У “Тінях забутих предків” особливо виразно виявилася така риса письменника, як зумовленість образної системи твору конкретною місцевою, побутовою, історичною, соціальною і національною обстановкою, баченням світу крізь призму персонажів. Та оскільки сама обстановка незвичайна, то й асоціації та образи інколи можуть видатися незвичайними, своєрідними, навіть – дивовижними. Однак, як слушно відзначив І.О. Денисюк, чудова фантастика, якій піддається автор і читач, є реалістичним світосприйманням гуцула. У глибокому реалізмі і силі типізації Коцюбинського переконується кожний, хто побував на Гуцульщині навіть через піввіку після автора “Тіней забутих предків”.
Якщо декаденти всіляко підкреслювали владу звіриного начала в душі своїх героїв, то М.Коцюбинський, навпаки, не принижує людей з народу, справжніх “дітей природи”, бачить у них непереможний потяг до краси, до поезії, до всього світлого й людяного.
У центрі твору – образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, легінь, поетична натура. З дитячих років Іван жив серед природи, виховувався на гуцульських повір’ях, легендах, казках, і світ був для нього ”як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”. Захоплюючись грою на сопілці, він намагається вловити мелодії, які звучать у природі. Марічка, як і Іван, змальована в ореалі музики і пісень. Що б вона не побачила, що б не сталося на світі – у неї виливалося в легку й просту пісню. Вона знала безліч співанок, вміла складати їх. Дружба Івана з Марічкою, такою ж ніжною і поетичною, як і він, повна краси й чистоти. В їхніх відносинах “все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця”.
Цьому поетичному життю, повному гармонії й музики, овіяному чарами природи, М.Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною після смерті Марічки. Тяжко переживши загибель подруги, Іван через кілька років одружився, бо “треба ж газдувати!” Палатна “з багацького роду, фудульна здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю!” Вона любила пишну одежу і дбала, подібно до Марти із “Сну”, лише про господарство та тілесні потреби. Вічно заклопотане своїм ворожінням і худобою, вона не могла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. “Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він газда, вона газдиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка – чого ж ще більше? Життя їх текло, повне трубот про худобу, про господарство, яке потребувало вічної праці. Але Івана не задовольняло сите, спокійне існування з грубою, обмеженою Палагною, його сушила туга за іншим, красивим життям, за Марічкою, що стала для нього уособленням всього поетично, гарного, світлого: “Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші кращі світи, де можне б спочити”.
М.Горький назвав “Тіні забутих предків” М.Коцюбинського “отличным очерком”, М.Лисенко – чудовою поемою в прозі. У цьому творі, як в “Лісовій пісні Лесі Українки та “В неділю рано зілля копала” О. Коцюбинської, відтворюються повір’я, передсуди, марновірства і забобони, які обплутують людину, отруюють її життя; засуджується сите міщанське животіння; показується страшне протиріччя між мрією і дійсністю в капіталістичних умовах, що проникають в найглухіші закутки, а тим самим підказується думка про необхідність змінити ці умови, боротись за таке суспільство, де б мрія і дійсність злилися, в якому людина вийшла б з-під влади темноти, забобонності і марновірства, що безроздільно панували над душами гуцулів.
Письменник назвав свій твір “Тіні забутих предків”. Назва не випадкова. Серед гуцулів, відрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні звичаї і вірування, давнє світосприймання і світовідчуття, коли природа й життя людини зливались в одне нероздільне ціле. Було кілька варіантів заголовка: “Тіні минулого”, “Голос віків”, “Відгомін” перед віку”, “Подих віків”, “Дар предків забутих”, “Голос забутих предків”.
М.Коцюбинського приваблювали душевна та фізична сила, здоров’я простого народу, в даному разі гуцулів. Серед його нотаток двічі зустрічається запис: “Гуцул – здоровий, як гірське повітря, легкий, як потік у свому бігу”.
У повісті яскраво змальовані особливості побуту, господарства, сімейного та громадського життя гуцулів. Через долю закоханих Івана та Марічки Коцюбинський показав існування серед гуцулів давнього звичаю “призми” – довголітнього ворогування двох гуцульських родів, кровну помсту тощо. Вся повість просякнута легендами, міфами, повір’ями, віруваннями, архаїчними звичаями та обрядами. Інколи навіть важко відрізнити, де закінчується дійсність і починається домисел – так органічно сплетені вони в повісті. Матеріал твору дає можливість скласти також уяву про духовну культуру українських горян.
Написавши “Тіні забутих предків”, М.Коцюбинський не припиняє вивчення Гуцульщини. Навпаки, інтерес до неї в письменника ще більш поглиблюється, особливо під впливом знайомства з особливостями сімейного та громадського побуту українських горян. Про це свідчать численні записи, що були зроблені Коцюбинським у його записних книжках, а також спогади Гнатюка. “Найбільше, - згадував Гнатюк, - зацікавили його були отці прояви гуцульського життя:
1. Родова мість, яка заховалася між гуцулами ще в такій майже силі, як італійська вендета на Сицілії.
