Автор: Самчук Улас.
(Уривок з роману «Волинь»)
На Різдво
За тиждень перед Різдвяними святами батько залишив каменоломню і був дома, бо зібралося багато роботи.
Він займався ще й кіньми, і це йому вдавалося. Куплені «шкапенята», що ледве волочили ноги, почали швидко поправлятися. їх вчасно годували січкою й конюшиною, напували джерельною водою, чистили. Коли входив батько, вони його вітали радісним іржанням.
Хист до коней мав і Василь. Він любив до них заходити, доглядав їх, знав усі їх масті, вік та ціну.
Володько на цьому не розуміється, його більше цікавлять книжки, малюнки, музика, школа, незнані місця та розповіді «про незбагнуте».
Поволі наближалися свята. Цього року вони не будуть такими пишними, як завжди. Свиню, яку годували, «земля з'їла», а без ковбас, печені та сала яке святкування? Але все—таки сяк—так і назбиралося, адже цілий піст на хлібі та воді, то хай хоч у свято дещо по—людськи. Купили риби, рису, цукру. Мало не два карбованці витратили.
Це ж таке марнотратство! Але на Святий вечір, як не кажи, без дванадцяти страв не обійтися. Матвій усіма силами проти таких «забобонів». А от Настя за них горою, бо так робили батьки і діди, і «не добра та пташка, що свого гнізда цурається». Тому мати пече, смажить, варить. До дванадцяти страв, щоправда, не доходила, але була і фасолева юшка з олією, і смажена риба, і вареники з капустою, і кутя з узваром, і калачі. Не забули й про пару пляшок — якщо нагодяться гості.
Володькова турбота — принести сіна на покуть та дідуха з жита, і він робить це так ретельно, як «піп який, що служить урочисту службу в церкві». Не міг дочекатися свята, бо так вже йому той піст набрид, а ще та самота й щоденна праця. «Атут ось свято, усього буде повно, і поїдуть до церкви, і побачать усіх своїх...» А потім приїдуть гості, надарують гостинців, копійок. Та й сам піде з колядою до мельника та побережника, і до них колядники завітають зі звіздою та з дзвінком церковним. «І як тут не радіти зі свята і як тут не метушитися?»
І от нарешті останній день — Свят—Вечір. Вечоріє. Надворі все впорано, січки на цілий тиждень нарізано, дров цілий стос наколено, води помну діжку наношено. У хаті також усе напечене та наварене, і такі тут пахощі, що хоч би й святим був, не втримаєшся — згрішиш і покуштуєш чогось смачного, як мама не бачать.
Нарешті всі сходяться до хати. Володькові не терпиться за стіл, а дорослі чомусь не поспішають. «А тут ще ось засвітили перед образами лампадку та свічки і всім кажуть ставати навколішки і молитися».
У хаті напів'ясно, і тепло, і гарно. Мати застелила стола таким чистим і вишиваним настільником, що до нього аж страшно доторкнутися. Під скатеркою жито та всіляка пашня, а зверху з одного кінця калач білий з плетінкою, а з другого книш круглий з кружечком.
І отусі, не виключаючи і Хведота, найменшого, моляться. Батько, звичайно, спереду, з книжкою. Молиться довго, широко і уважно хреститься. Зате Василь, а особливо Володько, гонять, ніби на рекорд, ніби їх хто жене в шию. Тому їм швидко не вистачає молитов, вони не знають, що робити, а вставати не можна — гріх великий. Володько переказує ті самі молитви по кілька разів, а думки його давно десь біля столу. А Хведот — той тільки для виду тут же вертиться, бо знає тільки кілька рядків з «Отченашу».
Найщиріше і найспокійніше молиться мати. Хлопець дивується, що мама моляться не по—книжному, а по-своєму, по—мужицьки.
Не встиг батько звестися на ноги після закінчення молитви, як Володько із Хведотом біжать до столу і вмошуються на найпочеснішому місці, тримаючи в руках нові дерев'яні ложки. їх звідти вигонять, і вони не ображаються. Ось батько сідає на своє місце, за ним Василь. Молодші тежумо-щуються біля самого сіна на покуті, уявляючи себе у якомусь іншому, небуденному світі, «десь ближче від того маленького Христа, що цієї ночі у яслах народився».
Аїсти доводиться поволі і уважно, бо при столі батько. Це найгірше для Володька, а особливо для Хведота, бо той немилосердно все розливає. Батько врешті змушений взяти його на коліна й годувати. «Така лагідна тиша, так гарно горять над головами свічі, такі всі спокійні і щасливі. І це триває, ніби добра, лагідна весняна погода, коли літають метелики і співають птахи».
Діти понаїдалися, мати пропонує їм помолитися перед сном, а тим хочеться ще побігати, погарцювати. Володькові хотілося б вийти на двір, де так біло, чисто, спокійно, але немає чобіт...
