Вислів «воля до гармонії», що послужив заголовком Винниченкової статті про Т.Шевченка, криє в собі одну з можливих розгадок творчого феномена самого автора. Поетика контрастів, антиномія гармонії та дисгармонії, постійне протиборство взаємовиключаючих тенденцій життя і пошук рівноваги становлять чи не найважливіші прикмети письменницької манери Винниченка. В одному з щоденникових записів, який передає особливий стан сприйняття і переживання музики Бетховена, читачеві неначе раптом відкривається таємниця творчого процесу майстра: «Щемить у грудях, і розум напружений жадним бажанням схопити весь потік життя й установити закони його. І здається, що тоді він стане такий же повнозвучний, ритмічний, строго-гарний, як і ці звуки сонати» [11:23]. Це зізнання, що дозволяє говорити про музичні імпульси творчості Винниченка і виявляє сконцентрованість його художньої уяви на прагненні вловити внутрішні течії життя й відтворити його динаміку в повнозвучних образах, і виражає ту «волю до гармонії», яка диктує своєрідність застосування прийомів аналізу й синтезу в структурі творів письменника і формує його оригінальну художню систему.
У «Щоденниках» Винниченка раз у раз натрапляємо на висловлювання, що становлять певний ключ до розуміння його письменницької й людської індивідуальності. Автор постає перед нами в постійному напруженому процесі самогармонізації. Для нього незаперечна згубність «ворожнечі з самим собою» й рятівна сила «краси спокою і гармонії» [8:93]. «Внутрішнє психічне існування людини є постійний, ніколи неустанний процес приведення себе до задоволення собою, — вважає Винниченко. — Задоволення собою є необхідна умова можливості існування людини» [8:97]. Характерно і те, що саме Шевченко, який «мав у собі велику силу гармонії, цільності», у філософії та етиці якого не було «нічого дисгармонічного, протирічивого собі», став для Винниченка ідеалом митця і людини [6:93]. Очевидно, є підстави твердити, що творчість Винниченка при всьому її розмаїтті, епічному розмаху, багатстві людських типів своєрідно моделює власний внутрішній світ письменника в його органічній опосередковано вираженій «волі до гармонії». Можливо, звідси беруть початок і Винниченкові спроби експериментування, пошуку незвичних, виняткових ситуацій, які немовби випробовують людську істоту на міцність характеру, волі, на міру відповідності вчинків та переконань, світогляду і чуття?
На жаль, і донині зберігає слушність твердження Григорія Костюка, висловлене в 1980 році, про те, що «ми Винниченка не знаємо. Він і досі не досліджений у всій своїй суперечливій складності й глибині. Багатющі, притаманні тільки йому художні відкриття, досягнення і засоби зовсім не вивчені й незнані не тільки для широких читачів, але й для фахових істориків літератури» [11:5]. Авторитетний дослідник пояснює цей стан не тільки ненормальними умовами розвитку літературознавчої науки на Україні, але й специфікою самих творів Винниченка, які абсорбували читацьку увагу передусім гостротою та незвичністю проблематики, новизною ідей, штовхаючи критиків на шлях полеміки, дружнього чи ворожого діалогу з автором, у той час як художній світ митця, особливості його поетики, стилю, мови залишалися нез’ясованими [11:19].
І все ж українська критика початку XX ст. помітила найхарактерніші прикмети письменницької манери Винниченка, позначеної новим підходом до зображення людини у всій складності її внутрішнього життя: відсутність традиційної схеми поділу персонажів на лихих і добрих, можливість розвитку характерів і подій у певному руслі в залежності від ситуації, настрою, збігу обставин від якихось, здавалось би, випадкових чинників, зрештою від суперечностей, закладених у самій природі людини (спостереження Олени Пчілки, П.Христюка, М.Данька, К.Сріблянського, Ол.Грушевського, А.Крушельницького та ін.). Так, Ол.Грушевський, указуючи на інтерес Винниченка до психологічних контрастів, що виявляються як «контрасти-зміни і контрасти-нахили в душі людини», писав: «Сполучення в одній душі краси й огиди — се найбільш різкий зразок психологічного контрасту. Се дві сили, можливості в рівновазі, кожна з них може взяти верх і надати свою ознаку психічному життю людини. Поки сі дві сили, сі два начала урівноважують, стримують одна другу, неясно, яким саме шляхом піде дальше життя. Ніби в напруженому очікуванні стоять терези, і щось мале вплине, і терези заворушаться. Що буде тим малим дотиком, який виведе терези з рівноваги?» [9:242]. Критик відзначив тут дуже важливу рису Винниченка як аналітика і психолога: відсутність однозначних розв’язань проблеми характеру, пильне вдивляння в душу людини й пошук тих прихованих внутрішніх імпульсів, які дають поштовх розвиткові характерів і подій у певному напрямку.
Діяння принципу контрастності в структурі творів Винниченка простежує і С.Єфремов, який вбачає в ньому особливість світобачення письменника та чи не найголовніший засіб у спробах наблизитися до розгадки таємниць буття: «...немов ціле життя стоїть перед письменником як один суцільний контраст, з якого даремно люди шукають виходу і блудять, нічого певного не знаходячи, плутаючись у нерозгаданих суперечностях» [10:292].
