Колись Шевченкові було заборонено писати й малювати, поезію «Кобзаря» пробували штучно замовчувати. Всі заборони й каземати виявились безсилими перед поетовим словом, перед його всепроникаючою правдою. Приклад «Кобзаря» є прикладом нездоланності художника, нездоланності «вічного революціонера», приклад безсмертної природи творчого й нескореного людського духу, який з усіх випробувань неминуче виходить переможцем.
Кожен, хто, відкривши томик «Кобзаря», вживеться в багатющий світ його образів, сягне в його розпечені надра, відчує, що книгу цю написала людина, яка воістину вистраждала свої відкриття, людина, яка по крутизнах життя піднеслась до вершин мудрості, на верхогір'я людського духу. Поетові з його Творчих висот відкривались різні часи і народи, в «Кобзарі» мовби акумулювався духовний набуток поколінь, в ньому, крізь людський біль, крізь індивідуальне, раз у раз проступає вселюдське, біблейська далеч історії тут мудро гомонить із сьогоденням. У цьому розумінні «Кобзар» — книга невичерпна, книга — на віки. Нові прийдущі покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його у книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.
Слово вічне, слово, невмируще своєю правдою, невідцвітне художньою красою,— це і є «Кобзар».