Аж ось батько затягає церковні ірмоси. Він знає їх усі напам'ять. Василь йому помагає. Потім переходять до колядок. Малі й собі хотіли б підтягти, але не виходить.
Надворі мороз, але він сьогодні не має доступу до цієї родини. Тут сьогодні і тепло, і затишно. Вікна, залиті місячним сяйвом, горять переливно і дивовижно, ніби те пальмове листя, лите зі срібла.
Настрій Володьків дещо зіпсувався, коли він згадав, що завтра не буде, як звичайно, свіжої ковбаси. Для нього ковбаса те ж саме, що на Великдень паска.
Тому вранці не поспішав вставати, лежав під теплим кожухом. Дорослі поїхали на всеношну, і вони з Хведотом самі.
Різні думки приходять Володькові в голову. Ось він має і букваря, і грифеля, і дошку, знає багато букв. А чобіт немає, тому не може побігти погуляти, як мельникові хлопці, мусить завжди сидіти вдома. Це невесело, тому Володько вирішує, що як виросте, зробить все інакше. Купить собі добрі чоботи і поїде далеко-далеко, до великих міст, буде жити, як пан. А «мужиком бути ніяк не варто».
Володько ще б довго міркував, але прокинувся Хведот, повернулися батько з матір'ю із церкви, почали переповідати сільські новини.
Однак перший день свята минав досить сумно. Всі дома, йти нікуди і ні в чому. Василь начепив свої дерев'яні ковзани і погнавсь десь на лід, а малим цілий день довелося бігати попід лавами на чотирьох, так що й штани на колінах попрочовгували.
Зате другий день видався на славу. Уже зрання приїхали дядько Корній з тіткою Зінькою та дочкою Катериною. Діти одержали копійки, волоські горіхи, грудочки цукру та яблука на гостинець. Володько ж радів найбільше.
Незабаром до двору в'їхали дід Уліян з тіткою Марією. Знов горіхи, копійки. А Володькові од дідуня — чобітки! «Радість неописана, щастя незмірне».
Мати, коли була у своїх, якось поскаржилась, що дитині нема в що взутися, сидить, нидіє. То дідусь знайшов на горищі старі халяви й пошив нові чобітки, бо знався на цьому.
Мати рада чи не більше за Володька, велить йому йти поцілувати дідуня в руку, що той гарно й робить.
Почався сніданок. Забряжчали чарки, чоловіки обговорюють політику, тітка Зінька пошепки розповідає Насті, своїй сестрі, скільки до Катерини хлопців залицяється, що нема сили одбиватися. А вона ж іще дитина!
«Катерина ж дійсно на диво хороша видалась. Як панночка. «Тендітне таке», як казала Зінька, а струнка, а росла, «як тополя», а личко завжди свіже, рожеве, а коси ясні та кучеряві, а очі сині, як небо. Володькові вона завжди нагадувала тих херувимів з шістьма крилами, що в дерманській при-ходській церкві на хорах намальовані».
Володько дуже любить Катерину. Ось він підсумовує свої гостинці, розглядає цукерки з написами на паперових обгортках: «Чем табак курить, лучше конфет купить» і читає вголос, щоб усі почули. Катерина хапає свого пестуна, садить на коліна і хвалить, що той уже так добре читає. Володькові соромно — він що, маленький, сидіти на колінах? Тому з усіх сил пручається і виривається з Катерининих рук. Дівчина звертається до всіх і говорить, що її улюбленець уже скоро апостола в церкві читатиме!
Родичі дивуються, а Матвій підтверджує, що малий дуже понятливий, і він віддасть його до школи, як підросте. Володько аж загорівся од батькової похвали, почервонів геть з вухами. «...І це кажуть тато, самі тато, і отак перед усіма! ...Він цього не пережне! Який особливий день сьогодні, він зовсім не знає як поводиться, що робити — і радісно, і соромно, і разом так десь, там всередині, приємно, що ніякими словами такого не вискажеш».
Увечері друга радість: прийшли колядники. Вони колядують хрипкими голосами, бо вже обійшли чимало простору. І їм треба дякувати, що не забули зайти на далекий, закинутий хутір. Батьки кличуть їх до хати, частують, дають подарунки та гроші.
Третього дня батьки їдуть до Дерманя в гості і Володька беруть із собою. Тому ж не дуже велика радість, бо взимку — не влітку, далеко не побіжиш, сиди собі в хаті цілий день серед дорослих. Але хлопець мовчить, бо можуть іншим разом більше не взяти, а їхати все—таки приємніше, ніж сидіти вдома, хоч і ноги ледь не поодмерзали.
Решта свят минули швидко, ніби й не були. Матвій дещо відпочив, повеселішав, не сердився стільки.
