Карпенкові-Карому належить кілька п'єс на історичні теми. Серед них певний інтерес становить трагедія «Сава Чалий» - не перша в українському письменстві драматургічна обробка відомої народної пісні. Версія, що її пропонує Карпенко-Карий, відзначається зорієнтованістю на невибагливий загалом смак містечкового глядача.
Поза сумнівом, на драматургічній практиці Карпенка-Карого суттєво позначився його власний театральний, передусім акторський досвід, що диктував пошук тих сценічних засобів, які б сприяли формуванню масового українського глядача.
МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ (1840—1904)
Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня 1840 р. в с. Кліщинцях на Полтавщині у дворянській сім'ї. Рано осиротів, виховувався в родині дядька — В. Лисенка. Навчався в Полтавській гімназії, Харківському та Київському університетах. Здобувши вищу освіту, певний час працював у Київському історичному архіві. Після кількох років, проведених у власному маєтку на Поділлі, оселився в Києві. Багато сил віддавав громадській та літературній праці. Брав участь у театральному житті Києва, разом з М. Лисенком виступив засновником Товариства українських сценічних акторів. Помер М. Старицький 14 квітня 1904 р., похований у Києві.
М. Старицький — талановитий поет, драматург, перекладач. Перші літературні спроби здійснив у 60-х рр. Поезія М. Старицького відзначається громадянським звучанням. У творах письменника 1900- х рр. відчутно посилились психологічні риси.
Помітними є здобутки М. Старицького-драматурга. Більшість його п'єс постала як відповідь на потребу розширення українського театрального репертуару. Драматург розпочав з переробок чужих творів і виявив високу майстерність у посиленні їх сценічності. У зв'язку з цим найбільш відомою є комедія «За двома зайцями» (переробка п'єси І. Нечуя-Левицького «На кожум'яках»). Цікавими є водевілі драматурга «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модному». Певний інтерес становлять його історичні драми «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші». Помітними досягненнями М. Старицького є п'єси «Не судилось» і «Талан». Кращі твори М. Старицького й сьогодні лишаються в українському театральному репертуарі.
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі на Львівщині в родині коваля. Навчався у початковій (1862— 1864) та німецькій нормальній (1864— 1867) школах, пізніше — у Дрогобицькій гімназії (1867— 1875). 1875 року вступив на філософський факультет Львівського університету, який залишив через арешт у червні 1877 р. Пізніше був заарештований ще двічі (1880; 1889). Майже постійно співробітничав з різноманітними періодичними виданнями, на сторінках яких виступав як критик, публіцист, науковець. Наукові інтереси Франка зумовили працю над докторською дисертацією, що була ним захищена 1893 р. у Віденському університеті. Із 1894 р. видавав журнал «Житє і слово», після закриття якого з 1898 р. був членом редакційного комітету «Літературно-наукового вісника». Взимку 1907— 1908 рр. здоров'я письменника значно погіршилось. Матеріальні нестатки й виснажлива праця призвели до загострення хвороби восени 1915 р. Помер Франко 28 травня 1916 р.; похований у Львові.
Іван Франко — поет, прозаїк, драматург. Початок його літературної діяльності припадає на часи навчання в гімназії. Першими спробами були поезії, що друкувалися в журналі «Друг» та сформували збірку «Балядьі і росказьі» (1876). Кращі твори другої половини 70-х — 80-х рр. склали поетичну збірку «З вершин і низин» (1887), що засвідчила творче зростання митця. Збірка поєднує поезії на різні теми, переважно громадянські. Наступна книжка поезій Франка «Зів'яле листя» (1896) цілком відповідає авторському визначенню ліричної драми. Біографічно зумовлена, вона водночас є мистецьким шедевром і драматичним людським документом. До збірки «Мій Ізмарагд» (1898) увійшли переважно поезії 1897 р. та частина більш ранніх творів. У них знайшли відображення моральні й громадянські пошуки автора, позначені напруженим драматизмом та складною динамікою емоцій. 1900 року побачила світ поетична збірка Франка «Із днів журби». Важливим етапом його поетичної біографії стала наступна книжка «Зетрег їіго» (1906).
Франкові належить авторство ряду творів у жанрі поеми, серед яких на особливу увагу заслуговують «Іван Вишенський» та «Мойсей». Останній твір стосується складного комплексу національної, громадянської й особистісної проблематики, осмисленого в узагальнено-філософському ключі. Поема перейнята суворим усвідомленням неминучості жертв і складних випробувань на шляху людини й народу до духовного оновлення.
Франко — автор більш як ста прозових творів. Природно, що не всі з них однорідні за мистецькими
© ,
вартостями. Прикметною особливістю прози письменника є її виражена тенденційність, що іноді переходить у публіцистичність, схематичну ілюстрацію політичних ідей, як, приміром, у повісті «Борислав сміється» (1881- 1882).
Серед драматургічних творів Франка безсумнівним здобутком є п'єса «Украдене щастя» (1893).
