Сторонами шлюбного договору можуть бути не тільки повнолітні, але і не повнолітні особи. Порядок укладення договору такими особами залежить від об'єму їх дієздатності. Законодавством передбачається, що особа будучи не повнолітньою, може мати повний об'єм дієздатності, а саме:
- особа, яка не досягла повноліття, але зареєструвала шлюб (ч.2 ст.34 ЦКУ);
- емансіповані особи, які отримали дієздатність до досягнення повноліття, в спеціальному порядку, передбаченому законодавством (ст.35 ЦКУ).
Повністю дієздатні неповнолітні особи укладають шлюбний договір самостійно. Зовсім інакше укладається шлюбний договір неповнолітніми особами у віці від 14 до 18 років, які мають неповну дієздатность. У відповідності до ч.2 ст.92 СК ці особи укладають шлюбний договір з письмового дозволу батьків або піклувальника. Дійсність їх підписів на заяві про згоду на підписання договору від імені неповнолітніх завіряється нотаріусом. Таке посвідчення не потребується, якщо батьки або піклувальник особисто подадуть заяву про згоду на підписання договору. Якщо предметом шлюбного договору є транспортні засоби, або нерухоме майно, то окрім згоди батьків або піклувальника, ще потрібна згода органу опіки та піклування.
Порядок та умови укладення шлюбного договору повинні відповідати нормам, необхідним для чинності правочину (ст.203 ЦКУ), а саме:
- особа, яка його заключає, має мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення сторони договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- договір повинен укладатися у формі, встановленої законом;
- бути спрямований на реальне настання правових наслідків, які їм обумовлені;
- договір, що укладається батьками (усиновлювачами, піклувальниками), не повинен суперечити правам та інтересам дітей.
Стаття 94 СКУ передбачає, що шлюбний договір укладається в письмовій формі (дод.1). Момент укладення шлюбного договору визначається за загальними правилами, передбаченими Цивільним кодексом України. У відповідності до ч.3 ст.640 ЦКУ договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації. Але СК не передбачає державної реєстрації шлюбного договору, тому його укладення пов'язане з обов'язковим нотаріальним посвідченням, як державним так і приватним нотаріусом. Але в той же час слід зазначити таке - шлюбний договір, який укладається до реєстрації шлюбу вважається укладеним з часу його нотаріального посвідчення, але вступає в силу з моменту укладення шлюбу.
Час укладення шлюбного договору і час переходу майнових прав по шлюбному договору може не співпадати. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, то право власності на майно виникає тільки після набрання договором сили, тобто з часу реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладають особи, які вже знаходяться у шлюбі, то право власності на майно, яке передається в спільну власність подружжя, виникає з часу нотаріального посвідчення такого договору.
З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі укласти новий договір або погодитися з законним (легальним) режимом свого майна, який встановлено законодавством України .
Розділ ІІ. Сфера застосування шлюбного договору
Необхідно розуміти, що шлюбний договір – це, передусім, договір про вирішення спірних питань життя сім’ї, укладений між особами, які вступають у шлюб, або подружжям. Згідно з ч. 2 ст. 93 СКУ, шлюбний договір регулює лише майнові відносини подружжя. Частина 3 ст. 93 СКУ прямо передбачає, що особисті відносини подружжя між собою та з дітьми не можуть регулюватися шлюбним договором.
2.1 Визначення майнових відносин у шлюбному договорі
У новому СК України окреслено три основних види майнових відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сторони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий режим майна (ст. 97 СК); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК); в) право на утримання (ст. 99 СК) [13, с.239 ].
Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя має за мету встановлення правил, які не співпадають з тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не передбачені законодавством. Наприклад, сторони можуть домовитися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки кожного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо.
Таким чином, подружжя може змінити в шлюбному договорі правовий режим як свого окремого, так і сумісного майна. Так, можна передбачити, що на майно, придбане у шлюбі, не поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя, і вважати це майно спільною чи особистою приватною власністю (ст. 97 СКУ). Однак здійснити це положення на практиці навряд чи можливо. Адже як визначити, чиєю власністю є предмети домашнього вжитку, книги тощо? Подружжя, як правило, не розділяє, на чиї кошти здійснюються повсякденні покупки. Крім того, термін „особиста приватна власність" більше в жодному законодавчому акті не зустрічається. Це потрібно роз'яснювати парам, які вирішили укласти шлюбний договір. Можна, навпаки, поширити режим спільної сумісної власності подружжя на майно або на окремі його предмети, що належало одній зі сторін до шлюбу, або отримане в дарунок чи придбано за власні кошти під час перебування у шлюбі.
