2.1. Проблематика та образна система історичної повісті
Історична повість ХІХ – початку ХХ століття позначена рисами романтизму, однак в окремих творах наявний реалізм зображення явищ, подій, героїв. Історична проза відображає життя тогочасного суспільства. Однак манера письма кожного з них відрізняться насамперед особливістю викладу. “Панівною формою художнього викладу в оповіданнях та повістях цього часу була традиційна, започаткована Г. Квіткою-Основ’яненком за народним зразком оповідань, що являла собою усний монолог людини з демократичного, найчастіше селянського середовища. Ставилася мета створити максимальне враження автентичності зображуваного, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну достовірність як один із засобів художньої правдивості творів”. [22; 198] Домінуюче становище народооповідної манери було пов’язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому відтворенню народних характерів.
Особливістю прози Квітки-Основ’яненка є те, що оповідач виступає умовною постаттю, переважно стороннім спостерігачем. Він, зазвичай, стояв осторонь, що виявлялося у дидактично-менторських інтонаціях його тону, спробами робити певні висновки.
Оповідач Марка Вовчка набуває нової функції. Це вже оповідач-персонаж, безпосередній учасник зображуваних подій, із своїми біографією і характером. Її оповідач (найчастіше це жінка-селянка) – це свідок подій, обвинувач, який виносить присуд вчинками персонажів, що засвідчувало тенденцію переходу від просвітительського реалізму до реалізму класичного.
Розширення кола оповідачів сприяє розширенню обсервації і позиції авторського підходу. В повісті М. Чайки “Москалева правда” оповідачем виступає колишній солдат, у деяких творах Ю. Федьковича – сам Ю.Федькович. Марко Вовчок у повісті “Кармелюк” виробляє спосіб об’єктивного розвитку сюжету.
Марко Вовчок відходить від традиційного зображення знедоленого кріпака, який тільки ремствує на власну долю. Художні пошуки письменниці приводять до зображення героя-селянина, який прагне звільнитися від кріпацтва (Маша з однойменного оповідання, Настя з “Ледащиці”, Назар з “Інститутки”), братися за зброю (Кармелюк з однойменної повісті-казки) письменниця трактувала як зразок суспільної поведінки особистості в тогочасних умовах. Творчість Марка Вовчка відбиває ідейно-художні пошуки тогочасного суспільства. Наприклад, в оповіданні “Маша” (в естетичних принципах його наявні деякі ознаки соціальної утопії) втілено погляди письменниці на шляхи перебудови селянського буття. Окремі мрії та уявлення народу про майбутнє відбилися в програмі боротьби Кармелюка – справедливий розподіл матеріальних благ і соціальна рівність.
Творчості Марка Вовчка 60-х – поч. 70-х рр. характерні перенесення дій в історичне минуле, коли народ давав збройну відсіч ворогові. Письменниця створює образи ватажків цієї боротьби, відповідних ідеальним уявленням (в оповіданні-казці “Невільничка” та повісті такого ж характеру “Кармелюк” це образи відповідно Остапа і самого Устима, а Марка Вовка – Івана).
Найвизначнішою історичною повістю-казкою Марка Вовчка є твір “Кармелюк” (1862-1863). “Зображуючи Кармелюка, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, йде за народними переказами, легендами й піснями. І час, коли революційні демократи активно пропагували ідею селянської революції, прославлення героїчного ватажка селянських повстань було надзвичайно актуальним. Яскраве зображення мужньої боротьби Кармелюка проти панства, за соціальну рівність було спрямоване не виховання юних читачів борцями проти соціальної несправедливості”. [19; 324]
Марко Вовчак детально виписує образ головного героя, наділяє його кращими рисами, вказує на його винятковість. В реалістичному плані показує арешти Кармелюка, перебування його у темниці, побивання рідних за ув’язненим, готовність жінки іти за ним в далеку дорогу разом із дитиною, до Сибіру, втеча героя з сибірського заслання тощо. В загальній романтичній структурі повісті “Кармелюк” застосовуються окремі реалістичні принципи. Привертає увагу також образ дружини Кармелюка Марусі, яку авторка наділяє рисами жінок, що брали участь у селянському русі. Дочка героя виростає в родині борця, з раннього віку привчається бути корисною батьками у їх важкому, сповненому небезпек житті. Повість-казка “Кармелюк” вважається першим взірцем революційної повісті-казки в українській літературі.
Історична романтична повість “Маруся” написана в об’єктивно-епічній манері з яскравим образом маленької української Жанни д’Арк. Класичний гуманний реалізм, наскрізна ідея визволення народу, непідробний демократизм прози Марка Вовчка, що знала і зуміла майстерно відтворити “такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє” (І. Франко), забезпечили їй осібне тривке місце в історії письменства.
В об’єктивно-епічній манері написані “Чорна рада” П. Куліша, “Марко Проклятий” О. Стороженка, “Хлопська дитина” Ф. Царевича.