Та знову почалися ті самі будні. Праця, убогі харчі, клопоти, гризня.
Після Різдва почалася метелиця на цілий тиждень, далі настала відлига, пішов дощ, і луг за ніч залило водою. Потім знову мороз, утворився гладенький та прозорий лід, ніби земля покрилася склом. На лугу з'явилося безліч семінаристів. Вони мчали на ковзанах, а поли їхнього одягу маяли на вітрі, як крила.
Між тими учнями й Василь цілими днями пропадав, намотавши на постоли дерев'яні ковзани, підкуті грубим дротом. Володько й собі б хотів, та не можна чоботи вишкорбувать. А коли вже відпроситься у матері, то летить, мов навіжений, і такий щасливий!
Василь же зовсім од дому одбився. Вдень на лугу, а ночує або в дядька на Запоріжжі, або у тітки на Залужжі, «так йому куди веселіше — юрба хлопчури, гренджоли, коньки, цілими днями санкують, війну ведуть, навчився навіть курити».
Настя поскаржилася батькові, що їй доводиться усю роботу по господарству тягти, і невідомо, що там той хлопець робить і чи до школи ходить.
Матвій вибрав часину, пішов до Дерманя, привів хлопця. А ввечері так одлупив, що той тиждень не міг сидіти.
Виявилось, що Василь науку занедбав зовсім і ледве там десь у хвості волікся. Батькові таке зовсім не по нутру, і він сказав синові, що як буде так учитися, віддасть його до циганів чи жидів, на помийника.
Володькові ніяк не зрозуміло, чому Василь не хоче вчитися. Дивний він якийсь. «У ньому щось добре із злим чергується, по всьому видно, що виріс він без матірньої опіки, бо його мати померла, коли він всього-на-всього вісім неділь мав. І так він виріс самий, і ніхто його не любив, і ніхто не ласкав, бо куди правду діти, Володькова мама не дуже то «їх», отих своїх пасинків, долюблювала, і Володькові це аж ніяк не подобалось. Володько все-таки і любить того Василя — стяглий, високий, яснорусий, обличчя і шия в ластовинні — якраз такий, яким і сам Володько хотів би бути, які йому дуже подобаються, бо нагадує він тих казкових Іванів-Царевичів, про яких не раз чув і читав».
А не подобалось Володькові, що Василь завжди невдоволений, сердитий, робить усе, здавалося, без думки — «що напливе, то й робить». І вчитися не хоче.
Там, де казка родиться
Після свят час для Володька полетів швидше. Тепер він міг кудись побігти, погуляти в чоботах. Найчастіше бував у млині. Його туди тягло, як магнітом. Холод не холод, мороз не мороз, а він іде, примощується у кутку хатини, де завжди повно завізників—дядьків. Цигаркового диму там — хоч сокиру вішай. Віконце маленьке, не пропускає світла і не втримує тепла. Дядьки гріються біля грубки, регочуть і завжди говорять, оповідають... Аза їхніми спинами незмінно — Володько.
Заворожено слухав одноокого Трохима, сина відомого злодія, побережника діда Кошіля, подібного до святого Миколая, Олійника, який бував «у світах», а особливо Ровіцького Хведя, учасника російсько—турецької війни, який мав медаль «За храбрість». Він розповідав таке, що й сам собі починав не вірити, тому питав: «Чи вірите мені?» Слухачам вірилося важко, але все—таки вірилось, коли він сам-один цілу роту турків в полон брав або коли імператор йому власноручно медаль вручав.
Але Хведь не лише з турками мав справу, а й із «нечистою силою», що з'являлася між людьми хрещеними у будь—якому вигляді.
От, наприклад, як працював він у чеха Шалти, той інколи запрошував його на «гулянку», до Веселого, що на перехресті доріг стоїть. Вип'ють там пива, потім чарчину. Так одного разу засиділися мало не до перших півнів. А надворі метелиця — світу не видно. Хведь вирішив усе—таки йти, бо й сокира при ньому, та й чи не він на Балканах стояв, Шипку не видав та з турком не воював?
Пішов напрямки, щоб удосвіта бути на Ровіцькому, вдома. А метелиця мете, хоч сядь та й плач. Темнота неймовірна. Раптом баче — черешенька. Найгірше місце їхньої околиці. Скількох людей там поповодило, скільки замерзло!
Ну, думає, погана справа.
Воно то у війну й гірше було, але тоді ж був молодий, здоровий. А зараз задихався, кашель душить, голову й зовсім закрутило —: куди його йти.
Раптом озирається — панич у фраку, котелку. Стоїть і регоче. Хведь йому й каже, щоб ішов своєю дорогою, не займав, а той відповідає, що теж заблукав і хоче йти з ним. Тільки от навіщо у чоловіка та сокира? Хведь одразу й згадав, що нечиста сила сталі боїться. От ідуть вони без дороги, куди очі бачать. Панич закурює цигарку, дає й дядькові. Той відмовляється, курить свою люльку.
