Вступ
Після поділу Польші у 1772р Галичина потрапляє у склад Австро-Угорської імперії, маючи такі культурні показники: українські шляхта і міщанство (вищий прошарок) асимільовані польською культурою, духовенство (середній стан) і слеянство–українці за національністю і греко-католики за віросповіданням, а культурноосвіченою є лише одна українська верства–священники. Не дивно, що все культурне життя українців Галичини того часу зосереджуються навколо Ваиліанського чину. Саме ченці–василіанці стають ініціаторами нових шкіл; маючи власні лрукарні в Почаєві та Києві, видають книги церковнослов'янською українською або майже чистою українською мовами" 1) . Так, після 1772р у Галичині з'являються твори духовного і зрідка світнього змісту, як-от: "Народо віщаніє" або "Слово к народу католіческому" (1778р), "Бесіди парахіяльні" (1789р), "Книжиця для господарства" (1788р), "Політика свідка" (1790р). Досліники вважають, що твори написані мовою, хоч і не чистою українською, але [1]вже наближеною до неї.
Однак прихильникосвіченого абсолютизму цісар Йосип II закриває більшість греко-католицьких церков і монастирів, вважаючи, що церква повинна підлягати державі і цому, цісареві. Звідси зменшується і культурна праця ченців-василіан.
Нова надія на духовний розвій у галичан з'являється з відкриттям у 1787р при Львівському університеті українського відділу, богословні та та філософські науки. У цей час виникають спроби читати лекції не тільки латинською мовою, але й тодішньою книжною українською. Правда, вся наукова традиція викладачів написана–таки іноземними мовами (латинською німецькою і польською). В університеті працюють вчені, які в тій чи іншій мірі актуалізували деяку форму літературного викладу, а саме: Петро Лодій (до 1801), Модест Гриневецький (1758-1823), викладач богословія; Арсеній радкевич (1759-1821), викладач схдних мов; єпископ Микола Скородинський (1757-1805), О. Гарасевич (1763-1830). Наскільки це було проблематичним, засвідчують рукописні матеріали Я.Головацького про П.Лодія, теоретичної і практичної філософії, викладача математики і нумізматики. За часів його діяльності "въ школахъ усюди вчили класичної латинської мови, а народних мов не допускали до практики викладання", однак П.Лодій тільки маттематику читає польською мовою, інші ж дисципліни тогочасною книжною українською: Языкъ той був нэ словяньский церковный, нэ руский народный, але книжный, злотеный из обох"[2].Зрозуміло, що П.Лодій, започавши таку мовленнєву практику у вищій школі стоїть перед фактом і термінотворення, і перекладу. Ці проблеми йому приходиться вирішувати самостійно, однак його діяльність стає зразком для інших, майбутніх, літературної форми української мови.Очевидно, в своєму імпліцитному вияві і починається теоретичне пізнання цієї форми і досвід такого авторитета, яким був у науці П.Лодій для галичан, дає для інших зразок компромісного, як на наш час, але цілком вмотивованого в пору Лодія шлях побудови літературної форми "из обох"—книжної і народної.
Позитивну роль П.Лодія у формуванні літературної мови в Галичині у свій час підкреслює М.Возняк: "Як ся мова якою писав Лодій, була би вдерталася у школах, від неї легко було перейти до народної мови"[3]
На жаль,український відділ при Львівському університеті проіснував лише до 1809р., так і не зреалізувавши свого внеску у витворення літературної форми української мови. Через німецьку, польську та чеську літературу в Галичину приходять ідеї романтизму. Вони проявлялися в зацікавленні народною мовою, піснями, народним життям, старовиною. Саме серед св'ященників і виникає увага доживої української народної мови, української творчості.
Чи не найшвидше ці ідеї зреалзувались у проповідях українською мовою, причому навіть не в Галичині, а у Відні, актуалізуючи потреби літературного викладу.
Так, перший парох греко-католицької церкви св.Варвариу Відні о.Єронім стрілецький (1733-1833) свої проповіді продовж 20-ти років виголошує українською (у той час як у Галичині тільки польською ). На думку дослідників, саме він укладає першу граматику тодішньої української літературної мови, шо становить перехід від церковнослов'янської до української мови[4]. Очевидно, це було у 1777р перед цого поїздкою до Відня, граматка має назву Grammatyka (ruska) krotka przez Streleckiego(надрукована в Почаєві без вказівки на рік. Вважають, що саме її, ймовірно, мали Снігурський та Пасловський, наступні укладачі граматики руської мови.[5]
І.Лаврівський (1773-1820) — ректор Лвівської греко-католицької семінарії, канонік у Перемишлі— першим у Галичині починає виголошувати проповіді українською мовою, яку вже вважає самостійною і окремою від інших слов’янських мов. Цей дослідник працює над укладенням тлумачного словника української мови, укладає буквар, збирає матеріали до української історії[6].
П.Пасловський (1792-1846)– парох церкви св.Варвари у Відні теж виголошує проповіді українською мовою, укладає навіть з них збірник. Пише рукописну граматику української мови.[7] На думку М.Возняка, саме вона служить основою для першої друкованої української граматики в Галичині– граматики Й. Левицького.
