Міністерство освіти і науки України
Львівський Національний Університет імені Івана Франка
Кафедра української мови
Антропонімна номінація осіб у гумористичному творі (на матеріалі твору П. Загребельного «Левине серце»)
Курсова робота
студентки 2-го курсу
групи ФЛу 28
Білик Наталії
Науковий керівник
Сколоздра О. Р.
Львів 2009
Зміст
1. Вступ 3-6
2. Розділ 1. Структурно-стилістичний і семантичний аналіз антропонімної номінації осіб у гумористичному творі (на матеріалі твору П. Загребельного «Левине серце») 7-22
3. Таблиця частоти вживання імен, прізвищ, прізвиськ 23-26
4. Додатки 27-28
5. Висновки 29-30
6. Список використаної літератури 31
Вступ
Ономастика – розділ мовознавства, який вивчає будь-які власні імена, історію їх виникнення, розвитку і функціонування, також поширення і структури власних імен у мові і мовленні в літературній і діалектній сферах. Порівняно з іншими науками, вона є досить молодою, а тому багато аспектів залишаються не з’ясованими. «Ономастика складається з двох основних розділів: антропоніміки – розділ лексикології (ономастики), який вивчає власні імена людей, закономірності їх виникнення, розвитку, функціонування, і топоніміки – науки про географічні назви. Також до них належать космоніми (назви зон космічного простору), теоніми (назви божеств), зооніми (клички тварин), астроніми (назви небесних тіл), хрононіми (назви відрізків часу, пов’язані з історичними подіями), ідеоніми (назви об’єктів духовної культури) та ін. Усі ці назви вивчаються спеціальною наукою ономастикою.»[1]
Однією з галузей ономастики є літературна ономастика – це розділ ономастики, що виділився в окрему наукову дисципліну, який займається вивченням специфіки онімів в художніх текстах. Поетична ономастика як і загальна ономастика входить до літературно-художньої антропоніміки. Одиницями її є літературно-художні антропоніми.
Існують різноманітні аспекти ономастичних досліджень. Виділяються: описова ономастика, яка дає об’єктивний фундамент ономастичних дослідів, дає загально філологічний аналіз і лінгвістичну інтерпретацію зібраного матеріалу; теоретична ономастика, вивчає загальні закономірності розвитку і функціонування ономастичних систем; прикладна ономастика, зв’язана з практикою присвоєння імен, яка дає практичні рекомендації картографам, біографам, юристам; ономастика художніх творів, яка складає розділ поетики; історична ономастика – вивчає історію виникнення імен, і їх відображення в іменах реалій різних епох; етнічна ономастика – вивчає виникнення назв етносів і їх частин в зв’язку з іменами інших типів, еволюцію етнонімів з іменами інших типів, еволюцію етнонімів, які призводять до виникнення топонімів, антропонімів, зоонімів, зв'язок етнонімів з назвами мов (лінгвонімами).
Є три школи літературно-художньої антропоніміки: Ужгород, Л. Белей; Одеса, Ю. Карпенко (найпотужніша); Донецьк, В.Калінкін.
Розвиток ономастики як наукової дисципліни, можна умовно розділити на три етапи. Перший етап – це так звана «доакадемічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з’являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини 19 ст. Другий етап охоплює другу половину 19 ст. – першу пол.. 20 ст., коли з’являються академічні філологічні дослідження з ономастики. І нарешті другий етап (друга половина 20 – поч. 21ст.), коли ономастичні дослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами-істориками.
Координати ономастики, як галузі наукових досліджень є чітко окресленими. Поглиблення досліджень з окремих наукових дисциплін призводить до активної взаємодії між ними, особливо суміжними. На стику різних наук виникають нові наукові напрями. Саме на стику лінгвістики та історичної науки з’явилася і затвердилася ономастика.
Вона має два основні вектори досліджень – лінгвістичний і історичний, однак результати ономастичних досліджень використовуються також в етнографії, археології, картографії, логіці і багатьох інших науках.
Всі власні імена, якими користується конкретний народ, створюють його ономастичний простір.
Ономастика має свій базовий термінологічний апарат. Окремі підкласи власних імен і їх підрозділи отримали загально названі термінологічні назви. Вони складаються із давньогрецьких, іноді латинських термінів і давньогрецького терміну «онім».
Ономастика також має два підходи вивчення онімів. Перший об’єднував вчених, які використовували оніми як історичне джерело. Другий – вчених-філологів, котрі використовували оніми в історії дослідження з історії мови. Тому в історичній науці ономастика вважається історичною спеціальною дисципліною, яка вивчає оніми як історичне джерело. В свою чергу в філології ономастика – частина лінгвістики, дослідницький об’єкт істориків мови.
Бурхливі історичні події першої половини 20 ст. призвели до певного занепаду цього напряму досліджень в Україні. Однак окремі вчені продовжували збирати і опрацьовувати ономастичний матеріал.
