Слід відзначити, що в галузі набуття громадянства за народженням не існує ані загальновизнаних норм міжнародного права, ані однакової практики держав. Тому в силу колізій законодавства різних держав саме в цій галузі виникає найбільша кількість випадків біпатризму.
Проблематичним, для інтересів інших держав, видами філіації є розширене застосування: 1) права ґрунту щодо дітей офіційних представників іноземних держав, народжених на території даної держави, як це практикується, наприклад, в США; 2) права крові до безкінечного числа поколінь дітей, народжених у громадян певної країни, які постійно проживають за кордоном та які втратили будь-який реальний зв’язок з батьківщиною. Даний недолік характерний для багатьох правових систем.
Наступним найбільш поширеним способом набуття громадянства є так зване укорінення, або натуралізація. Раніше говорилося про натуралізацію в широкому значенні, що охоплює всі способи набуття громадянства після народження (шлюб, усиновлення, оптація, поселення, вступ на державну службу). У вузькому значенні (яке використовується у більшості випадків) натуралізація означає прийом у громадянство за заявою. Натуралізація – акт добровільний. Примусове надання громадянства суперечить міжнародному праву, і спроби його здійснити завжди викликали ноти протесту. Практика знає такі випадки. Наприклад, деякі латиноамериканські країни у минулому столітті намагалися в примусовому порядку автоматично надати іноземцям, які проживали тривалий час на їхній території, своє громадянство.
Натуралізація розподіляється на два основні види: індивідуальна за заявами та натуралізацію в силу правонаступництва держав. В силу правонаступництва держав нове громадянство виникає в результаті національно-визвольних революцій, розділення або об’єднання держав, у випадку територіальної цесії або анексії, а також при автоматичній зміні громадянства при трансферті. Дією, що визначає статус особи, яка проживає на даній території, є те, що вона залишається на території нового суб’єкта міжнародного права і не заявляє про свій намір вийти із громадянства, що виникло.
Існує два види індивідуальної натуралізації: натуралізація, що не поширюється на дітей та партнерів по шлюбу та індивідуальна натуралізація, що поширюється на малолітніх дітей особи, що натуралізується.
В окремих країнах законодавство крім звичайної натуралізації передбачає також набуття громадянства шляхом реєстрації. У Великобританії цей вид набуття громадянства передбачається для громадян англійських заморських територій та для дітей англійських громадян, які народилися за кордоном. Але це не самостійний спосіб набуття громадянства, а лише вид полегшеної натуралізації, передбаченої законодавством деяких країн. Набуття громадянства шляхом реєстрації міжнародним правом не регламентується.
Процедура прийому в громадянство цілком визначається внутрішнім законодавством держави. Можна виділити, принаймні, чотири види процедур натуралізації:
1) натуралізація, здійснювана вищими органами державної влади;
2) натуралізація, здійснювана органами державного управління: урядом або центральними галузевими органами державного управління (звичайно відомствами внутрішніх справ);
3) натуралізація, здійснювана місцевими органами державної влади (трапляється дуже рідко);
4) судова натуралізація (також не дуже поширена).
Різновидом натуралізації є передбачуваний законодавством деяких країн спрощений порядок набуття громадянства певними категоріями осіб шляхом реєстрації (якщо тільки мова не йде про підтвердження свого громадянства), усиновлення, в результаті вступу в шлюб. Два останніх способи називають деколи сімейним порядком набуття громадянства. До нього відноситься і автоматична натуралізація неповнолітніх дітей у зв’язку з натуралізацією батьків.
Надання громадянства у порядку натуралізації має певні особливості. Як правило, натуралізація здійснюється на основі вільного волевиявлення особи, наслідком чого стає припинення її попереднього громадянства. Однак цього недостатньо. Така особа має відповідати вимогам законодавства щодо натуралізації певної країни. У законодавстві більшості держав такими вимогами є:
1) досягнення особою повноліття;
2) письмова заява особи;
3) володіння мовою даної країни;
4) ценз осілості. тобто певний мінімум часу проживання особи у даній державі.
Встановлення тією або іншою країною певних умов, що є обов'язковими для натуралізації, визнається у світовій практиці цілком правомірним. Право встановлювати ті чи інші цензи та умови натуралізації передбачене, зокрема, Конвенцією про скорочення безгромадянства. Метою зазначеної акції є прагнення захистити інтереси даної держави та забезпечити нормальне входження в нове суспільство людини, яка набуває громадянства.
