Проте таких навчальних закладів в Україні було мало, діяли вони нетривалий час. За свій демократизм, невизнання офіційних програм, викладання українською мовою та використання в навчальному процесі елементів українознавства ці школи закривалися, а їх вчителі переслідувалися.
Відповідно до потреб промисловості з кінця століття у промислових центрах відкриваються професійно-технічні навчальні заклади, їхня діяльність регламентувалася "Основними положеннями про промислові училища", прийнятими в 1888 р. Всі училища діяли на основі індивідуальних статутів, за навчальними планами і програмами, що затверджувалися кожним навчальним закладом. На вивчення загальноосвітніх предметів у них відводилося від 10,6 до 30,4 % загального часу. Відома діяльність Маріупольського нижчого механіко-технологічного училища, Горлівського гірничого училища, Слов'янського нижчого гірничозаводського училища, Херсонського ремісничого училища тощо. Як правило, технічні училища, в яких навчалися підлітки з 12-14 років, випускали підмайстрів. Ремісничі школи готували кваліфікованих робітників різних спеціальностей: ковалів, токарів, слюсарів, ливарників тощо.
З початку століття відкриваються ремісничі сільськогосподарські школи та навчальні заклади окремих видів професійної школи — морехідні, художньо-промислової освіти тощо.
Вища освіта в Україні також залишалася недосконалою. На початок 1917 р. на всій території України, що входила до складу Російської імперії, діяли 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 35,2 тис. студентів. Серед них було три університети — у Харкові, Києві, Одесі; три технічних інститути — Київський політехнічний, технологічний у Харкові та Катеринославський гірничий. Діяли Харківський ветеринарний інститут, Київський і Харківський комерційні інститути, Київська й Одеська консерваторії, сім вищих жіночих курсів, Ніжинський історико-філологічний інститут.
Таким чином, усі вищі навчальні заклади були зосереджені тільки у п'яти містах України, в яких провідні вчені та викладачі теж плекали національний дух, дбали про подальший розвиток вітчизняної науки, культури, освіти.
У задушливій, затхлій обстановці російського великодержавного шовінізму та утисків царату зусиллями вчителів-просвітителів у школах різних типів відчувалась досить сильна опозиція нав'язуванню примусової русифікації українського шкільництва. Передусім з боку прогресивних вчителів пошевченкової доби, які прагнули в умовах заборони української культури здійснювати виховання молоді на кращих традиціях національної педагогіки та шкільництва.
Велику плеяду прекрасних учителів українських шкіл назавжди вкарбовано в історію вітчизняної освіти і педагогіки.
Заслуговує теплих слів добре ім'я учителя Левка Івановича Боровиковського (1806-1889), вихованця Полтавської гімназії і Харківського університету, викладача історії латинської мови в Курській і Новочеркаській гімназіях, незабаром — у Полтавській гімназії.
Між іншим, Л.І. Боровиковський, крім педагогічної діяльності, був поетом Шевченкової доби. У передмові до однієї зі збірок він писав: "Моя мати — Україна: вона мене голубила й годувала, і на все добре наставляла. Як щира дитина, я її слухав — і повік не забуду, що вона мені говорила, як на все добре вчила — як з людьми жити, як на світі добре робити..." Власне, таким було і педагогічне кредо Левка Івановича.
Тож учитель-філолог, учений-фольклорист, етнограф, лінгвіст, поет-романтик Левко Боровиковський заслуговує доброї пам'яті на скрижалях історії української педагогіки і школи.
Не можна не назвати вчителя пошевченкової пори, вихованця історико-філологічного факультету Харківського університету Василя Степановича Гнилосирова (1836-1901), який усе своє життя віддав освітянській справі, працював учителем, а з 1873 р. — директором Канівської повітової школи. B.C. Гнилосиров був прихильником демократичних перетворень у системі народної освіти, прагнув викладати рідною мовою, багато зробив у справі догляду за могилою Т.Г. Шевченка, її впорядкування та охорони. Він усе своє життя виховував учнівську молодь у повазі до національних святинь і символів. Увійшов відомий учитель до історії літератури під псевдонімом А. Гавриш-Гнилосиров. Нехай же під таким самим ім'ям талановитий учитель пошевченкової доби увійде і до історії української педагогіки.
Учитель літератури Василь Семенович Мова (1842-1891) довгий час працював у катеринославській Маріїнській жіночій гімназії. Він закінчив юридичний факультет Харківського університету кандидатом права, і, як найчастіше бувало в учительських колах того часу, багато працював в літературі, між іншим, під псевдонімом В. Лиманський. Певно, під впливом місця розташування рідного хутірця біля Солодкого лиману, що на Кубані. B.C. Мова-Лиманський походив з роду козацького сотника Чорноморського Стародерев'янківського куреня. Переконаний вільнодумець, знавець і популяризатор творчості Кобзаря, один з перших авторів поетичного перекладу "Слова о полку Ігоревім" рідною мовою, автор кількох оригінальних творів у поетичних збірках "Проліски", B.C. Мова-Лиманський мав товариські стосунки з багатьма прогресивними вчителями України пошевченкової доби.
Вихованець Чернігівської гімназії і Київського університету Микола Андрійович Вербицький (1843-1909) викладав словесність у Полтавській, а потім у Чернігівській гімназіях. Йому були притаманні бунтарський норов, глибоке переконання в необхідності демократичних перетворень у системі та змістові народної освіти України; у практичній діяльності прагнув виховувати найсвятіші людські почуття на кращих зразках українського фольклору, на творах Тараса Григоровича Шевченка, будив серед учнівської молоді почуття гідності та гордості належати до дивного українського миролюбного, працьовитого і пісенного народу.
Окремою і самобутньою постаттю на терені української культури та просвітництва є Іван Іванович Манжура (1851-1893), життя і творчість якого пройшли здебільшого на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область).