов з другого журналу Белінський із своїми однодумцями – молодими передовими письменниками. Таким чином, в журналі Некрасова згуртувалися найкращі літературні сили, об’єднані ненавистю до кріпацького рабства.
Вперше в книжках “Современника” були надруковані “Кто винова?” “Сорокаворовка” Геруена, багато тургенівських “Записок охотника”, “Псовая охота” Некрасова, статті Белінського та інші твори в яких висвітлювався протест проти тодішнього устрою.
Але на почату 848 року, коли уряд Миколи І, наляканий християнськими повстаннями і революцією у Франції, прийняв міри для боротьби з прогресивними ідеями, видавництво передового журналу стало майже неможливим. Наступили епоха цензурного терору. Були випадки що більше половини повістей, статей і романі, які призначалися для друкування в “Современник”, гинули під червоними чорнилами цензура.
Не дивлячись на строгу цензуру, Некрасов протримався редактором майже двадцять років (1847-1866 рр.) Він перший побачив талант таких починаючих в різний час письменників як Лева Толстого, Помчарова, Достоєвського. Беручись за видавництво Некрасов надіявся, що в цьому журналі Белінський буде грати керівну роль, але через півтора року Белінський помер. Це була тяжка втрата. “Современник” осиротів. Не було в той час в Росії іншого письменника, який би міг стати таким “властителем дум” свого покоління, яким був Белінським.
Через декілька років після смерті Белінського Некрасову вдалося привернути увагу до свого журналу учнів знаменитого критика і продовжувачі його справ – майбутніх вождів російської революційної демократії Добролюбова і Чернишевського. В літературній роботі він здружився з ними і під їх впливом створив свої найкращі твори.
Починаючи з 1855 наступив найвищий розквіт творчості Некрасова. Він закінчив поему “Саша”. “Написав “Забытая деревня” “Школьник”, “несчастные”. Ці твори провили в Некрасові могутні сили народного співця.
Він став улюбленим поетом демократичної інтелігенції, яка саме в той час була впливовою силою в країні.
В 1856 році вийшла перша збірка, віршів Некрасова. Яка мала грандіозний успіх – такий як і в свій час “Євгений Онегин” і “Мертвые души”. Царська цензура, налякана її популярністю заборонила газетам і журналам друкувати про неї похвальні відгуки.
Наближувалася епохи 60-тих років. В цей час був проголошений царський маніфест про так зване розкріпачення селян (1861 рік), революційні демократи відмежувалися від дворян ліберального табору. Розпад революційних демократів і ліберальних дворян не міг не відобразитися на журналі органом революційної демократії. Некрасов привернув до себе молодих анти дворянських письменників Слєпцова, Миколу і Гліба Успенських і інших. Письменники-дворяни, які були до тієї пори його співробітниками демонстративно пішли із журналу, стали ворогами поета.
Розійтись з лібералами Некрасову було не так легко. Ще з часів Белінського він зріднився з ними за спільною працею. З деякими із них в нього була тісна дружба. Але вже ж таки народне благополуччя він поставив вище своїх особистих ідеалів.
Некрасов був одним із відомих борців за визволення трудових мас, рішуче і невтомно до кінця свого життя служив ідеям революційної демократії ідеям Белінського, Чернишевського, Добролюбова. Популярність “Современника” росла з кожним роком, але з часом над журналом нависла буря.
В 1861 році помер Добролюбов. Через рік заарештували в Сибір Чернишевського. Влада, яка вийшла на шлях помсти і розправ зі своїми ворогами, вирішила знищити ненависний журнал. Спочатку вона призупинила видання “Современника” на декілька місяців (1862), а потім заборонила не завжди (1866).
Довго існувати без журналу Некрасов не міг. Не минуло і двох років, як він взяв в оренду “Отечественные записки”, в якості співредактора ін запросив М.Солткова-Щедрина.
“Отечественные записки”, під керівництвом Некрасова стали таким же бойовим журналом як і “Современник”. Вони дотримувалися заповіту Чернишевського, в них вперше проявився у всій своїй силі сатиричний талант Щедрикові.
Цензура жорстоко переслідувала “Отечественные записки” і Некрасову (разом з Солтиковим) приходилося вести з нею таку вперту боротьбу як і в часи “Современника”.
Журнальна робота стомлювала поета, і він був по-справжньому щасливий, коли йому щастило вирватись із міста куди-небудь в село.
В селі, серед селян, він відчував себе легко і вільно і забував міські клопоти, особливо коли в нього було вдале полювання. З дитинства полювання було його улюбленим відпочинком. Взявши з собою собаку і рушницю, він на декілька днів разом з ким-небудь із місцевих селян блукав лісами і болотами. Додому він повертався з новими силами, свіжий і бадьорий. Полювання було дня нього найкращим способом дружнього зближення з простим народом. Він казав, що мисливцями, як зазвичай бувають найздібніші з російських селян. Сюжет знаменитої поеми “Коробейники” розповів йому під час полювання його костромський приятель-селянин Гаврило Захаров. Мандруючи з рушницею з села в село, Некрасов потрапляв на сільські ярмарки, свята, сходини, весілля і похорони. При цьому він знайомився з багатьма селянами, спостерігав їх повадки, звичаї і уважно прислухався до кожного їхнього слова і простих розмов.
З кожним роком він, якщо так можна сказати, все більше і більше закохувався в свій народ. Прискіпливо вивчаючи сільське життя, він став мимоволі готуватися до великого літературного подвигу створення монументальної поеми, яка прославляє російський народ, його велич де, його героїзм, його великі духовні сили.