У США та багатьох інших державах на основі доктрини “ефективного зв’язку” особи з державою передумовою натуралізації є доміцилій у цій країні, або ценз осілості. У деяких країнах умова осілості може бути виконана, якщо іноземний прохач прослужить певний час на судні закордонного плавання даної країни (Швеція) або у діючій армії (США).
Умова про необхідний фактичний зв’язок з державою або осілість міститься у ряді міжнародних угод, наприклад у деяких договорах версальської системи (ст. 51 договору Нейі 1919 р., в певній мірі – ст. VI Вашингтонської угоди з питань громадянства між американськими державами 1923 р.). Вимога осілості строком від 5 до 10 років закріплена в Конвенції ООН про скорочення безгромадянства 1961 року.
Значення доміцилію в якості колізійної прив’язки в умовах зростаючої міграції населення в сучасних розвинутих державах настільки зросло, що у деяких випадках доміцилій громадян держав-учасниць договору в певній мірі прирівнюється до громадянства. Виняткові права передбачені лише для осіб, що набули свого громадянства в силу народження. Активні виборчі права особи громадянства другої країни-учасниці договору на території першої держави набувають після п’ятирічного постійного проживання на її території.
Крім визначених в законі заходів, натуралізація часто обмежується і різноманітними цензами, закріпленими судовими прецедентами, як в США, або існуючою судовою практикою державних адміністративних органів, як у Швеції. Послідовно здійснювана не закріплена в законодавстві практика натуралізації в Швеції включає такі критерії, як здатність матеріального забезпечення себе та сім’ї, придатність в якості робочої сили, високий рівень професійної підготовки, дотримання норм кримінального законодавства, правил поведінки в побуті, відсутність заборгованості по рахунках та в оплаті податків і в кінцевому підсумку – доцільність прийому в громадянство конкретної особи.
У багатьох країнах законодавство в якості умови натуралізації передбачає складення присяги на вірність державі. Такий принцип передбачений законодавством Великобританії і США, де нараховуються лише поодинокі випадки, коли суд з релігійних причин дозволив ухилитися від принесення певних частин присяги. Необхідність принесення присяги міжнародно-правовими нормами не закріплена.
Критеріями дійсності натуралізації, як правило, є пред’явлення прохачами справжніх документів і дача правдивих свідчень. Набуття громадянства на основі обману є правовою основою відміни або об’яви такої натуралізації недійсною. Більш складною проблемою є питання про похідну натуралізацію на основі фіктивного шлюбу та натуралізації, яка ґрунтується на помилці компетентного державного органу. Зараз фіктивний шлюб не може виступати основою натуралізації. Однак відносно натуралізації особи в результаті помилки державного органу федеральний конституційний суд ФРН, наприклад, 14 грудня 1972 року постановив, що володіння паспортом ФРН помилково не є підставою для набуття державної приналежності цієї держави.
Критерієм правомірності натуралізації є добровільність з боку особи, що натуралізується. Добровільність виражається або у поданні заяви про натуралізацію за власним бажанням, або у мовчазній згоді при територіальних змінах.
Відповідно до ст. 16 Закону України «Про громадянство» умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і виконання Конституції та законів України;
2) неперебування в іноземному громадянстві (ця умова ґрунтується на одному з основних принципів громадянства нашої держави — принципі єдиного громадянства України);
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років (це правило не поширюється на осіб, які виявили бажання стати громадянами України, за умови, якщо вони народилися чи довели, що хоча б один з їх батьків, дід чи баба народилися на її території);
4) володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;
5) наявність законних джерел існування.
Можливість набуття громадянства України значно полегшується для осіб, які мають певні заслуги перед нашою державою. Так, згідно зі ст. 16 Закону положення наведених нами вище пунктів 3, 4 і 5 можуть не враховуватися у виняткових випадках за рішенням Президента України щодо осіб, які мають визначні заслуги перед Україною або якщо їх прийняття до громадянства України становить для неї державний інтерес. Крім того, вимоги пунктів 3 і 4 цієї статті не поширюються на осіб, які перебувають у шлюбі з громадянами України, що узгоджується, зокрема, з положеннями Конвенції про громадянство одруженої жінки.
У всіх країнах однією з умов натуралізації є лояльне ставлення до даного режиму. Особам, які вчинили проти нього злочин, громадянство, як правило, не надається.
У Законі України «Про громадянство» (ст. 16) визначені обставини, за яких громадянство України не може бути надане. Так, до громадянства України не приймаються особи, які:
1) вчинили злочини проти людства або здійснювали геноцид чи вчинили злочини проти держави або тяжкі злочини проти особи;