На більш твердому ґрунті ми опиняємося тоді, коли від подібних легенд переходимо до фактів, які дозволяють з'ясувати, відкіля почався інтерес Шекспіра до поезії. З нею познайомила його "граматична" школа, у якій Шекспір учився. Тут, вивчаючи латинь, школярі читали вірші Овідія, Вергілія й інших римських поетів. Вони заучували їх напам'ять, переводили, і можна з повною впевненістю стверджувати, що школа відкрила юному Шекспірові світ поезії. Його улюбленцем став Овідій. У численних пасажах поем і п'єс Шекспіра зустрічаються прямі і непрямі відгомони творчості давньоримського поета. У цьому відношенні Шекспір мало чим відрізнявся від "університетських розумів". Якщо обсяг шкільного курсу поезії уступав університетській програмі, то особиста обдарованість Шекспіра і - ми не помилимося, сказавши це, - захоплення поезією дозволили Шекспіру спочатку наздогнати, а потім перевершити своїх більш ерудованих побратимів по перу. Він засвоїв не тільки уроки, винесені зі школи, але і все, чим була багата вітчизняна поезія від Чосера до Спенсера.
Отже, в епоху Відродження англійська драма не існувала без поезії, але існувала поезія без драми. Ми тепер називаємо Шекспіра драматургом і поетом, не роблячи розходження між цими двома поняттями. У його час це було далеко не те саме. Положення поета і драматурга в суспільній думці було різним. Якщо тепер значення Шекспіра визначається в першу чергу його великими досягненнями в драматичному мистецтві, то в очах сучасників першорядне значення мала поетичну творчість.
Сам Шекспір, наскільки ми можемо судити, не дуже високо цінував те, що писав для театру. Глухі натяки в сонетах (28 і 29) дають підставу думати, що Шекспір вважав свою роботу для театру нижчим видом діяльності. Літературна теорія епохи Відродження визнавала справді поетичними лише ті драми, які були написані відповідно до правил і за зразком Сенеки чи Плавта. Оскільки народна драма, яка ставилася в загальнодоступних театрах, цим вимогам не відповідала, вона вважалася як тако., яка стоїть поза великою літературою. Літературна теорія вважала істинно поетичними лише твори, призначені для обраної публіки, яка складається з освічених цінителів.
У ту епоху поетична творчість носила риси аристократизму. Поезія розглядалася як вільна творчість, не зв'язана з матеріальними вигодами. Характерно, що перші поети-гуманісти англійського Відродження - Уайєт, Серрей, Сидні - були аристократами. Поетична творчість була для них високим заняттям, вправою розуму, засобом вираження думок і настроїв у витонченій художній формі, і свої твори вони призначали лише для вузького кола знавців поезії. Поезія вимагала ерудиції і мала на увазі поінформованість читачів у тонкощах віршування. Потрібно було знати міфологію, стійкі поетичні символи, трактування їх різними поетами, без чого ні ідея, ні поетичні перевати твору не були ясними.
Іншими словами, відкидалася творчість, призначена для широких кіл читачів.
Від середніх століть поезія Відродження успадкувала традицію присвяти віршів високопоставленим особам. То обов'язково був який-небудь вельможа або дама серця, до яких і звертався зі своїм твором поет. Меценатство процвітало. Протектувати поетам вважалося ознакою освіченості. Оцінка поетичних створінь у відомій мірі навіть визначалася висотою положення тієї особи, якій присвячувалися вірші.
Іноді поети, які складали кружок, що групувався навколо якого-небудь вельможі, що ними опікався, суперничали в боротьбі за його симпатії. Ілюстрацією цьому можуть служити деякі сонети Шекспіра (наприклад, сонети 78-86), де він пише про поетів, що суперничають з ним:
"Я уступить соперникам готов,
Но после риторических потуг
Яснее станет правда этих слов,
Что пишет просто говорящий друг." (сонет 82)
Хоча аристократи нерідко обдаровували поетів за присвяти грошима, проте, у принципі, вважалося, що плодами поетичної творчості "не торгують". Їх можна піднести як дарунок, але не можна виносити на книжковий ринок. Однак поширення друкарства торкнулося і поезії. Стали з'являтися видання віршів. Початок цьому поклав збірник, випущений видавцем Тоттелом у 1557 році. Спочатку вигоду з цього отримували тільки друкарі і книгопродавці. Навіть ті поети, що самі публікували свої вірші, не розраховували на доход від цього. Коротше кажучи, хоча книга вже і стала ринковим товаром, поетична творчість ще не стала такою. У той час як за п'єси театри платили драматургам, прибуток від них був невеликим, але все-таки це була творчість на продаж.
Вже античність здружила поезію з філософією. Великий мислитель стародавності Аристотель указував, що задача мистецтва не обмежується зображенням дійсності, воно повинно давати осмислене відтворення її, у якому виявляться закономірності, які керують життям.
В епоху Відродження філософська традиція в поезії збереглася, набувши нову спрямованість, обумовлену духовними прагненнями, характерними для ренесансного світогляду.
