Італійські гуманісти, розробляючи нову філософію, узяли собі в учителі давньогрецького філософа Платона. З його навчання вони витягли поняття про любов як вищому почутті, доступному людині. Преклоніння перед красою і величчю людини складає найважливішу рису гуманістичного світогляду епохи Відродження на відміну від середньовічної філософії, що учила, що людина - судина всяких мерзенностей, від яких він звільняється тільки тоді, коли його душа залишає тлінну тілесну оболонку.
Гуманісти бачили в любові не стільки форму взаємин між особами різної статі, скільки істинно людську форму відносин людей друг до друга взагалі. Дружбу між чоловіками вони вважали настільки ж високим проявом людяності. Такий прояв любові вважалося більш високим, тому що в дружбі виявляється чистота почуттів. Дружба заснована на чисто духовному почутті.
"Сонети" Шекспіра - натхненний гімн дружбі. Якщо вже говорити про те, як проявився гуманізм у цих віршах, то він складається саме в безмежно високому розумінні дружби. Однак і краса друга завжди хвилює поета, що витончується в пошуках образів для її опису.
Шекспір аж ніяк не був самотній у такому розумінні дружби. Зберігся лист великого гуманіста епохи Відродження Еразма Роттердамського, що описував Ульріху фон Гуттену зовнішність і характер Томаса Мора. Уже на що сухою людиною був Еразм, але і він писав про Томаса Мора з щирим замилуванням. Не тільки моральні якості автора "Утопії", але і зовнішність його викликала замилування Еразма. Французький гуманіст Мішель Монтень живився повним замилуванням дружбою до Етьєна де ла Боеси і писав про нього з ентузіазмом закоханого.
Прославляння друга, таким чином, являє собою перенесення Шекспіром у поезію мотивів, що вже зустрічалися в гуманістичній літературі.
Вірші, присвячені другу, мають декілька тем. Перші 19 сонетів на всі лади тлумачать про одне й те саме: друг повинен женитися для того, щоб його краса ожила в нащадках. Через усю групу сонетів проходить протиставлення тлінності Краси і невблаганності Часу. Час утілює той закон природи, відповідно до якого все що народжується розцвітає, а потім приречено на зів'янення і смерть. Тут перед нами виявляється оптимістичний погляд на життєвий процес. Час може знищити одну істоту, але життя буде продовжуватися. Поет волає до друга перемогти Час, залишивши після себе сина, що успадкує його красу.
Є ще один засіб боротьби з Часом. Його дає мистецтво. Воно також забезпечує людині безсмертя. Свою задачу поет і бачить у тому, щоб у віршах залишити потомству вигляд тієї людської досконалості, яке виявляв його прекрасний друг.
Платонічний характер дружби вимальовується особливо в тій групі сонетів, які присвячені розлуці (24, 44-47, 50, 51). У цій групі сонетів почуття виявляє себе з такою силою, що навіть при відсутності друга він постійно залишається живою реальністю для поета.
"Усердным взором сердца и ума
Во тьме тебя ищу, лишенный зренья.
И кажется великолепной тьма,
Когда в нее ты входишь светлой тенью" (27).
Якщо спочатку друг зображувався як утілення всіх досконалостей, то, починаючи з 33-го по 96-й сонет, його світлий вигляд затьмарюється. Запал дружби змінюється гіркотою розчарування, настає тимчасове охолодження. Але почуття любові зрештою все-таки перемагає. Поет прощає другу навіть те, що він відняв у нього кохану. Для нього вадче позбавитися його дружби, ніж її любові:
"Тебе, мой друг, не ставлю я в вину,
Что ты владеешь тем, чем я владею.
Нет, я в одном тебя лишь упрекну,
Что пренебрег любовью ты моею" (40).
Цей мотив змушує згадати епізод фіналу "Двох Веронців", де Валентин виявив готовність уступити Протею свою кохану. У п'єсі це здається дивним і невиправданим, але, читаючи "Сонети", у яких зображується аналогічна ситуація, можна зрозуміти цей загадковий епізод "Двох веронців".
Заключна група сонетів, починаючи з 127-го по 152-й, присвячена «жінці, у чиїх поглядах морок нічний». Якщо друг зображений як істота ідеальна, то подруга поета показана як цілком земна:
"Ее глаза на звезды не похожи,
Нельзя уста кораллами назвать,
Не белоснежна плеч открытых кожа,
И черной проволокой вьется прядь..." (130).
Цей сонет повний випадів проти ідеалізації жінки в лірику епохи Відродження. Штампованим ознакам краси Шекспір протиставляє реальний жіночий образ.
З інших сонетів ми довідаємося, що кохана "примхи повна" (131), що вона мучить його і друга "примхою зрад" (133). Поет запитує себе:
"Как сердцу моему проезжий двор
Казаться мог усадьбою счастливой?" (137).
Почуття поета стає вкрай складним. Навіть переконавши в невірності, він зберігає до Дами прихильність. У їхніх відносинах запановує неправда:
"Я лгу тебе, ты лжешь невольно мне,
И, кажется, довольны мы вполне!" (138).
