10. Творчий шлях Верлена. Найвизначнішим французьким поетом-символістом є Поль Верлен (1844-1896). Трагічність його світосприйняття пов'язана з трагічним обличчям епохи та обставинами богемоного життя самого поета. Син небагато офіцера, він закінчив коледж, у 20 років став чиновником у Парижі, одружився з міщанкою і вів звичайне життя. Але поезія, якою він захоплювався ще зі школи, приваблювала його більше. В 1871 році він брав участь у повстанні Комуни, затим зустрівся з Рембо і... кхе-кхе... проїхали, коротше, Верлен розлучився з родиною, а через певний час і з Рембо теж. Перепробував безліч професій, вічно мав фінансові проблеми, не мав де жити. Свої вірші він записував на шматочках паперу. Поетична творчість Верлена почалася в традиціях Парнаської школи з її прагненням до чіткості образів, скульптурності мови. Проте вже в перших зрілих збірках “Сатурнічні поеми” (1866) та “Галантні свята” (1869) виникають нові дивні образи. Найліпша поетична книга Верлена - “Романси без слів” - оповита прагненням підсилити музику вірша. “Музика понад усе” - основа символістської поетики. “Романси” не зв'язані єдиною темою, тут є і любовна лірика, і урбаністські мотиви, і особливо тема природи. Предмети в Верлена існують окремо від навколишнього світу, він не прагне до цілісного його відтворення. В його віршах майже немає подій, він свідомо відвертається від реальних подій, щоб звернутися до людського серця. Орієнтація Верлена на музичність породила в нього особливі прийоми організації вірша - виділення переважаючого звука, прагнення до повторів, часте використання суцільних рим. У вірші “Поетичне мистецтво”, написаному в 1874 році, Верлен стверджував ці прийоми, пародіюючи “П. М. “ Буало, стверджуючи все в абсолютно протилежному до нього ключі. Верлен проголосив заміну ясності музичністю, закликав поетів прагнути “за межу земного”, він схилявся до суб'єктивізму. У 80-ті роки Верлен звертається до релігії, його творчість занепадає, і він помирає в глибокій бідності.
11. Творчий шлях Рембо. Творчість Артюра Рембо (1854-1891) поклала початок тенденціям символізму, він ввійшов в літературу одночасно як теоретик і практик нового напряму. Народився у провінційному містечку Шарлевіль у суворій буржуазній родині. Надзвичайно ранній інтелектуальний розвиток, вже в отроцтві його поетичні твори були зрілими. Кілька разів він втікав з дому, а дізнавшися про революцію в Парижі, втік туди, але запізнився - комуна вже була розгромлена. В Парижі він інтегрувався в поетичне середовище, зблизився з Полем Верленом. Разом вони мандрували і творили. Алкоголізм, наркоманія, гомосексуалізм і все таке. Рембо для творчості потрібен був “довгий розлад усіх почуттів”, він займався “алхімією слова”. В такому стані він написав збірки прозаїчних та поетичних фрагментів “Літо в пеклі” (1873) та “Озаріння” (1875). Зрозумівши свою помилковість у ролі “пророка поезії”, Рембо на довгий час відмовляється від неї. Після цього він відправляється до Африки, а повертається вже перед смертю. Поетична творчість Рембо тривала всього близько десятиліття. В його віршах переплелися ліризм та іронія, а в найбільш романтичні вірші ніби вливається холодний струм. В пошуках героїчного поет звертається до революції в політичних віршах. Символізм Рембо ще в юному віці знайшов відображення в віршах “Кольоровий сонет” (1870) та “П'яний корабель” (1870). “Кольоровий сонет” - поезія пошуку, Рембо шукає можливість узгодити лірику з живописом, малюнок з ритмом вірша. Відповідно до своєї естетичної задачі “говорити про неясне неясно” Рембо порівнює звукові ряди з образами, які йому приходять у голову, водночасно музично, гармонійно створюючи поезію з несподівано сміливими образами. “П'яний корабель” був написаний Рембо в 16 років. Він не знав нічого про море, тому в цьому вірші море - його власне, видумане, його мрії. Образ п'яного корабля несе величезне ліричне навантаження і складається в метафору. Поет і корабель то існують окремо, то зливаються в єдиний образ. Море постає в інтенсивності та різноманітності кольору, зображене незвично яскравими фарбами. Але навіть колір знаходиться у русі, в безперервних переходах, переливах. Постійно міняється душевний стан ліричного героя, що втратив відчуття часу і простору - відчай дитини поступається захопленню безмежною красою світу, потім страху. Вірш закінчується ноткою туги за батьківщиною людини, що багато пережила і перебачила.
