1.2. Літературні традиції та жанрові пошуки у романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова»
Письменник-початківець, входячи до великої літератури, відчував необхідність засвоїти досвід, накопичений попередниками, митцями минулих років.
Звернувшись до жанру авантюрного роману, Некрасов спрямовує свої пошуки до сфер різних художніх методів, в результаті чого з’являється багаторівнева, багатокомпонентна структура, що не позбавлена внутрішніх протиріч.
Роман «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» еклектичний, однак його єдність зумовлено авторською увагою до сучасності та характерних їй проблем. Художні пошуки формують новий світогляд письменника, пов'язаний з естетикою реалізму.
У літературознавстві зазначалося, що авантюрна основа була для Некрасова деякою первинною формою, спираючись на яку письменник хотів створити «реалістичний роман автобіографічного характеру, в центрі якого на місце умовного персонажа поставить молодого різночинця» [12, с. 40]. Головною причиною звернення багатьох російських письменників до роману пригод, як правило, вважають властивий цьому жанру опис характерів, що завжди є дуже привабливим у «нових умовах – побуту, середовища» [12, с. 35].
«Российский Жилблаз, или Похождения князя Гаврилы Симоновича Чистякова» (1814) В. Т. Нарежного, «Иван Выжигин» (1829), «Петр Иванович Выжигин» (1831) Ф. В. Булгаріна, «Русский Жилблаз, похождения Александра Сибирякова или Школа жизни» (1832) Г. Симоновського, «Саломея» (1846) А. Ф. Вельтмана – далеко не повний перелік авантюрних романів, написаних російськими белетристами. Мали справу із цим жанром і російські класики. М. В. Гоголь, як відомо, використав фабульний принцип авантюрного роману, головним героєм якого став шахрай Чічіков. О. С. Пушкін збирався написати роман «Русский Пелам», маючи намір полемізувати з авторами численних «Російських Жилблазів», романів про простолюдинів.
Орієнтуючись на структуру лесажівської «Історії Жиль Блаза із Сантільяни» (1715-1735), митці отримали можливість описувати сучасні характери, послідовно поєднуючи події у довгий ланцюжок. Якщо цей прийом у якийсь момент не задовольняв автора, то завжди можна було ввести «вставну новелу», фабульно не пов’язану з основною канвою оповіді. Поєднання головних дієвих ланок і вставних епізодів дозволяло створювати романну об’ємність не за рахунок побудови складної багаторівневої системи з взаємопроникаючими елементами, а шляхом простого поєднання захоплюючих історій. Використовуючи вказаний прийом, Некрасов ввів до свого роману чимало «вставних новел»: «Необыкновенный завтрак», оповідання про Парашу, Агашу, «Ежовая голова».
Рання пікареска, як відомо, має літературний орієнтир, хоча і пародійно переосмислений. Відправною точкою слугує лицарський роман, в якому благородного героя виховують і готують до подвигів достойні наставники. У шахрая-початківця теж є вчителі – досвідчені шахраї, які оббирають, б’ють, змушують свого учня красти.
Наставниками Тихона Тростнікова стають гіркі п’яниці. За стакан вина вони готові принижуватися і навіть здійснювати злочини. Один з них, Кір’янич, навчив Тихона красти собак, щоб продавати улюбленців їх власним хазяїнам. Формується суто авантюрний текст, де герої поводяться як справжні пікаро, здійснюють погані вчинки з азартом та захопленням.
Другий вчитель Тихона – Григорій Огулов («Зелений пан»), Котрий колись служив в одному з петербурзьких училищ. Ця талановита та освічена людина викладала Тихону латину та російську літературу, цілком компенсуючи своїми знаннями відсутність підручників.
З образом Григорія Огулова до роману Некрасова широко входить тема мистецтва, заявляє про себе і автобіографічний елемент, оскільки письменник у 1840‑і роки завойовував своє місце у літературному житті.
Однією зі сфер, що забезпечувала романну об’ємність некрасівського твору і надавала автору можливість разом з вітчизняною словесністю пройти визначений шлях розвитку, стала російська класицистична література. Письменник-початківець Тихон Тростніков, а разом з ним і сам автор, з великою цікавістю пізнає природу жанрів, характер адресації, концепцію особистості, що склалися в літературі недавнього минулого.
Цікавий Тростніков довідався про «Зеленого пана» і з’ясував, що розмови про знайомство з Ізмайловим та Державіним не вигадка. Колись Огулов дійсно спілкувався з відомими російськими літераторами, сам писав хвалебні вірші на дні іменин чи одруження важливих персон. У винагороду піїт отримував гроші, золоті табакерки, обіди та ляпаси. Об’єктивно зображаючи цього героя, показуючи, яке враження Огулов справляє на оточуючих, автор висловлює своє ставлення до класицизму в цілому.