У шлюбному договорі може бути змінене правило ст. 62 СК України, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності. Може бути також закріплено положення про те, що це майно не змінюватиме свого правового режиму, тобто належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або подружжю на праві спільної часткової власності у нерівних частках. Не будуть суперечити закону умови шлюбного договору, якими сторони визначатимуть порядок погашення спільних або особистих боргів подружжя за рахунок їх спільного або роздільного майна. Так, сторони можуть включити до шлюбного договору умови про те, що за боргами одного з подружжя, які виникли до або за час шлюбу, подружжя буде відповідати разом за рахунок спільного майна [14, с. ].
Фактично шлюбний договір може скасовувати, пом'якшувати чи в інший спосіб змінювати положення СКУ щодо майнових відносин подружжя.
За наявності підстав нотаріус може відмовити у включенні до шлюбного договору пунктів, що суперечать законодавству. Це стосується положень, які ставлять одну зі сторін у надзвичайно невигідне матеріальне становище, обмежують її правоздатність, обмежують права дітей тощо (до речі, так і залишилося невідомим, що таке „надзвичайно невигідне" становище, і чим воно відрізняється від просто „невигідного"?). Наприклад, не може бути включена до шлюбного договору умова про те, що чоловік може укладати будь-які умови щодо спільної сумісної власності подружжя (включаючи нерухоме майно) самостійно, не отримуючи на це згоди дружини. Безсумнівно, зазначене положення не тільки суперечить чинному законодавству, а й обмежує правоздатність дружини, оскільки вона не може звернутися до суду з приводу визнання недійсності угоди, укладеної без її згоди. Що ж до інших випадків, то, мабуть, ми ще побачимо гучні судові процеси, пов'язані з різним трактуванням „надзвичайно невигідного" становища.
Цікавою є також ч. 5 ст. 97 СКУ: „Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства". Звичайно, таке поняття, як „моральні засади суспільства", не регламентоване в законодавстві. Я не вважаю, що цю норму необхідно виключити, – навпаки, вона має існувати, оскільки неможливо зафіксувати на законодавчому рівні всі життєві ситуації, але розуміння "моральних засад суспільства" кожним громадянином є дуже суб'єктивним і відрізняється від такого розуміння іншими громадянами. Варто лише уявити собі судовий процес, на якому дружина обстоює одні моральні принципи, чоловік – інші, а суддя – треті.
Слід виділити питання визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом. Стаття 59 СК України визначає, що той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед, дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані врахувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним
Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (У даному разі йдеться не про перехід права власності на житлове приміщення від одного з подружжя до другого, а саме про користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на праві власності одному з них.). В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого з подружжя незалежно від часу його проживання в житловому приміщенні. Стосовно такого об'єкта паралельно існують різні права: а) право власності, що належить тому з подружжя, хто є власником житла; б) право користування (сервітут), що належить другому з подружжя або іншим членам сім'ї, які користуються цим житлом (володільцям сервітуту). В ЦК України міститься спеціальна норма, що закріплює права членів сім'ї власника житла на користування цим житлом (ст. 405 ЦКУ). Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розірвання шлюбу. Відповідно до ч. 2 ст. 98 СК сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів. В цьому випадку виникає конструкція договору на користь третьої особи, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок не стороні договору, а третій особі.В шлюбний договір можуть включатися і взаємозалежні умови, наприклад, про те, що один з подружжя надасть у спільне користування належний йому житловий будинок, а другий з подружжя - інше майно (квартиру, гараж, дачу тощо). Подружжя може включити в шлюбний договір умови про зміну порядку користування житлом або про припинення такого права. При цьому найбільш важливим є питання про порядок звільнення будинку (квартири) тим з подружжя, хто мав право користування ним, у випадку розірвання шлюбу.. Так, у договорі може бути зазначено, що той з подружжя, хто має право користування, у випадку розірвання шлюбу звільнить житлове приміщення без одержання будь-якої компенсації. І навпаки, у договорі може бути закріплене право такої особи на одержання у власність іншого майна або грошей, або право на одержання іншого майна у користування.Особливо ретельно мають бути обговорені в шлюбному договорі умови звільнення «сімейного будинку» дітьми до 18 років та непрацездатними повнолітніми дітьми. Сторони не можуть своєю домовленістю позбавити їх права на проживання в житловому будинку, якщо при цьому будуть погіршені їхні житлові умови. Проте не буде суперечити законодавству договір подружжя, відповідно до якого після переїзду із займаного житлового будинку (квартири) житлові умови дітей будуть збережені на тому ж рівні або навіть покращені.