Ґендерні ознаки поетичної картини світу Василя Герасим’юка
Останнім часом у літературознавстві посилюється увага до ґендерних студій. Проблема статі набула особливої ваги, що пояснюється сутністю самої людської природи, яку глибоко розкрив філософ М.Бердяєв: “Людина є статева особа, і статева полярність характеризує людську природу. [...]. У світі відбувається космічна боротьба чоловічого і жіночого принципу, [...], вони постійно борються один з одним як смертельні вороги. Цим характеризується полярність людської природи” [1, 67-68]. Образ протилежної статі надає унікальності людській особистості, тому він постійно надихає українських поетів на нові естетичні вирішення.
Сучасні дослідники проблем ґендерології акцентують на тому, що ґендер закорінений в умови життя, реалії, норми і традиції певної культури. У тоталітарному суспільстві, як вважає О.Забужко, відбувається “розчаклування” жінок від жіночності і демаскулінізація чоловіків [8, 159]. На фемінному характері основного національного чоловічого типу в різних публікаціях наголошує Н.Зборовська [9, 80]. Багато написано й сказано про те, що брак чоловічої основи в українському соціумі, сакралізований образ жінки-матері тощо зводять нанівець усі традиційні cтереотипи чоловічої вдачі.
Поетична творчість В.Герасим’юка, одного із найяскравіших поетів-вісімдесятників, автора поетичних збірок “Смереки”, “Потоки”, “Космацький узір”, “Діти трепети”, “Серпень за старим стилем”, “Поет у повітрі”, не тільки спростовує цю тенденцію, а й демонструє її зворотній бік: посилення вольового маскулінного начала у змалюванні образу чоловіка, виокремлення таких суто чоловічих рис як екстравертність вдачі, мужність, цілеспрямованість, волелюбність, пошуки життєвих доріг тощо. Окрім того, В.Герасим’юк належить до тих нечисленних поетів, які уникають гострих ґендерних протиріч у своїй творчості. Проте в українському літературознавстві дотепер не було зроблено жодної спроби проаналізувати поезію В.Герасим’юка в ґендерному аспекті. Окремі зауваги щодо інтимної лірики митця знаходимо у статтях В.Івашка, Я.Мельника, Л.Тарнашинської [10]. А між тим його творчість містить ґендерну тематику, аналіз якої, на наш погляд, допоможе глибше осягнути художній світ митця.
У різних ґендерних дослідженнях акцентується дихотомія чоловіче / жіноче, причому усталеною є думка, що перша частина опозиції є домінуючою, а жіноче начало зміщене на маргінеси. Ми у своєму дослідженні спробуємо довести протилежну думку: поезія В.Герасим’юка ілюструє відсутність означеної дихотомії, вона дає підстави стверджувати гармонійність стосунків статей – чоловічої та жіночої, відсутність гострих ґендерних суперечностей і нестандартні художні вирішення поета. Ґендерні ознаки поетичної картини світу В.Герасим’юка – це сутнісні прояви пізнання світу крізь призму чоловічого і жіночого бачення, що інтегрують універсальні та національно специфічні ознаки, художньо втілені у гуцульському етнопсихологічному просторі.
У поезії В.Герасим’юка маскулінна домінація простежується на всіх рівнях письма – світоглядному, міфотворчому, художньо-виражальному. Ліричними персонажами багатьох Герасим’юкових поезій є чоловіки-верховинці, у характерах яких спостерігаються власне гуцульські риси. Саме у чоловічих образах найяскравіше втілені особливості гуцульського менталітету, який формувався за певних історичних та геополітичних умов. Особливо важливим було постійне проживання у горах, співіснування з грізними природними стихіями. Тому характер верховинця має риси, які відрізняють його від психостереотипу українців інших регіонів. Можна сказати, що В.Герасим’юк створює колективний, збірний образ гуцула, який має досить яскраво виражене вольове начало. Життя серед суворої природи, історичні чинники (постійні напади завойовників) сприяли культу в гуцульському середовищі “мужнього чоловіка”, виробленню своєрідного військового типу характеру, образ якого є наскрізним у поезії В.Герасим’юка.
Поет акцентує на подоланні “розслабленої психіки” українського чоловіка, рішуче відмежовуючись від споглядальної лірики, яка породжує пасивність поведінки, ослаблює дух. Вірші В.Герасим’юка перейняті інтонацією вольової сили, природнього оптимістичного натхнення. Реалізуючи свою модель “мужнього чоловіка”, поет деконструює фольклорний чоловічий дискурс, який незрідка зображував чоловіка сентиментальним, розчуленим. Поезія В.Герасим’юка потверджує маскулінну сутність українського чоловіка, його здатність до відповідальності та рішучих дій. У вірші “Чоловічий танець” поет подає своє метафоризоване бачення образу “мужнього чоловіка”: тут ідеться про чоловіка, який мусить танцювати аркан (гуцульський танець, в якому чоловіки рухаються по колу, міцно взявшись за руки), щоб відчути неповторність свого “я”, а також унікальність інших особистостей, які тримаються у танці один за одного. Цей танець постає і як алегорія взаємозалежності людини у світі, коли мужність індивіда-чоловіка часто зумовлена вчинками інших, тобто великого значення набуває відповідальність за ближнього:
Ти мусиш танцювати аркан. Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити / цей танець.
Хоч раз ти стань у це найтісніше коло...
Щоб не випасти із цього грішного світу
Хоч раз змішай із ближніми / піт і кров. [2, 97].