12. Еволюція драматургії Метерлінка. Моріс Метерлінк - теоретик і практик символістської драми. Його творчий шлях був довгий і плідний: багато п'єс, віршів, філософських трактатів. Проблематика п'єс, його погляди, ставлення до символізму поступово мінялися, в ХХ столітті він відмовився від багатьох поглядів 90-х років, подолав песимізм, наблизився до реалізму, а потім знов повернувся до містики. Метерлінк, дуже складна особистість, вважав, що прогрес не робить людину нової епохи щасливішою, добрішою, здоровішою, його лякало знецінення людини. В своїй першій п'єсі “Принцеса Мален” (1889) він ставить питання людського буття, а головний персонаж віддалено нагадує Гамлета. Тема приреченості кожної живої істоти. В п'єсах 90-х - жодної реальної прикмети часу або місця. Декорації напівфантастичні, імена героїв - видумані в дусі старовинних казок. Концепція людини-маріонетки, людини-іграшки в руках долі і смерті призвела до написання інших п'єс: . В 90-ті роки він створює 4 маленькі драми - “Непрохана” (1891), “Сліпі”(1891), “Там всередині” (1894) та “Смерть Тентажиля” (1894). П'єса “Сліпі” - символістська драма. Заблукані сліпі - в широкому трактуванні - людство, що не знаходить виходу з лісу життя. “Смерть керує нашим життям, і в нашого життя немає іншої цілі, окрім смерті”, за власними словами автора. “Смерть Тентажиля”: дія знов відбувається на острові, де живе королева, яка наказує привести туди маленького хлопчика. Королева збирається вбити Тентажиля, але всі, хто хоче зупинити її - не можуть. Тільки сестра хлопчика Ігрена намагається врятувати його, і діалогом автор підводить дію до смерті хлопчика за дверима. Ранні п'єси Метерлінка не зачіпали проблем політики, соціальних труднощів. Сила Метерлінка у звернені до центральних питань буття. Коло проблем символісьтської драми окреслило і коло своєрідних сценічних прийомів, введених в театр Метерлінком. Ставлення до героя як до іграшки в руках долі визначає його своєрідність, вірніше відсутність своєрідності. Такого героя не треба грати - актор стає маріонеткою в руках режисера, чия роль зростає, і художника. В п'єсі “Сліпі” можна поміняти місцями репліки персонажів, і нічого не зміниться. Музика стала невід'ємним елементом символістського спектаклю, підсилювала настрій, заповнювала важкі паузи. Все характерне, побутове, соціальне свідомо прибиралося з гри актора. Величезну роль грало мовчання. Проте символістська драма так і не стала загальнодоступною.
13. Творчий шлях Верхарна. Еміль Верхарн народився в 1855 році в сім'ї дрібного рантьє в містечку Сент-Аман неподалік від Антверпена. Вчився в Генті, затим - на юридичному факультеті Лувенського університету, затим стажувався в Брюселі, думаючи займатися адвокатурою. Проте ще з 15 років Верхарн почав писати вірші, і дуже скоро закинув юриспруденцію заради поезії. Перший період творчості проходить під знаком захоплення старовинним фламандським мистецтвом, а також зближенням з “Молодою Бельгією”, що пропагандувала відродження інтересу до народності. Так в 1883 році виникає його перша збірка “Фламандські вірші”, що характеризується матеріалізмом, багатством, яскравими фарбами, пластичність образів. За “ФС” йде збірка “Монахи” (1886), що різко контрастує з ними зі темою та настроєм. Поет прагне накреслити образи людей, що присвятили себе ідеї. Ціла галерея типів ченців: епічний, феодальний, дикий, покірливий тощо. У 1887 році в житті Верхарна починається важка духовна криза, коли дійсність почала втрачати свою реальність, сприймалася як марення. Вираженням цього періоду є збірки “Вечори”(1888), “Крахи” (1888) та “Чорні смолоскипи” (1891). В цій трилогії звучать мотиви безвиході, трагізму, відчаю. Верхарн зближується з естетикою декадансу. Жахливі образи мають, як правило, узагальнено-символічний зміст. Розум поета, приголомшений цими образами, відмовляється йому служити, сприймати логіку явищ та їхній зв'язок. Переважає червоно-чорна гама кольорів. Це найважчий період у творчості Верхарна. Проте Верхарн не є декадентом в чистому розумінні цього слова. Наступний період пов'язаний із поверненням до селянської теми, на цей раз в її трагічному аспекті. Збірки “Поля в маренні” (1893) та “Примарні села” (1894) змальовують вбогість бельгійського селянства, його приреченість. Наступна збірка - “Міста-спрути” (1896) - є переходом до теми капіталістичного міста, суперечностей, які воно несе, осмислення цього всього в сатиричному та патетичному ключі. Верхарн оспівує працю, робітничий рух. Від цих збірок Верхарн починає писати вільним віршем, вважаючи, що рамки розміру обмежують поета. Драма “Світання”(1898), одна з двох драм, написаних Верхарном наприкінці ХІХ століття, розвиває в умовній, утопічній формі тему повстання. Дія її відбувається у видуманому місті, обложеному ворожими військами, з якими братаються його мешканці. В 1899 році виникає драма “Монастир”, що повертає Верхарна до тематики збірки “Монахи”. В збірці “Обличчя життя” (1899) людина постає не тільки в своїх конкретних соціальних зв'язках, а й у всій різноманітності відносин із природою, зі світом, і відносини ці осмислюються абсолютно по-новому. Людина перестає бути жалюгідною піщинкою в космосі. Збірки 900-х років - “Буйні сили”(1908), “Кольорове сяйво”(1906), “Державні ритми”(1910) - мають лейтмотивом визвольну тему, проте вона розкривається в них у ширшому історичному ракурсі. Поет ставить собі задачу простежити історію боротьби людство за духовне і соціальне звільнення. У пізніх збірках своїх віршів - “Вся Фландрія”(1904-1911), “Схвильовані ниви”(1912), “Легенди Фландрії та Брабанту”(1916) Верхарн повертається до тематики своїх ранніх творів. Під час війни в Верхарна переважають національні, навіть шовіністичні мотиви (“Червоні крила війни”, “Скривавлена Бельгія”). Загинув він під поїздом на вокзалі під час війни.