Тема особистого щастя також представляється наскрізною у художній прозі Некрасова. Письменник зосереджує свою увагу на найважливішій, з його погляду, стороні людського життя – її сімейному щасті. Так, наприклад, він детально описує історію одруження Івана Софронича, людини сільської та працелюбної, на вихованці та приживалці Наталі Кирилівни. Його одруження являє собою повну протилежність опису щасливого життя у Олексія Олексійовича. Панянка, яку він побачив у лісі, привернула його увагу своєю поважністю: її оточували жирні моськи і вона збирала до кошика лише мухомори. «Дело обработалось через деревенскую сваху, вхожую в дом богатой помещицы. Федосье Васильевне было уже за тридцать, и склонить ее к супружеству не стоило большого труда» [59, т. 10, кн. І, с. 290‑291]. Виховання вона отримала у Петербурзі, «подле богатой барыни, где богатство, роскошь, балы, поклонники – все, что беспрестанно видела она и чего не суждено было ей испытать, – развили в ней огромные претензии, страшную требовательность, наклонность к нарядам, на которых она была помешана; деревенская жизнь казалась ей тюрьмой» [59, т. 10, кн. І, с. 291].
У романі отримує втілення і проблема виховання дитини, що росте у селі. Жінка Івана Софронича, жінка із сильним характером, не змогла прищепити доньці свої погляди. Некрасов підкреслює роль Івана Софронича у вихованні Насті, яка засвоїла селянські уявлення про моральність, про сімейне щастя та кохання, що і обумовлює ряд складнощів, які доводиться долати доньці й батькові. Образ Федосії Василівни, що виросла у будинку Наталі Кирилівни, створено за тою ж схемою, що і образ її хазяйки: вередлива, мстива, вона шукає джерело свого невдоволення у тих, хто її оточує. Після смерті Олексія Олексійовича жінка Івана Софронича увезла сім’ю до столиці, де своїй доньці підготувала таке ж життя, яке мала сама.
У романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» візниця Ванюха розповідає своїй сестрі схожу історію. «А ты уж женат? – сказала Агаша. – Третий год, - отвечал извозчик. – Признаться, и не сильно хотелось, да староста настоял: вишь, осьмнадцать лет, тягло бери, ну а с тяглом, вестимо дело, одному неспособно <…>» [59, т. 8, с. 262]. Розпитуючи брата, Агаша раптово пригадує, що «была девчонкой <…> она уж тогда большая была. Ведь она стара для тебя, Ваня? – Да я и не думал, стара <…> Да староста говорит – не стара, нет другой девки <…> Женись, говорит, Ванюха, честью говорю тебе, женись <…> девка, говорит, разумная, а что в летах, тебе лучше: дома заправлять мастерица будет. Вот я и женился. А что стара, точно стара <…>» [59, т. 8, с. 262‑263].
Споріднений з темою особистого щастя мотив сирітства. Як відомо, він є одним із атрибутів романів з переважанням авантюрного елементу. Багато в чому написані під впливом англійських та французьких зразків, романи Некрасова багаті на ознаки популярних зразків так званої легкої белетристики – школи, що склалася у французькій літературі. Твори письменників цієї школи, особливо романи Е. Сю, мали величезний успіх в Росії, особливо у середині 1840‑х рр. Однак цими впливами не вичерпується зміст мотиву сирітства у спадщині Некрасова. Письменник, що так багато розмірковував про трагедію безсімейності, сам пережив глибоку гіркоту від нещасливого життя у батьківському домі, звертається до думки про сирітство не лише для створення захоплюючого читання, коли невідоме походження персонажа або його сирітство відкриває широкі можливості для несподіваних поворотів сюжету.
У європейській літературі мотив сирітства проявляється, швидше, як мотив таємниці народження. Як вважають дослідники, цей мотив був одним із найбільш поширених у європейській літературі. Стимулюючий вплив літературних зразків взагалі проявляється у прозі Некрасова «лише у формі загальних сюжетних відповідностей» [59, т. 10, кн. ІІ, с. 266]. У творах французької літератури таємниця народження надає широкі можливості для створення несподіваних поворотів сюжету, створення авантюри, що привертає увагу читача. У спадщині ж Некрасова підвищене значення має саме мотив сирітства. Це пов’язано із тим, що у його прозі авантюрний елемент витісняється тим, що описує мораль, для якого важливішою є не таємниця народження, а доля сироти, безбатьківщина.
У художній прозі Некрасова більшість персонажів втрачає батьків і живе поза сім’єю. В «Повести о бедном Климе» головний герой лише випадково дізнається про свою матір, у романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» - росте без матері і поневіряється у столиці. У романі «Три страны света» сироти Полінька і Каютін, Кирпичов, горбун Борис Борисович, у романі «Мертвое озеро» - Анна Любська, Петруша, Гриша і Павло Тавровський, Генріх Кнаббе і Саша Отригіна. Як справедливо зазначають дослідники, мотив сирітства «набуває у романі узагальнюючого змісту» [59, т. 10, кн. ІІ, с. 258], свідчить про серйозні проблеми у російському суспільстві тієї доби.