І. Ольшовський (1784-1804)—парох при церкві св.Варвари в одному з листі до Віденськоїконсисторії у 1812р уже підкреслює відмінність живої української мови від мови літературної.[8]
І.Снігурський (1784-1847) як парох при церкві св.Варвари у Відні з 1812р виголошує проповідь українською мовою (до нього це робили І.Стрілецький і І. Ольшовський). Прогресивний діяч свого часу, який ширить ідеї щодо окремішності української мови від інших, її самостійність. Дбає про розвиток української свідомості в представників духовенства Підтримує прогресивні починання серед молодшого духовенства– І.Могильницького, І.Лаврівського, Й.Лозинського, Й.Левицького. Залешились твори в рукописному варанті, серед них і проповіді українською мовою.[9] Яскравим свідченням года них дослідників до літературної форми є рукописні граматики. Наприклад, П.Паславський залишив Скорочену руську граматику і збірник проповідей, які, нажаль, згоріли.[10] І.Лаврінський почав працювати над своєю граматикою у 1815р; У листі до О.Востокова В 1822 він уже згадує, що праця наближається до завершення, однак і на період 1832р все ще бракувало останньої частини–синтаксису (цікаво, що перша друкована граматика в Галичні Й.Левицького Grammatik der ruthenischer oder klein-russischen sprache in Calizien (Перемишль, 1834 ) присвячена саме І.Лаврінському). Працював над своєю граматикою і І.Могильницький (1777-1831). Відомо, що митрополит М.Левицький просить дозволу на друк цієї праці в губернатора гр. Тааффевже 18 вересня 1823р. Після клопотань зявляється повідомлення від 10 лютого 1824р, що друкови рукописи не стоїть нічого на перешкоді .2
Як бачимо завдяки діяльності греко-католицьких священників у галичині починається відлін власної граматичної традиції, яка стає базою у формуванні знання про українську літературну мову. Тому вважаємо, що початок наукового пізнання літературної форми має свої особливості.
По-перше, воно відштовхується від знання церковнословянської мови, чого не трапилось у граматичній традиції східної України. Перша граматика української мови О.Павловського (1818р) орієнтується на живу народну мову. З цього часу окреслюється дві традиції наукового пізнання літературної форми. Представники першої, щ найшвидше зароджується в Галичині, зазнали впливу церковнословянської мови; на думку М.Драгоманова, не посміли узяти за основу своїх виводів граматичних малоруську простонародну мову, а намішали з нею у свої граматики и церковних и російських елементів.Представники другої традиції, що зароджується дещо пізніше, ніж у Галичині, орієнтуються на живу народну мову.
По-друге, печаток наукового пізнання літературної форми зазнає впливу збоку граматичної теорії, яка стає своєрідним орієнтиром у виробленні галицькими дослідниками власої традиції розуміння сучасності літературної мови. Так, починається граматична теорія для галичан від граматики М.Смотрицького і закінчується діяльністю славістівкінця XVIII і початку XIXст, як от: Й.Добровського , В.Копітора, П.Карамзина, М. Греча, Лінде, О.Востокова та ін., у працях, яких знову зачіпалася проблема звязку церковно словянської мови з національними літературними мовами. Про те в якій мірі фактор звязка відіграє свою роль у формуванні граматичних погляідв, засвідчує діяльність І.Лаврінського. Ставши ректором греко-католицької семінарії, він добровільно починає викладати українську мову. Зрозуміло, що постає перед проблемою підручника, оскільки граматика М.Смотрицького для цього непридатна . Очевидно, моделював літературну форму в дусі галицької граматичної традиції, бо як тільки ознайомився з граматикою О.Павловського, приступив до праці над нолвим варіантом свого підручника[11]. Цей момент виразно ілюструє орієнтирів у теоретичному пізнанні літературної мови
Теоретичне підгрунтя кодифікаторської діяльності галицьких мовознавців.
Мовознавці Галичини починали пізнання літературної форми української мови в умовах мегасоціуму Австро-Угорщини, який обєднав духовне надбання різних народів— словянських і не словянських отож дослідники були знайомі з результатами наукових досліджень із культурно-історичного ареалу, що мав центр у Відні. Українці Російської імперії з огляду на економічну, адміністративно-державні і політичні звязки, а також звжаючи на російську літературну мову як основний засіб мовноївзаємодії належали вже до іншого культурно-історичного простору.
Розміщення Галичини на межі цих двох ареалів— західноєвропейського та східноєвропейського —уможливлювало досту п до наукової практики різних вчених. Тому граматичні праці І.Могильницького містять посилання на твори Й.Добровського, В.Копітара, П.Шафарика, М.Лооносова, М.Ггеча, О.Павловського, О.Востокова. Й.Лозинський у своїх працях апелює до поглядів Й.Добровського, П.Шафарика, В.Копітара, П.Павловського, О.Бодякського, Я.Грімма. Як засвідчують праці Я.Головацького, Вінг теж звертається до творів Й.Добровзького, В.Копітара, П.Шафарика, О.Востокова, М.Надеждіна, М.Максимовича, М.Крамзина, Бандтне, В.Даля, М.Цертелева, Й.Гердера.