О. Маковей намагався відтворити епізоди Хотинської битви, зокрема, походу Сагайдачного. На фоні цих подій зображено трагедію сім’ї молдавського сина Ярошенка, яка принесла у вирій повстанських подій. Ф. Погребенник зазначає, що у творі розвиваються дві сюжетні лінії: “похід і боротьба козацьких військ проти турків під Хотином, їх взаємини з своїм союзником – польським військом, і друга – показ трагедії сім’ї молдовського селянина Ярошенка, яка опинилася у вирі війни 1621р. Обидві ці сюжетні лінії пов’язані між собою через образ головного персонажа твору – Микулу Ярошенка. Автор писав, що в особі Микули він хотів показати таку людину, на душі якої відбилися б всі страхіття війни”. [36; 86] У повісті зображено історичні постаті Сагайдачного, Хоткевича, Бородавка, Проскуренка. Особливо привабливими рисами наділено образ Сагайдачного. Це проста, щира людина, збагачена життєвим досвідом, справжній організатор і воїн, улюбленець козацької маси. Сагайдачного показано в повісті історично правдиво, у відповідності до тієї ролі, яку він відіграв у Хотинській битві. Провідна думка твору заключається в тому, що сила народу – в єдності. Війна зображена як страшенне лихо для народу, яке несе тільки руйнацію. “В повісті “Ярошенко” письменникові вдалося правдиво відтворити історичні обставини того часу і показати війну як страшне зло, яке несло простим трудящим людям невимовні страждання, вимагало від них незліченних жертв і перетворювало їх рідний край у дику пустелю” [14; 38], - зазначає Олекса Засенко.
Повість “Ярошенко” написана в 1903р. Постановою в журі конкурсу на кращий історичний твір (до складу журі входили І. Франко, К. Студинський, А. Вахнянин, О. Колесса, О. Барвінський, К. Левицький) повість “Ярошенко” була відзначена грошовою премією розміром 700 корон. Твір з часів своєї появи і до сьогоднішнього дня не втрачає своєї популярності . “Ярошенко” і сьогодні зберігає свою художньо-пізнавальну цінність як твір, що правдиво відтворює важливу сторінку з минулого нашого народу”. [24; 219]
Великий внесок у розвиток тогочасної української літератури зробив І. Франко. Його творчість представлена практично всіма жарами. Літературний процес останньої чверті ХІХ століття характеризувався перш за все розвитком реалізму та натуралізму. Однак література ще тяжіє до романтизму та класицизму. Саме ці елементи широко практикувалися в українській літературі в Галичині. Еволюцію своєї ранньої творчості Франко визначив як шлях засвоєння найновішої “реальної школи”.
Перша повість І. Франка “Петрії і Довбущуки" (1875-1876) вирізнялася з-поміж тогочасної літератури Галичини зверненням до народної історії, відтворенням реального життя міста й села, спробами реального змалювання характерів. Пізніше він назвав її “документом молодечого романтизму”, що виник під впливом творів польських романтиків. Певний вплив на повість справили також романи Е. Т. А. Гофмана (“Еліксир диявола”), Е. Сю (“Вічний жид”), популярна пригодницька повість “Рінальдо Рінальдіні – великий італійський бандит”. Сліди читаних ще в гімназії творів позначилися на стилістиці повісті, зокрема, надали екзотичного забарвлення сюжету, виявилися в елементах фантастичного, таємничого, навіть містичного трактування подій, ірреальності характерів, замилуванні в описах дикої природи.
У повісті відбувається нашарування авантюрно-пригодницького і фантастичного, сентиментально-моралізаторського і реалістичного планів, розповідь склалася в динамічну і різнобарвну картину життя. “В основі романтично-фантастичного сюжету повісті – пошуки втрачених скарбів легендарного Олекси Довбуша й ворогування з цього приводу двох родів (Петріїв і Довбущуків). Використовуючи легенди й перекази про Довбуша, автор вдається до вільної часової й біографічної інтерпретації цієї постаті, наділяючи героя рисами “благородного розбійника”. Інтрига й містика “світового зла”, уособленого родовою лінією Довбущуків, змикається в повісті з фантастично-утопічною вірою у надприродну силу й благородство Довбуша. Цей ряд доповнюють ідеали народного самоусвідомлення, носіями яких виступають батько й син Петрії”. [23; 302] У творі дійсно переплітається фантастичне і реальне.
