Реферат на тему:
Картини українського побуту в “Пан Халявський” Г. Квітки-Основ’яненко
Серед російських творів Григорія Квитки-Основ’яненка особливе місце посідає роман “Пан Халявский”. Він став класичним твором української і російської літератур. Роман з’явився тоді, коли в літературі загострилася боротьба за перемогу реалістичних принципів проти ідеалізованого зображення існуючого суспільства консервативними літераторами. Саме в “Пане Халявском” дано знущально-критичний розріз повсякденного побуту принаймні трьох поколінь звичайнісіньких поміщиків.
Перебираючи по черзі різні сторони побуту (“и в просвещении, и в обхождении, и во вкусе, и в политике”) та примітивно витлумачуючи їх (“просвещение” – кількість свічок чи розмір вікон, щоб було світліше, “образование” – “где косы, где плетёшки, где выстриженный и взъерошенный верет”, “вкус” – відсутність колишніх наливок і настойок тощо), Трушко й доходить твердження про те, “как свет изменяется!..”. Саме це, мовляв, і підштовхнуло сімдесятирічного Трохима Мироновича Халявського описати істотніші періоди й найцікавіші, з його погляду, пригоди свого життя – “старости в наслаждение, а юности в наставление”.
Таким чином, герой твору зіставляє поважну старовину з сучасністю, щоб довести перевагу першої, автор же фактично цим зіставленням прагне засвідчити, що сучасність багато в чому походить від старовини й особливою досконалістю теж не відзначається, оскільки характерні й визначальні риси успадковуються і не зазнають якісних змін. Тим більше, що висловлені Трушком панегірики компрометуються його граничною обмеженістю.
У художній структурі твору значна роль надається етнографічно точному відтворенню особливостей тогочасного побуту. Принципову функцію при цьому відіграє детальний опис пригощання полковника-благодійника. У цій сцені Квітка характеризує майже всі аспекти звичаїв, переконань, поведінки зображуваного середовища. Саме в описі банкету Квітка дає зрозуміти, що рід Халявських – не виняток, а звичайне явище, й буквально ніхто з сотні гостей, запрошених “верст за пятьдесят”, нічим не вирізняється у своїй суті і поведінці.
Обід, що подається полковникові є справді гомеричним: численні борщі – з яловичиною, з гускою, свининою, борщ Собієського, борщ Скоропадського, печерський рибний борщ, бігус, борщ з качкою тощо. Їх змінювали супи – з локшиною, з рисом і ізюмом та “історичний” Леопольдів суп, винайдений ще якимось маркграфом Римської імперії. За солодкі страви правили качка з ізюмом і чорносливом, телячі ніжки з мигдалем, мозок, різноманітне коріння – ріпа, морква тощо. Увінчувало обід смажене – птиця, поросята, зайці з квашеними огірками, огірочками в оцті й горами вишень, яблук, груш, опішнянських слів та інших фруктів. Все це за певною “системою” і з традиційними припрошуваннями та примовками (“по первой не закусывают”, “поставивши-де тарелки, не соблаговолите ли, ваша ясновельможность, по чарке горелки?” і т.п.) запивалося найрізноманітнішими на смак і колір горілками, настойками, наливками, пивами й медами – аж до заключного випитого “на потуху” меду з особливими якостями і властивостями, після чарки якого полковник “онемел как рыба: выпуча глаза, надувался, чтобы промолвить хотя слово, но не мог никак, замахал рукою и поднялся с места”, але зрушити так і не зміг – довелося господареві самому вкладати у постіль очманілого гостя. Не встигнуть запрошені очуматися, як господиня запрошує їх уже полуднувати.
Огляд полковником господарства, коли ясновельможному гостеві, за звичаєм, “дарується” все, що він зволив похвалити, змінює підвечірок – шинка, солонина, буженина, полотки, солені перепілки та інша смажена птиця знову запиваються пивами й медами, після чого нарешті настає роз’їзд. І знову – прощальні вже – келихи: перший повний вщерть – “чтобы в оставляемом его ясновельможностью доме всё было полно”, потім – на порозі в сінях – “чтобы хозяйские вороги не переступили через пороги”, на рундуці – “чтобы изливалось изобилие на всё видимое хазяйство”, біля запряженого берлина – “чтобы гладилася дорога его ясновельможности”, і, нарешті, після принизливих запобігань і вибачень обважнілого полковника піднімають і садовлять у берлин. Після останнього келиха заповітного меду (“для пожелания пану полковнику благополучного пути”) він, мов мертвий, упав на подушки й не чув навіть вітальних сурм. Таким же способом “уконтентовували” й інших гостей.
Опис банкету пересипаний побіжними зауваженнями, справжня суть яких досить важлива й промовиста. Вже тут прозирає принизливе становище жінок – і не тільки під час різних урочистостей. “Маменька” при перших словах про банкет не тільки сплакне бувало, а й тихенько, щоб чоловік не почув, ремствує: “Охота же Мирону Осиповичу поднимать банкеты! Шутка ли: четыре раза в год! Не припасёшься ни с чем; того и смотри, что разоримся вовсе”. Вона же навчена гірким досвідом, коли років п’ять тому, не знавши ще добре чоловікової “комплекции” спробувала заперечити йому. Про наслідки синочок ухильно зауважує: “Ну не наше дело рассуждать, а знает про то кофейный шёлковый платок, который не раз в таком случае слетал с маменькиной головы, несмотря на то, что навязан был на подпапок из синей сахарной бумаги”. За словами Трушка, “маменька” не раз вилітала від повелителя із збитою хусткою або гублячи “епанечку свою”.