Очевидний контраст між почуттями до друга і до коханої. У почуттях до друга навіть біль і гіркота світлі, почуття до коханої стають нестерпними і любов перетворюється в суцільні муки:
"Любовь - недуг. Моя душа больна
Томительной, неутолимой жаждой.
Того же яда требует она,
Который отравил ее однажды" (147).
Любов отуманює розум і позбавляє здатності бачити людей і світ у їх справжньому світлі:
"Любовь слепа и нас лишает глаз.
Не вижу я того, что вижу ясно.
Я видел красоту, но каждый раз
Понять не мог - что дурно, что прекрасно" (137).
Помітимо, що на відміну від інших добутків у Сонетах ліричний герой не шукає для себе виходу в смерті. Ліричний герой "Сонетів", хоч і кличе смерть, усе-таки знаходить щось, що примиряє його з життям: це його друг і радість, що дає любов до нього. Він не хоче залишити свого друга в суворому світі:
"Зову я смерть. Мне видеть невтерпеж
Достоинство, что просит подаянья,
Над простотой глумящуюся ложь,
Ничтожество в роскошном одеянье,
И совершенству ложный приговор,
И девственность, поруганную грубо,
И неуместной почести позор,
И мощь в плену у немощи беззубой,
И прямоту, что глупостью слывет,
И глупость в маске мудреца, пророка,
И вдохновения зажатый рот,
И праведность на службе у порока.
Все мерзостно, что вижу я вокруг.
Но как тебя покинуть, милый друг!"
Якби можна було бути упевненим у тому, що розташування сонетів відповідає хронології подій, то підсумок усієї цієї ліричної історії був би трагічним, тому що завершується весь цикл прокльонами тієї любові, що принижує людину, змушує миритися з неправдою і самим бути брехливим. Притулком від перенесених страждань є поновлення дружби, яку випробування зробили ще міцнішою. Платонічна ідея любові як почуття духовного бере в "Радах" Шекспіра повну перемогу.
"Сонети" Шекспіра – справжній шедевр англійської лірики епохи Відродження. Крізь умовність і штучні рамки форми в них пробилися справжні людські почуття, великі пристрасті і гуманні думки.
3. Діалектичний характер сонетної форми
3.1. Класичний сонет
Порівняно невелика кількість так званих твердих форм – суворо канонізованих і стійких строфічних комбінацій існує серед величезної розмаїтості поетичних творів різних жанрів. По популярності і поширеності жодна з твердих форм – італійські і французькі (середніх століть) тріолет, віріле, секстина, іранська газель, чи танка з японської поезії – не зрівняється із сонетом.
З'явившись приблизно на початку XIII ст. в Італії (сонет – від італ. Sonet (пісенька), в основі слово Son (звук)), цей жанр дуже швидко набув канонічних правил, сформульовані в 1332 р. падуанським юристом Антоніо да Темпо, які пізніше неодноразово уточнювалися й ставали жорсткішими.
Найбільш стійкі структурні ознаки класичного сонета:
• стабільний обсяг – 14 рядків;
• чітке членування на чотири строфи: два чотиривірші (катрена) і два тривірші (терцети);
• роблячи повторюваність рим – у катренах звичайно дві рими чотири рази, у терцетах три рими двічі чи дві рими тричі);
• стійка система римування – більш краща "французька" послідовність: abba abba ccd eed (чи ccd ede), "італійська": abab abab cdc dcd (чи cde cde);
• постійний розмір – звичайно це найбільш розповсюджений у національній поезії розмір: п'яти- чи шестистопний ямб у російській, німецькій, голландській, скандинавській поезії; п'ятистопний – в англійській; одиннадцятискладний вірш – в Італії, Іспанії і Португалії; так називаний олександрійський вірш – дванадцятискладний з цезурою посередині – у класичному французькому сонеті.
Крім того сонетний канон містить ще і деякі інші більш-менш універсальні вимоги:
• кожна з чотирьох частин (катренів і терцетів) повинна володіти, як правило, внутрішньою синтаксичною закінченістю і цілісністю;
• катрени і терцети розрізняються інтонаційно – на зміну наспівності перших приходить динамічність і експресія других;
• рими переважно повинні бути точними і дзвінкими, причому рекомендується регулярна зміна чоловічих рим (з наголосом на останньому складі);
• украй небажане повторення в тексті однакових слів (за винятком союзів, займенників та ін.), якщо це не продиктовано свідомим задумом автора.
Тематика сонетів вкрай різноманітна – людина з її діяннями, почуттями і духовним світом; природа, яка її оточує; вираження внутрішнього світу людини через образи природи; суспільство в якому існує особистість. Сонетна форма однаково успішно використовується в любовно-психологічній і філософської, в описовій, пейзажній, політичній ліриці. Через неї прекрасно передаються як ніжні почуття, так і гнівний пафос, гостра сатира. І все-таки специфіка форми насамперед обумовлена універсальною пристосованістю до передачі відчуття діалектики буття.