У художньому полотні прозових творів виробляються нові реалістичні й романтичні принципи поетики і стилістики. У кращих зразках прозових жанрів мовна характеристика персонажів набуває чіткішої індивідуалізації.
Є. Гребінка ввійшов в українську література передусім як талановитий поет і байкар. Однак у творчості письменника є також і прозові полотна. Перш за все це повість “Нежинский полковник Золотаренко” (1842) та роман “Чайковський” (1843).
В основі повісті “Нежинский полковник Золотаренко” лежать реальні події часів визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Головним героєм твору є історична особа Іван Золотаренко, який користується повагою і довір’ям Хмельницького. На його сестрі Ганні вдруге був одружений гетьман. Коли Б. Хмельницький вирушив на допомогу своєму синові Тимошу, він залишив для охорони України полки: Ніжинський та Переяславський під начальством Золотаренка. Після возз’єднання України з Росією І. Золотаренко приймав царських бояр у Ніжині та привів місто до присяги. Цар Олексій Михайлович в 1654р. оголосив війну Польщі. Богдан Хмельницький прийшов на допомогу російським військам та послав три полки: Чернігівський, Ніжинський, Стародубський. Командування військом було доручено Золотаренку, який був наказним гетьманом, мав у поході необмежену владу, на ознаку чого одержав булаву і бунчука. Серед наближених у почті Золотаренка перебував гетьманич Юрій, “посланий батьком для вивчення і навичок у військовому мистецтві”.
Одержували перемогу за перемогою, узявши штурмом Смоленськ, Гомель, Новий Бихів. Але при облозі фортеці Старий Бихів Іван Золотаренко загинув. Власне, цій події і присвячена повість Є. Гребінки. Становлення історичного роману, коли постала проблема співвідношення власне історії і художнього домислу, довгий час спостерігався письменником романічною фабулою та справжніми історичними подіями, що відбулися в основі твору.
Є. Гребінці теж ще не вдалося уникнути цього недоліку: опис справжніх подій став своєрідною рамкою для самовідданого кохання полковницької сестри Любки і польського шляхтича Францішка. Закоханих полковник розлучив. Дівчина не перенесла горя і померла, а Францішек, затаївши помсту, стає монахом-єзуїтом, влаштовує вбивство полковника і спалює церкву разом з труною. Для лінії кохання Францішка і Любки характерна наявність мелодраматичних ефектів. А образ Францішка відчутно позначений рисами поширеного в літературі образу романтичного лиходія.
У повісті, названій “исторической былью”, Є. Гребінка зіставляє часи минулі і нинішні. І далі малює звичайну картину: чоловіки радіють, що небезпечні для родинного спокою гусари покинули місто, а повітові баришні обливаються гіркими сльозами.
Є. Гребінка подає майже епічну хвилюючу картину проводів ніжинців: “з надривним гулом дзвонів, кінським іржанням і брязкотом зброї, з щирим побажанням щастя і гірким передчуттям, що не всім, мабуть, судилося вернутися в рідний дім, особливо, якщо під ним спіткнувся випробуваний бойовий кінь”. [18; 116]
Незважаючи на забарвлення повісті, Є. Гребінка зумів правдиво відтворити події. З великою симпатією і теплим гумором зображені козаки.
Є. Гребінка прагнув окремим живим деталям надати дійового, життєвого характеру. “Незважаючи на намагання розгорнути широке полотно, ліро-епічний виклад, пісенність оповіді, окремі вдалі деталі, Є. Гребінці, проте, ще не вдалося повністю відтворити історичний колорит, досягти художньої довершеності”. [18; 116]
Талановитий прозаїк Олекса Степанович у своїй творчості орієнтувався на традиції Квітки-Основ’яненка. Письменник розробляє головним чином історично-легендарні та пригодницькі сюжети, йдучи переважно в річищі романтизму.
Значне місце у творчій спадщині Г. Квітки-Основ’яненка займають історично-художні нариси та історичні повісті, написані російською мовою: “Головатый”, “Предание о Гаркуше”, “Основание Харкова”, “1812 год в провинции”.
Одним із кращих історичних нарисів є “Головатый” (матеріал для истории Малороссии), який вперше був надрукований в журналі “Отечественные записки” в 1839р. У творі йдеться про події, пов’язані із зруйнуванням Запорозької Січі та заснуванням запорожцями Війська чорноморських козаків на Тамані. Письменник добре засвоїв матеріал і на основі реальних історичних фактів показує діяльність Антона Головатого, який був військовим писарем на Січі, тоді суддею та кошовим. Слід зазначити, що Квітка особисто знав Головатого, оскільки той перебував у дружніх стосунках з батьком письменника, часто гостював у них. О. І. Гончар подає такий літературно-критичний матеріал до даного твору: “Основ’яненко змальовує колоритний образ цього самовідданого, мудрого козацького дипломата й хороброго, талановитого воєначальника; детально й реалістично описує його многотрудні клопоти після знищення Січі, спрямовані на “возобновление козачества”. [5; 294]