З тією ж метою використовується пряме слово оповідача, самого Тихона, що публіцистично декларує своє ставлення до старої літератури. З молодим максималізмом герой розмірковує про людську цінність щодо епохи класицизму. У самого Некрасова, мабуть, викликало протест те, що у «класицистській ліриці можливість для людини стати особистістю, усвідомити своє ставлення до себе та інших взагалі надзвичайно обмежена» [42, с. 16], тому так наполегливо письменник показує, що розмите «я» одичного адресанта позбавляє Огулова здатності самостійно мислити і поважати себе.
Класицистське світосприйняття активно засуджується автором роману, оскільки письменник шукає інших стосунків між митцем (Людиною) та світом. Однак за всього цього суб’єктивно-критичного погляду молодого Некрасова на стару естетичну систему в класицистському тексті роману віддається належне літературі XVIII ст., оскільки Григорій Андрійович Огулов став вчителем Тростнікова і підготував письменника нового часу.
Вивчаючи взаємодію елементів різних художніх методів у творчості одного й того ж автора, В. В. Виноградов визнавав закономірність цього явища і зазначав, що «спадщина письменника майже ніколи не представляє прямого ряду об’єктів, що рухаються в одному напрямку. <…> У більшості письменників – декілька різних ликів художньої індивідуальності» [19, с. 76]. Постійно змінюється образ і у автора роману, що вивчається нами, оскільки Некрасов-прозаїк брав участь у загальному для багатьох митців цього періоду процесі пошуку нових форм.
Одним із основних стилістичних пластів твору став натуралістичний, оскільки Тростніков – письменник-початківець натуральної школи.
Натуралістичний текст в «Жизни и похождениях Тихона Тростникова» широкий, він складає значну частину об’єму роману, і не випадкове те, що опубліковані за життя автора фрагменти – за сутністю фізіологічні нариси: «Необыкновенный завтрак» та «Петербургские углы». Описуючи книжкові лавки, квартири журналістів, створюючи численні образи бородатих міщан, слюсарів, розсильних, торговців, автор фізіологій не створює долі своїх персонажів, а бере їх з життя. Ця риса поетики відрізняє фізіологічний нарис від оповідання, динаміка та рельєфність якого досягаються завдяки творчій енергії письменника, художньому вирішенню конфлікту, створеного волею та фантазією творця.
У другій частині роману правдивість, життєвість зображуваного постійно підкреслюються. Тут показано реальних Ф. В. Булгаріна, В. С. Межевича, Н. А. Польового, майже дослівно цитуються критичні статті М. І. Греча, С. П. Шевирьова. Сучасники безпомилково могли б визначити, проти яких журналів («Бібліотека для читання», «Північна бджола», «Син вітчизни» та ін.) спрямовано висловлювання Тростнікова. Оповідь будується так, що читач може відчути себе глядачем постанов Олександрійського театру, тому що з документальною точністю зображено режисера, акторів, сценічну та залаштункове життя.
Перед читачами розгортається добре відома метафора «світ – театр», але для Некрасова не менш важлива метафора «світ – книга», тому молодий автор створює і її. Пізнання життя пов’язане з розвитком письменницької майстерності, саме через цю причину оповідь поділяється на дві сфери: в одній з них дійсність вже виражено через художні образи, в іншій вона все ще перебуває в області емпірики.
Тихон пише й публікує фельєтони, віддає до театру свої водевілі, уважно стежить за роботою інших літераторів, критиків, однак при цьому він занурений у побут, розваги, живе повнокровним життям, яке ніби ним поки що не описане, а лише розказане. Серед розказаних текстів – фізіологія петербурзьких танцкласів, історія Агаші, Параші та ін.
Як і будь-який незавершений твір, некрасівський роман перебуває у фрагментах, тому класицистські, сентименталістські, романтичні та інші тексти чергуються доволі хаотично, часто без необхідних переходів. Відмічена Ап. Григор’євим, теоретично обґрунтована В. В. Виноградовим, досліджена сучасними вченими (Н. Л. Вершиніна, Ю. В. Манн, Н. Н. Мостовська, Н. Н. Пайков) синтетичність творів натуральної школи у романі Некрасова представлена у різноманітних варіантах.
Автор сам часто вказує на свої літературні орієнтири. У другій частині роману можна прочитати: «В одном журнале упрекают меня в незнании грамматики, <…> в другом – бранят за употребление старинных, вышедших из употребления слов и оборотов; в третьем, напротив, обвиняют в подражании неистовой французской школе и в удалении от родных образцов» [59, т. 8, с. 159].
У своїй відомій праці «Романтичний натуралізм» В. В. Виноградов показує вплив «несамовитої» французької школи (наприклад, твору Ж. Жанена «Мертвий віслюк та обезглавлена жінка») на творчість М. В. Гоголя. Окремі мотиви жаненівських творів виявилися співзвучними і до письменницьких інтересів молодого Некрасова.