Остап Вишня (стр. 1 из 2)

Реферат на тему:

Остап Вишня

План.

1.Вступ.

2.Творчість і життя Остапа Вишні.

3.Висновок.

4.Список використаної літератури.

1.Вступ.

ОСТАП ВИШНЯ

Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко (народ. 1889 р. — пом. 1956 р.)

Видатний український письменник-сатирик, гуморист. Майстер художньої пародії і шаржу, короткого памфлета, сатиричного фейлетону і гуморески, перекладач.

Остап Вишня все життя був веселою, оптимістичною людиною і своїм темпераментом так заражав оточуючих, що ті забували про будь-які проблеми і турботи. Адже гумор — кращий порадник у важкій ситуації і кращі ліки від усіх хвороб. А щирий сміх над собою — помічник подвійний. Письменник ніколи не

забував цієї давньої мудрості, і, можливо, саме всепоглинаюча сила сміху, помножена на українське життєлюбство, виривала його з рук «законних» убивць і рятувала в безвихідних ситуаціях.

Навіть про таку серйозну подію, як власне народження, Вишня говорив з чималою часткою доброї усмішки: «Мене витягнули з колодязя, коли напували корову Оришку».

2.Творчість і життя Остапа Вишні.

Насправді майбутній гуморист — а поки просто Павло Губенко — народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля села Грунь, що на Полтавщині (тепер Сумська обл.). Батько його служив прикажчиком у поміщиків фон Рот, мати доглядала 17 дітей. Хлопчик ріс хуліганистим і шкодливим, проте легка вдача і бурхлива фантазія згладжували будь-які провини. А ще Павлик дуже рано зрозумів, що у світі є пани і не пани, і, цілуючи поміщиці руку, із задоволенням потім витоптував у її клумбах квіти й усе погрожував щось їй «показати». Одним словом, був «чистим лейбористом».

Батько, бачачи любов сина до читання («Узагалі любив я книжки з м'якими обкладинками. Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ють, якщо мати, буває, побачить»), намагався дати йому пристойну освіту. Павликові не було й шести років, коли його віддали до грунської сільської школи, а після її закінчення — до двокласної в м. Зінькові, звідки він вийшов із правом роботи поштово-телеграфним чиновником 14-го розряду. Але оскільки хлопчику йшов на той час лише тринадцятий рік, навчання його не завершилося. Мати повезла Павла до Києва у військово-фельдшерську школу, де Михайло Кіндратович Губенко, який був військовим, міг учити дітей за казенний рахунок.

Закінчив молодший Губенко школу 1907 р. у чині військового фельдшера і був закріплений за 169-м піхотним полком у Києві, де шість років відпрацьовував своє навчання. 1914 р. він звільнився зі служби і влаштувався на роботу до Київської залізничної лікарні. Посада фельдшера врятувала його від призову до армії під час Першої світової війни. При Українській Народній Республіці він завідував Медико-санітарним управлінням міністерства шляхів сполучень, але в кабінетах сидіти не любив. Губенко, ризикуючи життям, працював у санітарних потягах, заповнених тифозними хворими. Він допомагав людям не тільки ліками, але й смішними анекдотами, які сам складав і чудово розповідав.

1919 р. Павло Губенко почав друкуватися під псевдонімом

П. Грунський в есерівських газетах «Народна воля» і «Трудова громада». Його фейлетони відразу стали популярними, тому що сміхом витісняли розпач. Пройшовши усі фронти, на початку 1920 р. письменник-початківець повернувся до Києва, де зовсім недовго працював «редактором мови» у видавництві «Книгоспілка». У жовтні за «зв'язок з есерами» його заарештували чекісти. І лише через півроку В. Блакитному вдалося вирвати Павла з чекістських підвалів і влаштувати перекладачем у редакцію газети «Вісті ВУЦВК».

«Перекладав я, перекладав, а потім і думаю собі: "Чому я перекладаю, коли можу фейлетони писати! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — у мене особливої немає, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — буду робити?" Зробився я Остапом Вишнею і почав писати. 1 пишу собі...».

1922 р. став роком могутнього і стрімкого злету Вишні в українській гумористиці. До кінця двадцятих він був уже автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, що за чотири роки перевидавалися 42 рази, а збірник антирелігійних фейлетонів «Справи небесні» витримав аж шість перевидань. 1928 р. вийшло перше 4-томне видання «Усмішок», яке складається з «усмішок» і «реп'яшків», — як автор називав свої коротенькі смішні розповіді. Гумористична мова Вишні — по-народному соковита, колоритна, жива, дотепна, багата на свою простоту, тому що близька до звичної сільської і міської говірки. Але в той же час у ній збережені й канони класичної літератури: комізм і гра слів, жарти, афоризми, приповідки, натяки, каламбури. Щоб читати ідо кінця розуміти його твори, люди вивчали українську мову.