Інші деталі засвідчують справжнє становище дворової прислуги та ставлення до неї поміщиків. Безмовна перед чоловіком, “маменька” пильно наглядає за кріпачками, що на банкеті виступають “в своём национальном, свободном везде наряде”, і досить якійсь дівці зазіватися, як, незважаючи на урочистість події, настає невідворотне: “Маменька, было, из другой комнаты кивнут пальцем на виновную – а иногда им и покажется, то она будто виновата, - так, вызвавши, схватят её за косы и тут же – ну-ну-ну-ну! – да так её оттреплют, что девка не скоро в разум придёт”. Звичайність покарання видозмінюється тільки залежно від ситуації – “по щекам в таком случае никогда не били, чтоб предосудительные звуки не дошли до слуха гостей”. Зате, як можна зрозуміти, за інших обставин справжнім чи вдаваним винуватцям діставалося повною мірою. Характер взаємин відтворюється з виразним лаконізмом: готуючись до банкету, і господар, і господиня “за всем смотрят по своей части, всё наблюдают; и беда конюху, если он принял овёс не чисто вывеянный, сено луговое, а не лучшее из степного; беда ключнику, если кубки не полны нацежены, для меньшего стола худшего сорта приготовлены напитки; беда булочнице, если булки нехорошо испечены; кухарке, если страва для людей не так вкусно и не в достатке изготовлена”.
Опис банкету не випадково займає на перший погляд непропорційне місце в романі. Квітка свідомо надав йому роль своєрідної експозиції, яка вводить читача в середовище, що далі стане предметом художнього дослідження, наперед характеризує його у своїх визначальних рисах. Цього вимагав обраний Квіткою засіб відтворення хроніки роду Халявських одним із його типових представників та виявлення авторської позиції забарвленням і тональністю начебто безсторонньо переданої розповіді. На цьому фоні виразнішими постають незаперечні ознаки розкладу помісного дворянства, оскільки оточення Халявських різниться тільки прізвищами та достатком, а схоже родовими рисами, визначеним соціальною суттю стану та умовами паразитичного побуту.
Слід зауважити, що роману явно бракує позитивних моментів в зображенні картин українського побуту. Значною мірою це пояснюється об’єктом, що його обрав для висвітлення автор – паразитичного поміщицького стану, якому автор не симпатизує. Викривальний пафос в зображенні Квіткою побутових сцен став, навіть більш дошкульним, ніж того, мабуть, бажав сам Квітка-Основ’яненко. Це помітила вже сучасна авторові українська літературна критика. Так, наприклад, М. Тихорський на сторінках часопису “Маяк” закидає Квітці: “Невже, - запитує він письменника, - ви думаєте підняти земляків в очах європейців портретами Івана Івановича та Івана Никифоровича, Халявського, Лесенки. Ніскільки – ви їх принижуєте в загальній думці людей, які не знаючи ближче наших притаманних земляків, складають про них свої поняття за вашими оповіданнями”.
При створенні картин побуту автором були допущені й інші прорахунки. Зовсім випадають зі стилю петербурзькі пригоди Трушка – розтягнуті і переповнені надуманими епізодами та подробицями. Сама необхідність цієї поїздки непереконлива й штучна. Поряд з майстерними переходами від однієї теми до іншої, вдалим уведенням в дію різних груп суспільності та описом окремих виявів побуту (“лікування” знахаркою Павлуся, новомодне тоді щеплення віспи, перше гоління старшого сина) спостерігається неузгодженість окремих частин, невиправдані ретроспекції, повтори (смерть Павлуся згадується двічі), неправдоподібні епізоди (зокрема, матусина порада половину барана зажарити, а решту пустити пастися), переобтяженість відступами й сентенціями Трушка, епізодичність і схематизм окремих побутових ситуацій.
Критики неодноразово дорікали авторові і щодо переповненості деяких побутових сцен подробицями і щодо неправильно (на їхню думку) розставлених акцентів у них. Дійсно тогочасний побут і звичаї письменник відтворює з етнографічною точністю; коли після публікації першої частини роману в “Отечественных записках” (1839, т. IV) П. Плетньов виклав існуючі міркування про обтяжливість деяких описів, Квітка роз’яснив свою позицію в листі від 29 листопада 1839 р.: “Повторение кушаньев в Халявском, может быть, необходимо. Понимают ли они, что это желание описать прежний быт, а форма – чтобы избегнуть сухости. Всё провождение времени было в еде, в коей истощались до разнообразия. Время для горячих, молочных, холодных мяс, на всё было своё время. Мне казалось необходимым выразить в подробности, что ели, когда и как”. Показово, що письменник в окремому виданні так і лишив текст без змін, внісши тільки деякі уточнення переважно стилістичного характеру.