Нечистий став розпитувати, звідки й куди Хведь йде, що робив, а сам потихеньку спихає його з дороги, та все вправо і вправо, тоді як тому треба вліво. Пройшли отак з годину, дивиться Хведь, а вони знову біля черешеньки. Дядько розсердився, сказав, що коли панич не відстане от нього, то він його перехрестить. Той сказав, що більше не займатиме і пообіцяв вивести додому. А привів під гору, до каменоломень. Тільки Хведь хотів похрестити панича, як той ударив його чимось, і дядько полетів у печеру. Чортяка тільки зареготав і зник.
Лежить Хведь весь з головою у снігу, прислухається. Раптом чує — півні на Ровіцькому хуторі співають. Ну, хвала Богу! Вибрався потихеньку, шапку ледве знайшов, а от сокири як і не було.
Дядьки слухають, і кожен має вже щось своє подібне, рветься розповісти. І так день і ніч, і безконечно. А Ровіцького так—таки й завела нечиста сила на болото. Там його і засмоктало.
Багато ще різних оповідань про нечисту силу почув Володько. А одного разу якийсь новий дядько став розповідати про самий Дермань, про старовину. Люди жили тут здавна. Ще перед татарами на цій землі були селища, городи, замки. Князі тут раду давали, з ворогами воювали. Пізніше цей край Волинський попав під владу князя Острозького, дуже мудрого, що школи будував, монастирі заводив, книги друкував, воював з невірними. Полонених примусив насипати гору під монастир, ставок викопати. Так і поставив наш Дерманський монастир чотириста років тому.
А ще кажуть, що князь сам це місце під монастир вибрав і сам назвав. Бо одного разу на полюванні задрімав, а тут вискочив дикий вепр. Ледве врятувався князь, вхопившись за гілку. То ж і сказав нібито: «Ох, і гірке було те дрімання!» А з того пізніше постало Дермання, а ще пізніше Дермань.
Але все те відійшло і забулося, бо що не записане, те гине. І ліси, і болота — вирубали, висушили. Рід великий заселяв цю землю, хоча тепер він здрібнів, заїла неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить, тяжко назаддо волі вертається. «А народ наш отако самотужки жив і живе, та всі, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самі! Кров наша винна! Душа наша!... Ми мало дбаємо самі за себе, не вчимось, не цікавимось світом, не йдемо помежи люди, ми нікого не знаємо і нас не знають, приходять лиш ті, що багатства наші збирають, ліси рубають, банки закладають, дохторами стають, інженерами робляться, книги про себе пишуть, а ми нидієм, ліземо в землю, бабраємось в гною...»
Володько думає собі, що той чоловік, видно, дуже сердитий. І не так легко зрозуміти, чого ж він хоче. Дядьки слухають, кивають, але з недовірою, куди тут, мовляв, мужикові розібратися...
Володько слухає і чує, не все гаразд второпає, але все те влазить у його голову, душу. Млин, хатина — його школа, дядьки — вчителі. Учителі щодня міняються, а учень зостається.
Дні йдуть, усе міняється, множиться, набирає сили. Як жити, куди йти? Господи, візьми мене за руку й веди по життю, відкрий свої таємниці! «Як радісно бути твоїм слугою, кохати творіння твоє, брати від нього малу частину сили і також жити».
«Западенна пилявка»
Долиною, потім сосниною котився перший весняний туман. Небо над пригірком зарожевіло. Запищала якась пташина. Війнув вітерець.
Хутір Матвіїв спить. Довгий будинок разом з хлівом для худоби, такої ж довжини клуня, дровітня, хижка. Серед двору віз. Скрізь розтрушена солома.
Першою прокинулася Настя. Вона збагнула, що всьому кінець і що зайве перечити.
Ранок, який ранок! Сонце скрізь. «Світ — храм, а в нім засвічено всі свічі». Настя голосно молиться до сходу.
Устав і Матвій. Хлюпнув на себе води, збудив дітей і пішов годувати худобу. На хуторі — рух. В'їжджають одна за одною замовлені підводи всіх родичів та сусідів. Не гаючись, взялися до роботи — виносили з хати та клуні «добро», виводили худобу, ловили птицю та запихали в клітки.
Володько дивився на цілу ту руйнацію, на заплакану матір, на заклопотаного батька та дядьків, і йому було весело. Ніяково було радіти одверто, адже вони кидають старе гніздо. Але ж і нові світи побачать, інші ліси, інших людей!
Володько, щоб прискорити від'їзд, і собі починає переносити речі.