Мотив сирітства пронизує і вірші, і прозу Некрасова. Окрім яскравого індивідуально-авторського наповнення цього мотиву у спадщині поета, у художній прозі він виконує важливу функцію. Невідоме походження персонажа, як і в європейських зразках, допомагає у розвитку авантюри, створює декілька несподіваних поворотів сюжету. Однак важливіша за авантюру у Некрасова все ж характеристика вдач і навіть повчання. Локалізуючи свою увагу на окремому явищі – сирітстві, Некрасов осмислює його як соціальне зло, зображуване вкрай правдиво, із залученням реального життєвого матеріалу.
Тема особистого щастя є наскрізною для всієї спадщини Некрасова. Залишаючись в межах попередньої літературної традиції, він, як правило, не зображує щасливих сімейних союзів. Якщо мова йде про представників вищого прошарку, поет викриває продажність кохання та шлюб, побудований на розрахунку, вигодах, де у сімейному житті панує холодність, байдужість, брехня, розбещеність і виростають діти з потворною психологією, що повторюють своїх батьків. Як зауважив К. І. Чуковський, «з поетів його покоління він найрельєфніше від усіх закарбував у своїй поезії той факт, що за тодішнього потворного устрою кохання стало для багатьох товаром, що мав торгівельну цінність, <…> він описує не лише окремі випадки, не лише окремих продавців та покупців, але і цілий людський ринок, де йде оптова торгівля коханням» [68, с. 307]. Коли ж Некрасов звертається до світу простих людей, він показує, що щасливий шлюб неможливий через майнові проблеми, через хазяйську уседозволеність, через злиденність. Його вірші і романи сповнені осиротілими дітьми, що залишилися без годувальника, матері, дівчатами, змушеними тяжкою працею заробляти собі на життя, одинокі старі та мужики, що гірко пиячать. Тема особистого щастя у спадщині Некрасова по суті стає темою неможливості, недосяжності особистого щастя.
Некрасов вбачає можливість щасливого шлюбу лише там, де чоловіка і жінку поєднують кохання та бажання спільної праці. Однак ідеал письменника, втілений у трьох щасливих шлюбах (Каютін – Полінька, Генріх – Саша і Гриша – Настя), показує деяку умовність його уявлень, прагнення до створення картини, доволі далекої від реальних умов життя простої людини. Звісно, письменник бачить неможливість особистого щастя, нездійсненність, недосяжність ідеалу у тому світі, в якому живуть його герої. Однак за законами жанру він був вимушений дати у романі щасливий фінал, проте не зміг зробити його достовірним.
2.3. Прозові інтенції в ліриці Некрасова
Підбиваючи підсумки розвитку некрасівської прози, необхідно визнати, що пошуки талановитого письменника так і не завершились значним успіхом. Найбільш глибокі епічні твори – романи «Жизнь и похождения Тихона Тростникова», «Тонкий человек, его приключения и наблюдения» - не було завершено, а розважальні романи самим автором розглядалися як малохудожні. Завершені і доволі якісні повісті та оповідання були написані Некрасовим на ранньому етапі і були учнівськими, а відносно пізні «Психологическая задача» і «Новоизобретенная и привилегированная краска братьев Дирлинг и Ко», маючи неоскаржені переваги, все ж не можуть бути названі видатними творами.
Еклектичність, незавершеність великих творів, напружений і сповнений протиріч жанровий пошук дозволяють зробити припущення, що митця не цілком задовольняли його епічні спроби. У художній системі цього письменника важливу роль відігравали і міжродові зв’язки, обумовлені тяжінням автора до поезії.
Некрасівська проза не має яскраво вираженої еволюції і не дозволяє дослідникам виокремити висхідну лінію її розвитку – від слабкого до значного. Автор міг одночасно створювати реалістичні та ультраромантичні твори, деякі ранні спроби художньо більш відповідні за пізніші, насамкінець, доволі рано роботу над повістями та романами було припинено, оскільки Некрасов повністю присвятив себе поезії.
Лінію розвитку Некрасова-прозаїка все ж можна простежити, якщо врахувати, що процес формування цього митця не протікав у руслі одного жанру чи роду. Сучасне некрасознавство, незважаючи на значні досягнення, лише наближається до того, щоб вивчити універсальну спадщину цього письменника у всій повноті. У даному параграфі ми зробимо спробу відмітити деякі точки зближення некрасівських епосу та лірики, уточнити, що дала видатному російському поетові його проза, узагальнити те, що вже було сказано про це дослідниками.
У віршах, оповіданнях, повістях, фельєтонах, романах Некрасова можна знайти схожі образи. Це найпростіші приклади міжродових зв’язків у творчості письменника.
У відомому вірші «В дороге» (1845), котрим Некрасов заявив про себе як зрілого лірика, зображено жінку-кріпачку, що виросла у барському домі, а потім була віддана заміж за мужика-ямщика. Доля «барині-селянки», яка не вміла ані косити, ані ходити за коровою, склалася трагічно, що нагадує гірку долю героїні ранньої повісті «Жизнь Александры Ивановны» (1841).