У середні століття поезія, як і інші види інтелектуальної діяльності, потрапила в підпорядкування до богослов'я. Навіть любовна лірика випробувала на собі деякий вплив середньовічної схоластичної думки, що особливо помітно, наприклад, у Данте. Духовне розкріпачення, яке відбулося в епоху Відродження, позначилося і на поезії.
Боротьба земного, почуттєвого початку і духовності пронизує як філософію, так і поезію епохи Відродження. Поезія англійського Відродження шукає синтез духовного і фізичного в людині.
У найбільшого з поетів англійського Відродження - Едмунда Спенсера - боротьба земного і небесного, почуттєвого і духовного завершується перемогою саме духовного початку. Лірика й оповідальна поезія 1580-1590-х років на всі лади варіюють тематику, зв'язану з цією проблемою.
Оскільки тема любові зв'язана з питанням про природу людини, то природно, що в розгляд її входило і все те, що складає сутність життєвого процесу. Тому питання про земний і духовний початки сплітається з відношенням людини до Природи взагалі, а його життєвий шлях визначається співвідношенням з Часом. І, нарешті, філософська постановка всіх цих питань неминуче підводила і до питання про значення Смерті для буття людини. От чому в колі проблем любовної лірики епохи Відродження ми знаходимо не тільки теми Любові, але і теми Природи, Часу і Смерті.
Зміст поетичних творів розкривається не стільки в сюжеті, скільки у філолофсько-ліричних міркуваннях про Любов, Природу, Час і Смерть.
У великому світі творчості Шекспіра його поеми і сонети займають окрему область. Вони як би автономна провінція зі своїми законами і звичаями, багато в чому відрізняються від тих, які характерні драмі.
П'єси Шекспір писав для широкої публіки, для простолюду, для "юрби", впевнений, що літературної слави вони йому не принесуть. Якби його запитали, чим він може довести, що є поетом, то своїх п'єс він не навів би в підтвердження. Право на це високе звання давали тільки поетичні твори, що належали до визнаних жанрів літератури. Ось чому, видаючи поему "Венера й Адоніс", Шекспір у присвяті називає її "первістком своєї фантазії", тобто своїм першим твором. У світлі сказаного вище це означає не те, що поема була написана раніш п'єс, а лише те, що Шекспір не зараховував їх до великої літератури, датуючи свій вступ на Парнас названою поемою.
Свої сонети Шекспір оцінює так:
Исчезнет раньше этих веских слов,
В которых я твой образ сохранил.
К ним не пристанет пыль и грязь веков.
Пусть опрокинет статуи война,
Мятеж развеет каменщиков труд,
Но врезанные в память письмена
Бегущие столетья не сотрут." (сонет 55)
Однак, помилиться той, хто подумає, що Шекспір справді був такий самовпевнений. Процитований нами сонет являє собою не що інше, як варіацію на тему відомого вірша Горація, який є і пушкінський «Пам'ятник».
Композиційно поетичні твори Шекспіра підкоряються суворим законам архітектури. У них ми знаходимо точний розрахунок пропорцій. Правда, у цьому відношенні поетичні конструкції Шекспіра нагадують ні стільки класичну суворість античних форм, скільки витонченість бароко, але це скоріше відноситься до великих поем, тоді як сонети - диво суворої і чіткої архітектоніки.
Як у музичному творі, Шекспір варіює в поемі той самий мотив. Досить тільки подивитися, як він на всі лади видозмінює речі Венери, яка молить Адоніса про любов, чи скорботні голосіння Лукреції, і ми зрозуміємо, що майстерність поета в тому, щоб з однієї мелодії витягти нескінченне різноманіття варіацій.
Вірш Шекспіра мелодійний і в буквальному значенні слова. Недарма він заслужив у сучасників прізвиська "солодощавого". Шекспірівський вірш співучий, паузи і наголоси мають велике значеннєве значення, також вони важливі й у музичній партитурі вірша.
Звучання шекспірівської поезії унікальне. Звуками визначається ліричний колорит: в одному випадку гнів, пристрасть, в іншому - спокійна урівноваженість. Звичайно, і інші компоненти вірша, зокрема ритм, грають у цьому свою роль. Ритмічна майстерність Шекспіра виявляється в тому, як він зумів додати розмаїтість звучання твердій і постійній строфіці сонета.
Гармонія - ось те, що поєднує художні методи шекспірівської поезії. Враження гармонійності виходить від усіх поетичних творінь Шекспіра.
Виразні засоби шекспірівської поезії надзвичайно багаті. У них багато успадковано від усієї європейської й англійської поетичної традиції, але чимало і зовсім нового. Шекспір також виявив свою оригінальність і в багатстві нових образів, внесених ним у поезію, і в новизні трактування традиційних сюжетів. Він почав з використання звичайних для поезії Ренесансу поетичних символів. Вже до його часу нагромадилася значна кількість звичних поетичних асоціацій. Молодість уподібнюється весні чи світанку, краса - принадності квітів, зів'янення людини - осені, старезність - зимі. Стійкими були також і ознаки краси - мармурова білизна, лілейна ніжність і т.п.