Нарешті все готово. Батько ще раз іде до хати, до хліва. Став на хвилинку, і щось зворушливе пройняло його. Особливо було жаль садка.
Вийшов Матвій, помолилися на дорогу, а Настя припала з плачем до землі.
Валка рушила. Дядьки втішали матір, не в Туреччину ж, мовляв, їдуть... Люди, що зустрічалися на дорозі, прощалися, бажали щастя на новому місці. Заплакана Настя не могла вже йти, сіла з дитиною на воза.
Матвій поглядав на знайомі місця з виразом затаєного смутку. Як проїжджали багату чеську колонію Борщівку, валку вітали знайомі. «Матвій завжди добре жив із чехами, ставив їх за взірець господарів, брав з них приклад, але і чехи його любили».
Постояли хвилинку — й далі. В'їхали до старого темного мішаного лісу. Тут уже Володько всидіти не міг. Бігав, усе роздивлявся, рвав квіти і ніс матері.
Унизу ліс несподівано урвався, і виринула долина з річкою, селом і млином. Краєвид трохи міняється: земля піскувата, садів немає, і будинки лише з дерева. Зупинилися біля великого млина з великим ставом. Вода там прозора, видно рибок і рачків. Селяни стали поїти худобу, пасти корів, потім самі дістали ковбаси, паски на снідання.
Хлопці пішли дивитися на греблю. Після сніданку рушили далі. За селом знову почався ліс, але тепер уже сосновий, якого Володько ще не бачив. Височезні, стрункі, мов воскові свічі, дерева. Повітря чисте й пахуче. Л дядьки вже прикидають, скільки б ото дощок з такої сосонки вийшло.
Настя скрушно все зітхає про своє: куди оце її на край світа везуть... Дядько сміється: «Росєя широка!» А Матвій обзивається: «Широка, ;і місця брак!»
А день ясний, мов око. Часом зустрінеться людина, привітається «Дзінь добрий!» Володько питає у батька, чого вони «дзінькають». Той відповідає, що тут живуть ляхи, поляки. Кажуть, польські пани насадили тут своїх людей, щоб у них цар не забрав землю після повстання. Але ж і жити їм, у цих пісках, важко, як тим вовкам.
Минули кілька лісових хуторів. Коли зупинилися полуднувати в одному селі, зустріли ще валку переселенців — Миколи Гнидки. Радісно прикіталися, сіли разом їсти. Закружляла чарка. Василь заграв якогось гопака, молодь пішла в танок. Одна Настя не могла позбавитися свого смутку.
З полудня — нове видовисько. Великий став, річка, будинки, вкриті черепицею. Видно високі вежі якихось церков. Дуже гарно тут, даремно мама так нарікають.
І десь надвечір приїхали до Тилявки. Так от де вона, дивувалися селяни.
Велетенське сонце спадало над селищем, назустріч линули дзвони. Вони били на Великдень, а мандрівцям здавалося, що те сонце і ті дзвони лише для них, що це їх так вітає нова земля.
Настя розглядалася навкруги, бажаючи причепитись до чогось недоброго, але нічого не знаходила. А дядьки, як на те, вихваляли поле.
При заході сонця валка в'їхала на широке подвір'я. Будинок великий, білий, але критий соломою. Далі клуня, стайня й інші господарські споруди. Посередині калюжа, яка здалася Володькові цілим ставом.
Одразу почали розвантажуватися. Кожна родина зайняла собі по кімнаті. Коли Матвієва валка заїхала у двір, висипали всі новосельці, стали вітати прибульців і розпитувати. Настя, побачивши такий ярмарок, заголосила знову.
Володька розпирала якась пиха. Він придивлявся до своїх однолітків, до їх дивного фарбованого одягу.
У кімнаті було повно людей. Ледве все розмістили та розташувалися самі. Родичі—підводчики прощалися і рушали додому порожняком. Настя стогнала, що ніде навіть колиски повісити. Однакусі познаходили собі місця для спання і спали, як убиті. Тільки Василинка скімлила у своїй колисці, мабуть, була голодна.
Сварки між новосельцями почалися з першого дня і, звичайно ж, спершу між жінками. Особливо, коли ділили панське добро — кожному хотілося ухопити більше. Там курка стала нестися не в своє гніздо, там діти побилися, комусь здалося, що в нього картоплю крадуть — причин для сварки багато.
Чоловіки теж не мирилися — не могли поділити будинки, цеглу, паркани, дошки, гній, солому. Галасу безліч. Кожному здається, що йому дісталося гірше. Починається зі слів, а кінчається цурупалком по голові.
Тому Матвій став дуже часто чути на свою адресу прокльони, що завів їх у це пекло. Селянин не зважає, у нього повно важливішої роботи. А щодо Насті, так та поїдом їсть чоловіка, який завіз її сюди.