Павло Арсенович Грабовський народився 30 серпня 1864 р. в с. Пушкарному на Харківщині в сім'ї церковнослужителя. Із 1874 р. навчався в Охтирській бурсі, а з 1879 р. у Харківській духовній семінарії, яку не закінчив через арешт у 1882 р. за участь у нелегальному народницькому русі. Після нетривалого ув'язнення проживав у рідному селі, недовго працював у Харкові, служив у війську, а після арешту в 1886 р. і тривалого слідства був відправлений на заслання до Іркутської губернії. У 1889 р. вже на засланні за політичним звинуваченням був черговий раз заарештований та понад три роки провів у в'язниці. Пізніше перебував на поселенні в Якутську та Тобольську. Помер Павло Грабовський 29 листопада 1902 р.
Характер поетичної творчості Грабовського зумовлений непростими обставинами його свідомо обраного життєвого шляху. Звернувшись до поезії ще за навчання в семінарії, на засланні він продовжував наполегливу літературну працю. Перші публікації творів з'явилися на початку 1890-х рр. у галицькій періодиці. Пізніше вийшли друком його поетичні збірки «Пролісок» (1894), «З півночі» (1896), «Кобза» (1898). Серед поезій Грабовського переважають твори на громадянські теми, що ілюструють його життєві переконання. Непроста доля митця пояснює, чому його поезія сповнена різноманітними скаргами й наріканнями та закликами до боротьби. Воно й не дивно, що за Грабовським міцно закріпилося означення поета-революціонера.
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913)
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 5 вересня 1864 р. в місті Вінниці в родині чиновника. Початкову освіту дістав у Барській школі; протягом 1876- 1880 рр. навчався в Шаргородській духовній семінарії. Мріям Коцюбинського про гімназію та університет через складні родинні й матеріальні обставини здійснитись не судилося; брак систематичних знань довелось надолужувати за допомогою самоосвіти. Письменник цікавився громадським життям, захопився ідеями народовольців, за участь у нелегальному русі потрапив під поліційний нагляд. 1891 року Коцюбинський склав іспит на право працювати народним учителем. Після досить нетривалого періоду вчителювання він дістав посаду співробітника Філоксерної комісії, що займалась організацією боротьби зі шкідником винограду філоксерою. Працюючи в комісії, письменник із 1892 по 1896 рік проживав у Бессарабії та в Криму. Знайомство з життям молдавського та кримсько-татарського народів позначилось на тематиці його творів. На початок роботи в комісії припадає зближення Коцюбинського з «Братством тарасівців»
організацією молодих інтелектуалів, що прагнули в усьому бути послідовними, «свідомими» українцями на противагу старшому поколінню так званих українофілів, схильних до співробітництва з колоніальною адміністрацією. Після перенесеної в 1896 - 1897 рр. хвороби письменник нетривалий час був співробітником Житомирської газети «Волинь», а 1898 року переселився до Чернігова, де працював у земській управі. Одночасно він брав активну участь у культурному житті міста, влаштовував літературні вечори, підтримував письменників-початківців. У 1900-х роках стан здоров'я Коцюбинського значно погіршився. Сухоти та хворе серце змушують його виїздити на лікування до Італії. Завдяки пенсії, що надало письменникові Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, він дістав можливість залишити обтяжливу роботу в земстві. Проте загострення хвороби не дозволило повністю переключитись на літературну працю. Помер письменник 12 квітня 1913 р., похований у Чернігові.
До перших літературних спроб Коцюбинський вдавався ще в дванадцятилітньому віці, пізніше, навчаючись у семінарії, писав вірші й прозу. У 80-х - 90-х роках письменник пройшов складний шлях удосконалення літературної техніки. Певний час його проза ще лишалась у стильових межах етнографічного реалізму з його увагою до селянських тем та побутописанням, водночас у ній
увиразнилась чітка тенденція до посилення психологізму. У цей час автор написав цікаві оповідання для дітей: «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», звернувся до морально-етичної та соціальної проблематики у творах «На віру», «П'ятизлотник», «Хо», «Для загального добра» та ін.
Логічною у творчій еволюції Коцюбинського стала відозва до українських письменників, складена ним разом із М. Чернявським. Автори закликали до оновлення тематики творів і літературного стилю, вважаючи, що українському письменству не варто обмежуватись лише селянськими темами, орієнтуючись на смаки інтелігентного читача. Проголошені наміри Коцюбинський прагнув реалізувати у своїй художній практиці. Із початку 1900-х у його творчості посилюється імпресіоністична (від фр. ітргеззіоп — враження) манера письма, що передбачає специфічну техніку відтворення безпосередніх вражень, які й становлять те «повідомлення», що несе в собі твір. Яскравим зразком імпресіоністичного стилю є новела Коцюбинського «Іпїегтегго». У ній пошук внутрішньої рівноваги особистості героя передається через потік складних і мінливих вражень. Окремі твори прозаїка поєднують елементи реалістичного стилю з імпресіоністичним. Це стосується й повісті «Раїа тогдапа», що змальовує українське село перед заворушеннями 1905— 1907 рр. і під час цих подій. Перша частина твору, завершена 1903 р., стилістично виписана в реалістичній манері. Другу частину повісті було завершено 1910 р. Не дивно, що семилітня часова дистанція та драматичні події в житті суспільства, що відбулися за цей час, зумовили еволюцію стилю в напрямку посилення імпресіоністичної складової. Узагалі враження від першої російської революції стали основою цілої низки першокласних творів письменника — «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Регзопа дгаїа», «Коні не винні» та ін.