Мудрий і добродушний скептицизм Вишні породив його непорушне взаєморозуміння з мільйонами читачів. Він умів підкреслити анекдотичні контрасти, якими кишіла країна того часу. Майстер пародії і шаржу із задоволенням маскувався під «простачка», від нього віяло тим казковим дурником, перед яким пасують і мудреці, і королі. У своїй пам'ятці «Про що я, нещасливий, змушений думати і писати» Вишня перелічував своїх «друзів»: бюрократів, підлабузників, спекулянтів, відвертих мерзотників, браконьєрів, хамів, аліментників, інтриганів

та «інших сучих синів і пройдисвітів». У творах він атакував слабкості своїх земляків, був нещадний і міг убити сміхом. І часто слідом за своїм улюбленим письменником М. Гоголем, якого перекладав із особливим натхненням, повторював: «Ворога потрібно бити. Глузування боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Вишня вважав, що має повне право жартувати над «чухраїнцями», тому що любить їх, а «любити, між іншим, це дуже важка робота».

Близький друг письменника М. Хвильовий писав: «"Усмішки" Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ароматні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні й водночас глибоко трагічні».

З ким би не зустрічався Павло Михайлович, де б не бував — він скрізь знаходив матеріал для своїх гуморесок. Так з'явились «Усмішки» сільські, київські, кримські, мисливські, театральні. А на початку 1920-х рр. його холостяцький будинок опромінила справжня усмішка — Варвара Олексіївна Маслюченко. Завзятий мисливець, рибалка і театрал уперше побачив майбутню дружину в ролі Жанни д'Арк у п'єсі Б. Шоу «Свята Анна» і згодом зізнався їй: «Як побачив тебе, так мені жаба цицьки й дала». Він був щасливим чоловіком, турботливим батьком названої дочки Марійки — і гуморив ще яскравіше.

Крім того, О. Вишня провадив і велику громадську роботу:

брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», разом із В. Блакитним організував і редагував журнал «Червоний перець», уходив до оргкомітету Спілки радянських письменників України і Всесоюзного оргкомітету. З усіх боків зі своїм лихом до нього йшли прості люди, він нікому не відмовляв — допомагав особистими турботами, а докучливими фейлетонами тиснув на представників влади. Голова ВУЦВК Г. Петровський навіть ревниво цікавився в письменника: «Хто, власне, є всеукраїнським старостою — Петровський чи Остап Вишня?»

Але не все було так весело. Разом із «куркулями» Сталін оголосив війну й українській інтелігенції. І в цьому вже Павло Михайлович не побачив нічого смішного, тому й припинив писати. І сам Вишня потрапив під твердий пресинг «друзів-письменників» Полторацького і Доброярського. Вони обвинувачували його в націоналізмі й «у пестуванні куркульської мови на противагу мові українського колгоспника і пролетаря», говорили, що він — «постать реакційна, гальмо на потязі культурної революції,... контрреволюціонер,... нездара, шпигун, для якого література — це маскування основного заняття — шпигунства і шкідництва», і з упевненістю заявляли, що «недалеке майбутнє принесе забуття Вишні і "вишнярству"».

Викорчовуючи «націоналізм», система «вибила протягом декількох десятків років усі молоді паростки літературні, — писав згодом Вишня. — Ті дурні, що кричать: "Націоналісти!", не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!»

За спогадами дочки Павла Михайловича, єдиним, хто виступив на захист батька, був Микола Хвильовий. Такою ж шляхетністю відзначався й сам Вишня. Коли 1931 р. заарештували М. Рильського, він, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а після звільнення забрав її на кілька тижнів до свого будинку. А самогубство Хвильового, який, не витримавши цькування, застрелився, Павло Михайлович сприйняв як жахливу життєву катастрофу. Близькі думали, що він збожеволів, — три дні з його кімнати доносилися волання й ридання чоловіка, який бився в істериці.

26 грудня 1933 р. був арештований і найвідоміший український письменник того часу гуморист Остап Вишня. Найтихішого і найдобрішого з людей звинуватили в тероризмі — спробі вбити секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. Павло Михайлович писав: «Заперечував я все... до застосування до мене фізичних заходів впливу. У результаті психічного і фізичного впливу мені довелося зробити на себе наклеп...». Але навіть на питання слідчого Бордона: «У якому приміщенні ви хотіли вбити Постишева?» — із властивим йому гумором відповів, що любить убивати вождів на свіжому повітрі.