І. Франко у повісті відтворює життя і побут різних прошарків і груп, розгалужена структура повісті будується за допомогою розповідей. Новим на той час, на думку самого Франка, було змалювання “живими сценами” явищ суспільного життя, таких як ворогування сімей, ставлення сільського священика до польського двору, опришківство ХVІІІ ст., розбійництво ХІХ ст., монастирське життя та побут поміщицької сім’ї, вияви вільнодумства серед євреїв тощо. “Через історію ворогування двох родин, через родовід Довбуша і пошуки його скарбів Франко, по-перше, намагався знайти й пізнати сенс минулого, уроки й наслідки історії, по-друге, символічно розв’язував ідею єдності інтелігенції і народу, аналізував ідеали і шляхи просвітительської діяльності”. [19; 459]
Повість “Петрії і Довбущуки" засвідчили спрямування його до наступної творчої еволюції, оскільки сам автор прагнув повороту до “доріг нових, більше природних і відповідних життю самому”. Уже в першій повісті Франка прозвучала серйозна заявка на створення нового суспільного роману-завдання, яке визначило характер цілого етапу розвитку української і світової літератури в останній чверті ХІХ ст.
Наступним кроком І. Франка в утвердженні історичної повісті є написання твору “Захар Беркут”. До речі, ця повість на конкурсі часопису “Зоря” у 1882р. здобула перше місце. Історична повість “Захар Беркут” мала на меті подати як “предмет живий, близький для сучасних інтересів” “давнє громадське життя нашої Русі”. Цей сучасний нерв твору становить головна його ідея єдності української громади задля прогресу й відсічі ворогу. Дія повісті, підпорядкованої контрасту славного минулого і нужденного сучасного життя горян, заснована на вдалому поєднанні трьох складників. Це 1) літописні свідчення про напад на чолі з Петою монголів 1241р.; 2) фольклорні перекази про потоплення орди; 3) авторські внесення. Останні зумовлені ідеологічно-історичними засадами Франка. Він розбудував сюжет навкруги “боротьби елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським, і в кінці з руйничою силою монголів”. Симпатія прозаїка – не на боці централізованої влади, а “громадських вільних порядків по селах”.
Провідним героєм твору є громадянин і лікар Захар, який плекає добрі порядки в Тухлі за прикладом вічевих республік Новгорода і Пскова. Бондаренко Ю. досить вдало зауважує: “Він конструює еталон, образ “національного раю”, будуючи автентичний світ Тухлі на принципах узгодження з тією частиною вищих сил, що уособлюють добро і справедливість. Гармонія людини і загалу, демократичність політичного ладу, зміцнення захисних можливостей народу в такий спосіб канонізуються, включаються в розряд абсолютних вартостей”. [3; 3]
Протилежні суспільні інтереси, зокрема, тухольської громади і боярина Тунгара Вовка, змальовані художньо. На першому плані тут – психологічне розкриття в розвитку подій, конфлікту “ідеальних по поніманню” характерів. Серед них вирізнено Беркута – батька, який у суспільному служінні зважився на найтяжчу жертву (“Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю...”). Таким же романтизованим патріотом Тухольщини є Максим – сміливий, спокійний і винахідливий, молодець на всю Верховину. Як ідеал жінки-товариша, відданої коханої розкривається Мирослава – захисниця рідного краю від ворога, а батька – від зради. Не одноплановий Тугар Вовк. Егоїст, він поєднав свавільність і моральне зіпсуття з лицарством (урятував Максима), батьківським почуттям. “Якщо Захар Беркут – символ народної мудрості, духовної рівноваги, послідовно громадської сміливості, носій народного досвіду, то Мирослава і Максим – уособлення ідеалу краси, хоробрості, вірності даному слову. Але герої ці не підносяться на котурни, не переростають вони і в легенду, а зберігають риси живих людей з притаманними їм пристрастями і слабостями. Їхні поривання, участь і значення в “давньому громадському житті нашої Русі” близькі “до сучасних інтересів”. [24; 411]
Історико-героїчна повість сполучила реалістичне письмо з яскравими романтичними сторінками, натуралістичними описами (“манія вбивання” монголів у воді) та символікою образів – праведного бога-сонця, опікуна тухольців Сторожа. Символом “старого громадства”, кращих рис українства став епічно величний Захар Беркут. Йому відкрите сумне майбутнє, коли народ буде слугою “забагів наїзників і їхнім робочим волом”. Відродити народ має допомогти заповіт Беркута: “Жити в громадськім порядку...незламно стояти всі за одного, а один за всіх”. Мова твору, індивідуалізована в устах персонажів, є помітно архаїзованою. При цьому старовинні слова подані в контексті, що прояснює їх значення.
Своєрідність епохи 40-60-х років ХІХ ст. в Україні в розвитку прози визначається рішучою активізацією творення в прозово-епічних жанрах у другій половині 50-х – на початку 60-х років, процесами утвердження художніх засад романтизму (“Чорна рада” П. Куліша, “Кармелюк” Марка Вовчка, “Марко Проклятий” О. Стороженка) і формування основного комплексу творчих принципів реалізму, який народжувався у зв’язку зі зрослою потребою розкриття сутності життя з поглибленням науково-реалістичного світорозуміння, з вищим рівнем соціально-громадянської свідомості, зрілості, художньо-естетичного мислення (“Козачка”, “Інститутка” Марка Вовчка, “Дві московки” Нечуя-Левицького).