2. Інституція годованців, яка дає старим якийсь час жити безжурно “набувати сили” на сім світі. Від добачував у ній глибокий філософічний підклад і хотів ним закрасити задуману повість.
3. Вільна любов, яка проявляється у тім, що майже всі – з малими виїмками – гуцули не доховують подружньої вірності і поза легальним подружжям знаходять собі любасів та любасок, з якими проводять далеко кращі хвилі, як із вінчаним подругом чи подругою”. (М.Коцюбинський, Листи до В.Гнатюка, стор. 23).
Окремо зацікавився Коцюбинський поширеним серед гуцулів звичаєм брати в сім’ю так званого годованця, тобто приймака. Письменник помітив, що становище годованця відрізнялося від становища приймака центральних губерній України. По-перше, годованця брали в сім’ю не обов’язково до дочки, а просто як робочу силу. Він міг одружитися з дівчиною з іншої сім’ї. Але в такому разі його дружина, приведена в чужий хазяйський дім, теж називалася годованкою і повинна була працювати на господаря дому. По-друге, звичаєм брати годованця могли користуватися тільки заможні селяни, ті, як зауважував Коцюбинський, “які хотять безжурного життя”.
Дослідник відзначав далі, що прихід годованця в сім’ю не був простим. Це оформлялося юридично: складалася спеціальна угода у нотаріуса, де обговорювалися права годованця, якого хазяїн мав право перепродувати. Отже, взаємовідносини між годованцем і хазяїном та членами його сім’ї були нерівноправними. Годованець повністю залежав від хазяїна, тобто фактично перебував на становищі батрака.
“Годованці, - писав Коцюбинський, - звичайно живуть в хаті господи (діда з бабою) і мусять їх слухатись в роботі, просити дозволу піти кудись. Коли разом гуляють на весіллі, дід забавляється, а годованець мусить йти доглядати маржинку”. (М.Коцюбинський, Твори в трьох томах, т.2. К., 1985, стор. 494).
Тяжка праця, погане ставлення з боку хазяїв часто приводило до суперечок, сварок і навіть бійок між годованцями та їх господарями. Такі сутички іноді закінчувалися смертельними випадками. “Коли годованець, зауважує Коцюбинський, - купить своїй жінці (годованці) щось кращого з’їсти, виходить сварка. Газди уважають, що годованці не мають права тепер набуватися, що це тільки їхнє право – і звідси сварка”.
Зацікавившись вивченням особливостей сімейного і громадського побуту гуцулів, про які мало відомо в центральних губерніях України, Коцюбинський приходить до думки про написання нової великої повісті під назвою “Годованці”. У листі до О.Аплаксіної з цього приводу він повідомляв: “Мені хочеться познайомитися зі своєрідною філософією гуцулів, з їх поглядами на життя і любов. Вже тепер почуваю під собою ґрунт”. Сучасники свідчать, що окремі епізоди повісті були вже готові і письменник розповідав про них. Зокрема Л.Гармостій згадує, що М.Коцюбинський говорив йому про план нового твору. Знаючи, як працював письменник (він не сідав писати, поки твір не був цілком готовий “в голові”), можна твердити, що повість була майже створена. Та й сам М.Коцюбинський зазначав: “Багаті записи маю... Усе у голові готове... Сядь та пиши. Так отже заслаб” (“Літературно-науковий вісник”, 1913, т. LXIII, №5, стор. 221).
Коли раніше робота, службова та приватна не давала можливості працювати над твором, то тепер тяжка хвороба прикувала М.Коцюбинського до ліжка. Письменник гірко жалкував: “...Школа тільки “гуцульського матеріалу, бо дурно загине” (т.4, стор. 443)
Повість так і не була написана. Це не поодинокий приклад з творчої біографії М.Коцюбинського, як і багатьох інших революційно-демократичних письменників. Умови життя й праці їх були такими, що не раз доводилося. За словами Лесі Українки, “скрутити голову” планові і замість роману чи повісті давати опис якоїсь виставки чи дрібні дописи. Сільськогосподарські огляди, які змушений був писати М.Коцюбинський, своїм обсягом набагато перевищували всі його твори...
Та, на жаль письменникові не судилося здійснити свій намір. Наперешкоді стала смерть.
Коцюбинський не написав і наукової роботи, присвяченої згаданим питанням, не з’ясував до кінця причин збереження гуцулами найдавніших пережитків. Але вже одне те, що він зафіксував ці явища наприкінці ХІХ і початку ХХ ст., має велике наукове значення.
Його матеріали, вказуючи на наявність локальних особливостей у розвитку сім’ї та сімейного побуту на Україна, накреслювали шляхи для дальшого дослідження цих важливих питань народного життя.