Моделлю автентичного буття “мужнього чоловіка” стає коло. Міфологема кола традиційно виражає ідею вічності, безперервне самооновлення. У “знаковому” (коловому) чоловічому танці “аркан” – модель активної життєдіяльності чоловіка, його здатності до спротиву та самозречення. Бо найтяжча провина чоловіка – розірвати це коло, а, значить, сповільнити його рух, динаміку, а в символічному
плані – обірвати своє коріння, свої земні й духовні струми, які сповнюють силою, тримають у дії і плекають вірою. Розірвеш коло – втратиш себе як особистість, не відбудешся як “мужній чоловік”. Не випадково вірш “Чоловічий танець” закінчується саме нагадуванням про вчинок Христа як особистісний вибір страждання в ім’я ближнього. Колова структура часопростору з його ідеєю вічного повернення наближає “мужнього чоловіка” до Абсолюту, прилучає до безсмертя. Варто пам’ятати, що коло – це й, за К.Юнгом, символ захисту, вияв “архетипної матері” внутрішнього світу, яка оберігає душу людини від руйнування [13, 218].
Ліричний герой Герасим’юкової поезії – тип пасіонарія-мислителя. Він не тільки прагне по-філософськи осмислити свій час, відшукати в ньому діалектику і суперечності, а й залюбки вступає з ними в конфлікт – і у ньому віднаходить істину, моральні засади буття. Поет створює образ не сентиментального українця з розчуленим серцем, а вольового “українця-переможця”. У Герасим’юковій поезії немає місця для слабкого духом чоловіка (сам поет означив його як “вторинного”), а якщо і йдеться про нього – тільки в іронічному аспекті. Для поета – “дивна доля вторинних: / відблиск паде, / щось обриваючи в грудях, – ти наче всує / жив, не збагнувши: навіть сяйво святе / так не хвилює”. Тобто життя “вторинного” минає “всує”, воно ніколи не освітиться яскравим сонячним сяйвом. Натомість культивується гордий дух сильної особистості, яка здатна “небо прихилити рукам, губам” (“Не гордий дух будив тебе і пік”).
Ліричний герой – homoviator – постійно перебуває у русі вгору, зазвичай рухаючись полониною чи сходячи на гору, простуючи “верхами”. Рух угору – це шлях долання труднощів, це міфологема усвідомленого вибору шляху, що його кожен торує для себе – до вершин духовності. Так, у поезії “Міф” “немолодий чоловік” повертається додому і по дорозі зносить з долини на гору каміння (“Він вимостить камінням дорогу / і ходитиме тією дорогою від хати до стайні, / і нам тією дорогою ще йти і йти”) [2, 42]. Звичайно ж, одразу напрошуються аналогії з відомим міфом про Сізіфа. Проте В.Герасим’юк надає йому відмінного звучанння: у нього це шлях українського чоловіка до вершин свого Духу, до збереження свого мужеського начала від понищення та руйнування. Причому символами мужності виступають образи маскулінної домінації: “скала”, “плеската плита”, “красивий камінь”, “каменюка”. Відтак “вимостити камінням дорогу” – значить кинути виклик не тільки світу абсурду, а й уберегти себе від комплексу “вторинності”, “слабкості”, надмірної чутливості й сентиментальності.
Поезію В.Герасим’юка пронизує незбагненно-велична космічна туга за високістю людського духу. Чи не тому найпоширеніша вертикальна дорога у Герасим’юковій поезії – вверх, до Бога (у поезії “Жива ватра” вона означена як “дорога до Сінаю”). Ліричний герой Герасим’юкової поезії – горянин, що прагне “до узвиш радощів” і має “золоте тіло високе”, – здійснює ненастанний порив від земної профанної площини до небесної, сакральної. Підняття на гору чоловіка-верховинця асоціюється з міфопоетичним ритуалом переходу, з архаїчною ритуальною схемою ініціації, збігаючись з основними її елементами. Прагнення вертикалі притаманне і маленькому хлопчику, який “біжить понад потоком / все вгору та вгору”, і гуцулові Капаку, що “злетів над гори, як топір!” (“Він був уперше вищий за Говерлу!”), і малому героєві “Ранкової пасторалі”, який ховається від скаженого барана на першій у його житті досяжній верховині – на яблуньці, що, як любляча мати, дала йому прихисток. Своєрідний культ вертикалі пояснюється тим, що гірський ландшафт вплинув на світовідчуття чоловіка-горянина, позаяк “символіка
підняття, – як зауважував М.Еліаде, – означає метафізику незалежності і духовної свободи...” [7, 185].
Своєрідною поетичною програмою “вертикального життя” ліричного героя – “мужнього чоловіка” Герасим’юкової поезії є його “Дидактичні етюди”. Найбільше лихо для людини, “коли в тобі зрубали / щось високе і горде, / і воно впало на душу, мов колода...”. Втрата вертикалі (душі) несе велику загрозу для людини, душа якої може “поволеньки ... струхлявіти”. Душа людини нагадує сакральне дерево гуцула – смереку : можна відітнути їй гілля, але конче необхідно залишити верхівку, “бо й таке верхів’я ще не пригодиться”. “Верхівка” людини – це збереження її Самості, ідентичності, очищення душі через страждання. Змаління людської душі загрожує загибеллю особистості (“Повержене верхів’я смереки / витягне з дерева убитого / всі соки...”) [3, 11]. Відкрито дидактичний зміст вірша акцентує його філософську ідею: бути автентичним у житті, зберегти свою Самість неторкнутою, захистити її від “духовної інфляції” (К.Юнг). Причому “мужній чоловік” Герасим’юкової поезії подекуди виступає як узагальнений образ: автор часто використовує атрибутивні форми – “знаю полонинські обличчя. / Знаю полонинську поставу” [3, 21]. Мета такого узагальнення – акцентувати семантику «високість духу», з якою асоціюється полонина.