На нововизначених десятинах— городах зазеленіли грядки. Спішно зводилися будинки. А до того оранка, сіянка, рубання дерева, косовиця, вивезення гною.
Матвієва родина від світання до смеркання в роботі. Навіть Хведот не дармує — стереже грядки, курчат.
Матвій вирішив будувати хату оддалік від сусідів, на своєму основному полі, хоч це і далеко від води. Одразу почав звозити туди дерево, камінь та цеглу, копати фундамент. Насамперед вирішив звести хлів для худоби. «Матвій як Матвій, чоло його не висихає од поту, руки його нагадують гаки якоїсь машини». При сході сонця він уже вештається на ділянці, садить щепи (молоді дерева), що привіз із Лебедщини, копає фундамент, теше крокви, збиває, ставить, рихтує. І все сам, без відпочинку. Одних мулярів змушений був узяти, бо сам за одне літо будинок не зведе. А Василь з Катериною, як не у полі, то глину місять, тачками камінь підвозять, ями копають.
Настя хотіла якнайскоріше вирватися з «панської хати» — від бруду, крику й метушні. їй нічого тут не подобається.
Володькові дісталося найблагіше — пасти трьох корівчин. В обідню перерву, якщо не пошлють полоти грядки чи нести батькові полуденок, має безліч своїх занять: знайомство з дітворою, обслідування цілого двору і всього, що в ньому є, нарешті городів, сусідських гаїв і довколишніх лісів. Будили його рано, не дуже слідкували, чи вмився, чи поїв, чи помолився. Ще зовсім заспаний, з поколотими і попухлими ногами, а в голові — повно всяких думок. І як перемогти німого Романа, і що робити зі своїми новими приятелями—жидочками, і яким чином добратися до жолобецького лісу, що темніє на обрії.
На полі просторо. Але не для Володька. Корова не повинна зайти за сусідську межу, бо там овес. А хлопцеві хочеться і помріяти, і поспівати, і кудись побігти. То ж виручали спокійні та несмілі хлопці Мошко та Іцько, яким Володько дозволяв пасти на своєму полі корову. Крім того, у Мошка завжди були книжки, яких Володько і не бачив. Тому часто просив показати йому ті книжки, малюнки в них. Мошко читав байку «Лисиця і Ворона» і Володько швидко вивчив її напам'ять, щоб потім здивувати усіх слухачів у дворі.
Володько, Мошко і Іцько — приятелі. Мошко розпитує новосельця про Дермань, а сам розповідає про велике містечко Шумське. Як тільки сонце підніметься так, що за ним треба задирати голову, Володько з радістю жене «товар з роси». Він, по—перше, уже добре зголоднів, а по—друге збирався обслідувати отой темний гай, що межує з дерманськими хуторами і так гарно зеленіє та цвіте.
І тільки Володько з'їв свій борщ, а мати десь одвинулася, не встигнувши сказати, щоб одніс батькові полуденок, як він уже змився. Знайшов у дпорі Хведота, і обидва тягнуться до гаю. Ах, скільки тут різних квітів, як гут свіжо та зелено!
Хлопці довго вештаються у лісі, вирізують дубці, топчуть траву. Але треба вертатися. Володько згадує про матір, що так і не дочекалася помічника, тя вирішує задобрити її оберемком квітів, які вона дуже любить. Заліз на черемху. Раптом почув, як Хведот зірвався з дерева і помчав, як опарений, до городів.
Під деревом стояв рудий здоровенний дядько і лаявся, що понаїжджали тут, як сарання, нічого од них не влежить на місці. Звелів хлопцеві злашти, а той боявся. Дядько зовсім розлютився. Тоді Володько сказав, що не знав, що то чужий ліс. Рудий став лізти на дерево, щоб провчити малого. Той подерся вище, а потім перескочив, як мавпа, на сусідній граб. Дядько й собі, але гілка тріснула, і здоровань полетів униз. Володько миттю спустився додолу й щодуху дременув, ніби за ним гналося сто чортів.
І після цього Володько не зневірився у житті. Він уже думав, як помилитися з німим Романом, адже той йому так потрібен! Бо із слинявими дівчатками чи несміливими Іцьком та Мошком до лісу не підеш, не переконаєш їх, що можна перекинутися із хлопця на сміливого лицаря, розбійника чи шукача скарбів, що там можна знайти багато цікавого — і хатинку на курячих ніжках, і сплячу царівну, не кажучи вже про пташині гнізда.
З Романом Володько постійно сварився та бився за металеві знахідки — гвинти, за випасання корови, за всяку всячину. Тепер Володько вирішив зробити жертву — наприклад, подарувати знайдений залізний горщик, призначення якого він не знав. Казали, що то якийсь нічник. Володько так і зробив. Роман дуже зрадів подарунку і завів з Володьком таку дружбу, «що їх тепер ніякою водою не розмиєш».