Власне ім’я під час використання міняє свою форму. На нього здійснюють вплив інші мови. Тому в першу чергу слід здійснювати його аналіз з допомогою методів мовознавства. Це дозволяє визначити мовну належність оніму, відтворити його первісну форму і вимову назви, встановити історичну епоху, коли він виник, окреслити вплив на нього інших мов або діалектів однієї мови, змалювати напрями його мовної трансформації до нашого часу включно. Без реконструкції всіх етапів розвитку оніма не можливо дати йому характеристику як історичному джерелу.
Народження онімів відбувається в результаті взаємодії різноманітних, мовних, соціальних, психологічних чинників. Без визначення ролі кожного з них в даному конкретному випадку неможливо встановити достеменне значення тієї або іншої власної назви. Тому ономастика є за своєю суттю синтетичною дисципліною, яка узагальнює методику дослідження і джерельну базу широкого кола природних і гуманітарних наук – географії, астрономії, геології, історії, лінгвістики, а також джерелознавства, археології тощо.
Деякі спеціалісти виділяють в ономастиці особливий розділ – етимологію, котра вивчає причини виникнення і закономірності розвитку онімів, не пов’язані з закономірністю розвитку мови. В самому мовознавстві є відповідна галузь – соціолінгвістика.
Об’єктом вивчення ономастики є «геноніми» (загальні імена) та «ейдоніми» (особові імена) – особові класи ономастичної термінології, які розділяються на підкласи, порядки і під порядки.
Одним із перших в Україна розпочав ономастичні дослідження український слов’янознавець Я. Головацький. Проблеми ономастики в своїх наукових працях успішно досліджував А. Бертье-Делагард, а на початку 20 ст. – відомі українські історики О. Лазаревський, В. Ляскоронський, Л. Падалка, М. Арандаренко, М. Астряб, О. Андріяшев та ін. Свій внесок у встановлення дисципліни зробив також І. Франко. Першим вченим, який почав роботу із відродженням досліджень як з лінгвістичної так і з історичної ономастики в Україні був К. Цілуйко. Також дослідниками ономастики були: О. Компан, П. Чучка, С. Бевзенко, Ю. Карпенко, І. Борисюк, О. Стрижак, І. Железняк, Є. Отін, Ю. Кругляк, А. Коваль, Б. Лящук, П. Зборовський, М. Янко, О. Данилюк, Т. Громко, М. Калінкін, Е Магазаник, М. Мельник
В останні десятиліття в Україні активно вивчаються антропонімічні джерела. Виходять у світ різноманітні довідники власних імен: Г. Півторак «Власні імена людей у Київській Русі» (Культура слова. – К., 1982. – Вип.23); Ю. Редько «Довідник українських прізвищ» (К., 1969), «Сучасні українські прізвища» (К., 1966); Л. Масенко «Українські імена та прізвища» (К., 1990); Л. Скрипник, Н. Дзятківська «Власні імена людей» (К., 1996) та ін.
«Основний жанр Павла Загребельного – це роман. Жанровий діапазон його романів широкий: фантастичний, аналітично-проблемний, химерний («Левине серце»). Серед жанрово-стильового розмаїття, письменник основне місце займає історична белетристика. Його твори відомі далеко за межами України, перекладалися багатьма мовами світу, неодноразово екранізувалися. Цікавиться романіст і подіями другої світової, учасником якої був, бурхливою сучасністю з її інтелектуально-напруженим ритмом життя, гострими морально-етичними проблемами («Розгін», «Левине серце»).
Найпопулярнішим є романний історичний епос письменника, який зумів «прорватися» крізь нормативність соцреалізму і вразити читача своєю неординарністю.
Сам він – невтомний шукач, експериментатор, випадник, людина різносторонніх інтересів, майже фотографічної пам`яті , дотепного розуму, полемічного обдарування, що засвідчує вся його творчість, а особливо – роман «Левине серце», де він висміює сучасні літературні канони, але не забуває при цьому по іронізувати і з самого себе, і з свого «недоладного», «розгойданого» повістування[2].»
У нетрадиційній розкутій композиції «Левине серце» у навмисному змішуванні серйозного і комічного стилів оригінального твориться веселий епос про життя села і справи літературні. Сполучення небачене, несподіване, інколи навіть трохи зухвале, а то й недоречне. Але воно дозволяє автору по-своєму поєднати книжку мудрість з дотепними сільськими билицями, одну з бурлеском, комічне шарування, самоіронію з серйозними роздумами про людей села. А вони, люди, в його примхливій оповіді постають вельми колоритними фігурами…[3]
Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань: проаналізувати антропонімну номінацію осіб у романі П. Загребельного «Левине серце», зібрати антропонімний матеріал роману, дослідити стилістичні особливості антропонімної номінації зокрема їх роль для створення гумористичного тла твору, з’ясувати структурні особливості антропонімної номінації (порахувати прізвища, імена, прізвиська).Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається з вступу, основної частини, таблиці підрахунків, висновку, а також сюди входить додаток в якому вказано список скорочень, що були використані в роботі.