Поняття «воля до гармонії» як прикмета художньої свідомості Винниченка певним чином співвідноситься з категоріями морально-етичного та суспільно-філософського плану, з допомогою яких він прагне дослідити внутрішні конфлікти людини та її зусилля в досягненні душевної рівноваги. Тут ми неминуче стикаємося з Винниченковою теорією «чесності з собою», без об’єктивного, неупередженого осмислення якої неможливо зрозуміти сутність пошуків письменника у сфері поглиблення художнього психологізму.
Якщо в ранніх оповіданнях і повістях Винниченка головним елементом дисгармонії життя є соціальні контрасти («Голод», «На пристані», «Голота»), то подальша його творча еволюція позначена все зростаючою увагою до дисонансів людської душі, які виявляють себе, нерідко з руйнуючою силою, передусім у сфері стосунків з найближчим оточенням. Це суперечності між обов’язком і потребами дійсного життя («Дисгармонія»), між «я» і «ми» («Великий Молох»), загалом між уявленнями та вчинками, неприйнятними з точки зору усталених моральних норм і цілком можливими в світлі теорії чесності з собою («Щаблі життя», «Чесність з собою», «Memento», «3аписки Кирпатого Мефістофеля» та ін.). Пояснюючи у відкритому листі до читачів і критиків суть своєї морально-етичної концепції, Винниченко твердить, що бути чесним із самим собою означає в нього не догоджати «скверні», а узгоджувати, поєднувати в одне ціле всі сили душі, домагаючись їх концентрації та раціонального застосування. «Я умышленно употребил «честность», а не «гармония» с собой, — пояснює автор. — Этим я хочу одновременно сказать о разрыве с моралью старой («нечестность с другими», как говорят критики) и о сознательном гармонизировании своих чувств, опыта, мышления» [2:32]. Можна приймати чи не приймати логіки Винниченка, але не можна не помітити, що саме у сфері його морально-етичних пошуків, у тих межових психологічних ситуаціях, в які він ставить своїх героїв, випробовуючи їх тезою чесності з собою, найповніше виявляються новаторські підходи митця до зображення людини.
Винниченко відкидає старі закостенілі форми моралі, тому що вони стоять над людиною, чинять насильство над її духовною свободою («По-свій», «Божий», «Заповіт батьків», «Чесність з собою»). Для нього це «божки з одбитими носами», які володіють світом, охороняючи «брехню в ім’я правди, ненависть в ім’я любові», прикриваючи фальшиві, потворні форми життя. Усвідомлення дисгармонії життя і прагнення згармонізувати його — це водночас і пошук духовної свободи, звільнення людини від тиску моральних кайданів. «Ми страшенно дисгармонічні. От що! Да! — промовляє герой п’єси «Дисгармонія» підпільник-революціонер Грицько. — Страшенно! Ми ростем розумом і не ростем душею. Ми тікаємо буржуазної, старої етики і з водою вихлюпуємо й дитину. Да, да! А етика повинна буть, повинна! Розум повинен бути в гармонії з кров’ю, з нервами, з тілом. А у нас нема» [5:23].
Критика початку XX ст. схвально відзначала в «Дисгармонії» перевагу принципу художньої об’єктивності над партійними симпатіями автора. Так, І.Франко підкреслював загальнолюдське становище письменника в зображенні учасників революції 1905 р., влучність його спостережень над психологією цих людей з характерною для них неузгодженістю між високим, запалом до ідеалу та дитячим незнанням життя, між бистрим самоаналізом та нездібністю до систематичної громадської праці, між нервовою вразливістю та тривкістю і конкретністю дій. «Він дуже далекий, — констатує І.Франко, — від тих шаблонних малюнків, до яких призвичаїла нас партійна белетристика російська, а почасти й українська останніх років» [14:2]. На цьому ж наголошував і А.Крушельницький: «Винниченко як артист ніяким робом не хоче стати літературним ремісником соціал-демократичного сторонництва, тільки держить у своїх руках і підносить високо ідеал людства, що не дається зачинити ні в яку політичну чи яку там партію» [12:204].
Винниченко вважав незаперечним право митця бачити в кожному зображеному персонажі передусім людину, пояснюючи, що він не хоче сприймати революціонерів як «жерців і попів», вони — люди, підпорядковані всім природним законам, а тому ні раболіпне схиляння перед ними, ні приховування їх недоліків у художньому зображенні недоречні» [1:55].
Простежуючи, як людина через душевну боротьбу і страждання прямує до своєї правди, здійснює нелегкі спроби моральної самооцінки, згармонізування себе з оточенням, Винниченко не обминає й питання про небезпеку влади нових божків, не менш деспотичних і жорстоких, ніж ті божки «з одбитими носами», що уособлювали догми старої моралі. У творчості письменника з’являється алегорія Великого Молоха — втілення влади партійної дисципліни, сліпої покори волі більшості, беззастережного підпорядкування індивідуального «я» загальному «ми». У драмі «Великий Молох» Винниченко показує відчайдушний опір людської індивідуальності всевладдю цих нових божків. «Я не признаю ніяких молохів, для яких я повинен приносити в жертву свою душу, своє «я», — твердить герой п’єси Зінько Чупруненко. — Я — людина, а не якась автоматична машина, начинена голими принципами» [4:14].