Хлопці цілими полуднями зникали в довколишніх лісах. Вони не обійшли жодне найвище гніздо, навіть хотіли видерти з липи дикий рій бджіл. Але, не маючи спеціального знаряддя, повернулися додому такі покусані та запухлі, що їх ледь упізнали, і то по неймовірно подраних штанях. Володькові замість співчуття дісталося батькової попруги (ремінця), що було дуже прикро.
Довелося залишити ліс на деякий час. І винні тут не тільки бджоли, а й штани, про які мати сказала виразно, що більше латати їх не буде.
До того й погода змінилася. Засльотило на цілі два тижні. Володько так накис у полі біля худоби, що йому було не до лісу. Але і в дощеві є якась приваба. Всі озера повні води, скрізь яскраво—зелена рослинність. Півсонний спокій, здавалось, заповняв усе повітря. Вечорами молодь сходилася до хати Ониська, що живу батрацькому будинку. Максим брав свою скрип ку, Нестор — бубен, а Василь — гармонію. Миттю з'являлися дівчата і танці розпочиналися. Було шумно, весело, прибігали навіть із села, напихалося дітвори. Стирчав тут і Володько. Це тривало далеко за північ. Потім усі розходилися із співами та свистами, незважаючи ні на яку погоду.
Володькові й собі хотілося грати на скрипці. Але де ЇЇ взяти? Просити в батьків грошей — виключено, бо немає навіть на штани. Назбарати чи заробити теж не було можливості. Хотів здати ганчір'я ганчірнику, але той грошей не давав, лише дрібний товар.
Тоді Володько вирішив зробити скрипку сам. Вистругав денце, натягнув волосінь, навощив її. Скрипка вийшла значно гіршою, ніж Максимова, але вона все—таки грає, і хлопець вдоволений. Дитяча громада теж хотіла танцювати, тому збиралися на ґанку магазину і під Володькову скрипку та «бубен» із бляхи (тонкого заліза) німого Романа витанцьовували так, як і в Ониська, аж поки не нагоджувався хтось із дорослих і не розганяв усе чесне товариство.
Нарешті школа
Осінь. Перше вересня. У неділю отець Клавдій нагадав людям, що починається навчання у школі і що треба посилати туди дітей. Матвій прийшов із церкви і сказав про це вдома. Володько аж затремтів од радості. Минулого року не вийшло, то тепер уже напевно вчитиметься.
Вранці хлопця не будили рано, худобу пасти послали Катерину. Коли хлопець устав, то помився краще. Батьки стали радитися, чи можна йти до школи в таких латаних штанях, але інших все одно не було.
Мати мусила провести хлопця — такого соромливого та дикого. Вдяглася краще й пішли. Довго йшли закрученими вулицями. Коли Володько побачив стару похилену школу—хатину, одразу засмутився, згадав велику двоповерхову Дерманську школу.
Було дуже дивно, що навкруги тиша. Чи рано прийшли, чи спізнилися? Мати почала стукати у двері. Нарешті з'явився учитель. Настя зраділа і почала говорити, що ось цей шмаркач так хоче вчитися, хоч удома повно роботи. То ж вирішили його здати до школи, бо до науки він—таки здібний. Якщо потрібно, хай пан учитель його карає. Учитель сказав, що вони, певне, з дерманців. Насті ніяково, вона знає, що тут не люблять дерманців, і ще, чого доброго, не приймуть малого до школи.
Учитель сказав, що в місцевих не заведено приводити дітей так рано, наука почнеться, як сніг упаде. Але раз вони прийшли, то хай хлопець сидить і чекає, може, ще хтось з'явиться, тоді будуть уроки.
Володько, зовсім зніяковілий, заходить до класу. Низька світлиця щойно побілена вапном. Лави складені на купу. Хлопець чекав дуже довго. Раптом скрипнули двері, ідо школи ввійшов рудий чоловік, який колись ганяв Володька за дерево. За ним стояв хлопчик. Це були шкільний сторож зі своїм сином, який учився вже другий рік. На щастя, дядько не впізнав Володька, познайомив його зі своїм сином і звелів допомагати прибирати в класі.
Додому Володько повернувся увесь запилений, брудний. Вирішив нічого не говорити матері про «навчання».
На полях помітна осінь. Володько змінив Катерину і пасе «на Угорщині» зовсім самий. Йому сумно. Він згадує дерманських учнів у формах, у блискучих чоботях, у кашкетах зі звіздами. Як шкода, що вони покинули Дермань. Недурно мати так плакали. Коли виросте, обов'язково туди повернеться.
Володько помічає, що тут, у Тилявці, все не так — і хати не такі, і одяг, і мова. У Дермані хоч і менше землі, але всі багатші, кращі, чистіші й порядніші.
