Зміст
Вступ……………………………………………………………………..…..3
1. Початкові уявлення про мову……………………………………………4
2. Потреби виникнення та властиві риси давньоіндійського
мовознавства………………………………………………………….6
3. Мовознавство в стародавній Індії……………………………………….7
4. Основні давньоіндійські мовознавці…………………………………..14
4.1. Панінні…………………………………………………………..14
4.2. Я́ска……………………………………………………………...16
4.3. Вараручі…………………………………………………………17
4.4. Катьяяна…………………………………………………………17
4.5. Патанджалі……………………………………………………...18
4.6. Бхартріхарі………………………………………………………19
Висновки…………………………………………………………………...20
Список використаної літератури…………………………………………21
Вступ
Мовознавство, як майже й кожна наука, має свою тривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.
Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком - виходом «Універсальної граматики», інші - початком XIX ст. - появою порівняльно-історичного мовознавства, визначаючи весь попередній період як «донаукове» мовознавство. Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важливих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, зв'язок мови з мисленням, зв'язок мовного знака зі значенням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін.) були предметом вивчення ще в далекому минулому.
У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класичну, арабську.
Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійська. Вона налічує 3000 років.
Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників - Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування.
1. Початкові уявлення про мову
Мовознавство, як майже й кожна наука, має свою тривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.
За одним давньогрецьким переказом, люди у давні часи жили в злагоді, не мали ні міст, ні законів, говорили всі однією мовою і керувалися наказами Зевса, і тільки згодом Гермес упровадив різні наріччя і поділив людство на окремі народи. За висловом давніх римлян -- Цезар може дати людині державний устрій, але неспроможний дати слова.
За біблією - цією збіркою релігійних легенд різних часів і народів,-- бог сам дає великим природним явищам їх назви або ж надає Адамові здатності і можливості назвати всі живі істоти. Із біблії відомий міф і про те, як люди намагалися збудувати у Вавілоні вежу, що сягала б неба. Розгніваний таким зухвальством, бог «змішав» мови будівників, вони перестали розуміти один одного, і будівництво невдовзі було припинено.
Даром богів або винаходом видатних людей у стародавніх переказах, легендах, міфах є й письмо. Так, давні єгиптяни винахід письма приписували богові Тоту, вавілоняни - богові Набу; в стародавніх індійських легендах розповідається, що письмо людям дав бог Брахма, в китайських -- мудрий Цань Чін, що мав обличчя дракона і четверо очей, знайшовши зразки для письма у зірках, у слідах птахів та ящірок.
Та, однак, перекази, легенди, міфи - це ще не наука. Вони самі вимагають наукових пояснень. Перші паростки наукових знань про мову формуються саме в боротьбі з міфологічними і магічними уявленнями про слово, про мову, формуються шляхом безпосереднього спостереження та реєстрації фактів, шляхом старанного аналізу мовного матеріалу, як про це хоч і посередньо, але недвозначно говорять найдавніші форми письма, передусім, у стародавньому Єгипті та Месопотамії. Словесно-складові системи давньоєгипетського письма, шумерського письма, з якого розвинувся клинопис, еламського письма, протоіндійського письма, критського, або мінойського письма, китайського письма дають змогу майже беззастережно твердити, що розпочинався аналіз мови з визначення змісту слів, побудови їх піктографічних та ідеографічних зображень, членування слів на склади і тільки потім уже й на звуки.
На жаль, у нас немає поки що писаних пам'яток, які б своїм змістом засвідчували величезну мовознавчу працю невідомих дослідників над створенням словесно-складових систем письма, над укладанням ассірійцями-вавілонянами словника шумерської мови, над створенням клинописного письма, але їхня видатна роль в історії науки про мову незаперечна.
2. Потреби виникнення та властиві риси
давньоіндійського мовознавства
Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників - Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозумілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту - літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. е., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.
Староіндійському мовознавству властиві наступні риси:
1) Підхід до вивчення мови диктувався практичними задачами
2) Вся лінгвістика стародавніх індусів носить дескриптивний характер. (Отже, прообразом сучасної американської дескриптивної лінгвістики є мовознавство стародавніх індусів).
Давньоіндійське мовознавство першої половини IV - другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст.
3. Мовознавство в стародавній Індії
Індія - країна з надзвичайно сильною релігією і релігійною філософією, з одного боку. В-других - Індія дуже багатомовна країна. Ці дві обставини визначили прагматичний характер староіндійської лінгвістики.
Найдавнішою пам'яткою староіндійської літератури були веди. Складаються веди з чотирьох збірок: Рігведа - книга гімнів, Самаведа - книга пісень, Яджурведа -- книга молитов і жертовних церемоній і Атхарведа - книга заклинань. Найважливішою і частково найдавнішою є Рігведа, написана словесно-складовим письмом деванагарі і укладена десь приблизно 1500 р. до н. е. До вед, мова яких називається ведійською, долучається згодом величезна література, написана санскритською мовою. Санскритська мова, або санскрит -- це літературна мова стародавньої і середньовічної Індії, що є дальшим розвитком мови вед, але на відміну від неї характеризується чіткішими нормами вимови, граматичної будови, словотворення та слововживання.
Веді - стародавні гімни були написані на ведiческом санскриті. Мова ця з часом ставала незрозумілою. Він все більше і більше відрізнявся від розмовних мов, називалися пракрiти. Відмінності ставали на стільки значними, що вони утрудняли використовування цих гімнів в ритуальних процедурах. Йшлося про усне відтворення цих гімнів. Для того, щоб вони зрозуміли потрібний було створювати коментарі до них. Потрібно було вивчати санскрит. Йшлося про пояснення і опис санскриту. Фонетика і граматика отримали щонайвищий розвиток в староіндійському мовознавстві. Видатним граматистом стародавньої Індії був Паніні. В IV в. до н.е. він створив знаменитий трактат по граматиці "Граматика Паніні". Вона розкриває всі особливості граматичної будови санскриту. Граматика Паніні складається з 8 книг і містить 4 томи правил. Написаний трактат у віршованій формі і разом з тим в лаконічній формі, тому що він був призначений для використовування в усній мові. Це був суто практичний трактат. Всі правила в ньому передбачалося вивчити напам'ять. Він користувався символічними позначеннями, які дозволяли зробити його максимально компактним. Що стосується змістовної сторони, слід зазначити такі моменти. Паніні виділяє 4 частини мови: дві основних - ім'я і дієслово і дві службових. В категорію імені потрапляли всі імена, у тому числі і прикметник. Виділення частин мови відбувалося по функціональній ознаці. В імені розрізнялося сім відмінків. Вони не мають назв і позначаються номерами. В системі дієслова виділяється час, нахил і особа.
Веди -- ця збірка релігійно-поетичних гімнів і ритуалів -- користувалися у стародавній Індії величезною повагою, пошаною. А тим часом мова вед, мова санскритської літератури XV--X ст. до н. е. була вже далека від живої розмовної мови, від так званих пракритів. Виникла настійна потреба зберегти недоторканою мову священних гімнів, точність їх вимови, виголошування, забезпечити розуміння їх, унеможливити вплив пракритів на санскритську мову, нормалізувати, стандартизувати її, бо саме санскритська мова була не тільки мовою ведійської релігії, а й основою шкільної освіти. Санскритською мовою була написана майже вся давньоіндійська література. Ці чинники й спричинилися до формування, до створення мовознавства у стародавній Індії.