Другого дня Володька все—таки знов іде до школи. І знову прийшов першим. Згодом прибув Євгенчик і притяг із собою білявого, розчухраного Радіона. Хлопці почали сміятися з Володька, прозивати «дерманом». Навчання й цього дня не було. Учитель сказав, щоб привели ще учнів, хоч п'ять, тоді будуть заняття.
Володько почав думати, кого б собі привести, але підходящих не було. Тому вирішив узяти свого брата Хведота. Він на зріст височенький. Але Хведот не хотів, поки Володько не пообіцяв йому подарувати ножичка. Умовили матір, і та не заперечувала, все одно малому вдома робити нічого.
Наука почалася. Володько вдоволений. Радіон, як і Євген, уже другий рік ходять до школи, але все ще залишаються у «першій групі». У класі також настали зміни, на стінах з'явилися картини. Були то царі і щось зі святого. На передній стіні три великі картини у нових золочених рамцях — цар, цариця і наслідник.
Учитель пояснив, що тепер вони не звичайні хлопці, а школярі, і школа — посвятне місце. Володько слухає те дуже уважно і гордість спинається в його грудях. Далі учитель став розповідати, хто то на портретах, учив, як треба називати царя, царицю. Найкраще виходило у Володька. На цьому заняття закінчилося.
Хлопці почали сміятися з Хведота, як він вимовляв замість «імператор» — «імілатол», дражнити «дурним дерманом». Володько заступився за брата і нагадав Радіонові, що той уже другу зиму ходить до школи, а не дуже—той розумніший. Євгенчик замахується кулкачками, і сталася б тут бійка, коли б не вийшов учитель і не погнав усіх до класу.
Наступного дня Хведотові вже не дуже хотілося до школи, але Володько його дуже просив, сказав, що захистить.
Увечері мати подарувала синові цілий олівець. Це була для хлопця велика радість.
Учні — тилявці, побачивши в руках у Володька цілого «карандаша», зажадали, щоб він їм кожному відрізав по куснику, адже ходить до «їхньої» школи. Володькові аж в очах потемніло від такого нахабства і він крикнув: «Не дам!» Тилявчуки кинулися битися. Володько став одбиватися. Тут нагодився вчитель. Хлопці сказали, що «отой дерман б'ється».
Володько від хвилювання спочатку не міг вимовити й слова, але згодом витиснув із себе, що він не бився, а хлопці хотіли відібрати у нього олівець. Учитель наказав бути тихо, а якщо далі битимуться — усіх поставить на колінах. Почався «урок». На цей раз писали. Учитель написав на класній дошці ряд паличок і сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох боків. І сам вийшов.
Учні взялися до роботи. Найшвидше справився Володько. Зазирнув до Хведота — і стало йому жалко брата. Вирішив допомогти. Хлопці й собі попросили його написати на їхніх дощечках, пообіцявши принести щось смачненьке. Володько швидко всім понаписував. Коли прийшов учитель і побачив однакові роботи, він став питати, хто це зробив. Ніхто не признався. Тоді вчитель спитав малого ХведькаДовбенка, і той вказав на брата. Всі учні були покарані. Володькові стало дуже прикро, що вже з перших днів навчання його покарано.
Далі вчитель дістав картину «Благословення дітей Ісусом Христом» і почав про неї розповідати. Потім попросив декого повторити це оповідання. Знову найкраще вийшло у Володька, а найгірше — у Хведота.
Хлопці, вийшовши зі школи, причепилися до Хведота, Володько сердиться і говорить, що більше ніколи нічого їм робити не буде.
Омелян поліз у квіти біля ґанку, щось там зірвав. Євген побачив і сказав, що «господін учитель» йому дасть, як побачить. Омелян звернув на Хведота. Знову зчинилася бійка. «Володько лютує, вся його соромливість зникає, він міцний, звинний, рішучий, на нього з усіх боків нападають, але він дає собі добре раду, гатить на всі боки кулаками, ногами, вириває з плота кілок і мастить ним кого попало».
Відкривається вікно, і в нім показується пані учителька. Вона кричить, гукає чоловіка. Учитель одразу з'являється й питає, що сталося. Володько розповів усе, учитель вислухав, схопив Омеляна за вухо, повів до класу і поставив на коліна.
Дітей було відпущено. На цьому цьогорічне Хведотове навчання скінчилося. На другий день він рішуче відмовився йти до школи. Омелян теж не з'явився. Отже, у школі криза, можливо, всім доведеться зостатися вдома. Як тільки Володько про це подумає, йому робиться моторошно. На щастя, такого не сталося, з'явилося двоє нових учнів — Фока і Тереш-ко. Останній прибув аж із Жолобок, де не було школи, і найбільше подобався Володькові. Він тепер буде не самий вертатися зі школи через дерманські хутори.