Отже, бачення зловживання правом у цивілістиці є неоднозначним. Його розуміють і як правомірну, і як неправомірну поведінку. Одні вчені вказували на виключно правомірність здійснення права (М.С. Малеїн [129][140], М.М. Малеїна [130][141], М.М. Агарков [2] [142], М.В. Самойлова [168] [143]), інші - відзначали неправомірність зловживання правом як діяння (В.М. Грибанов [44][144], Й.О.Покровський [151][145], В.А. Рясенцев [167] [146], М.Й. Бару [15] [147]). М.О.Стефанчук визначає зловживання правом як врегульовану нормами права поведінку управомоченої особи щодо здійснення свого суб’єктивного цивільного права, якою було завдано шкоди іншим особам і при цьому належним чином не задоволено власних потреб [198] [148].
Ця проблематика заслуговує на окреме дослідження, але в контексті меж та обмежень права власності можна стверджувати, що виникає такий ланцюг: «межі права власності» – «зловживання правом» як наслідок їх недодержання; «обмеження власника» як наслідок зловживання ним своїм правом.
Отже, наведене свідчить про те, що власник не може використовувати майно суто на власний розсуд, нехтуючи приписами закону. Цим встановлюються межі права власності. Обмежується ж власник у разі порушень цих приписів закону. Тоді йдеться про примусові обмеження. Добровільність обмежень права власності ґрунтується на загальних межах діяти в інтересах інших осіб.
Таким чином:
1) окреслення меж та можливість встановлення обмежень права власності передбачаються законом, зокрема ч.7 ст. 319 ЦК та ч.6 ст. 4ЗУ «Про власність» [63] [149];
2) підставами для встановлення обмежень конкретного власника у своїх правах є як окремі юридичні факти (договір), так і юридичний склад, до якого можуть включатися залежно від ситуації: а) недобросовісні або протиправні дії, що полягають, зокрема, в порушенні ним встановлених меж права власності, зловживання правом; б) акти індивідуальної дії (приписи власнику про припинення порушень або про необхідність вилучення його земельної ділянки для суспільних потреб тощо); в) акт нотаріуса (накладення заборони відчуження майна); г) рішення суду (про конфіскацію майна, про викуп пам’яток історії та культури тощо);
3) власник може обмежуватися в здійсненні свого права і для запобігання порушень з його боку. Тобто такі обмеження мають попереджувальний характер. Наприклад:
- для запобігання порушень прав інших осіб власник при здійсненні наміру побудувати або переобладнати будівлю має узгодити ці питання з іншими власниками та додержуватися вимог щодо порядку розпочатку будівництва (ремонтних робіт), передбачених законодавством;
- законодавством встановлюються заборони відносно неможливості здійснення власником певних дій (висівати на своїй земельній ділянці мак або коноплю, виготовлювати на своєму майні певні речі – зброю, наркотичні речовини або зберігати їх у своєму майні – будинку, приміщенні тощо);
- при здійсненні узгоджених дій власники мають додержуватися приписів законодавства про економічну конкуренцію (стт. 10,11 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» [74] [150]) та ін.
Способи встановлення меж та обмежень права власності
Межі та обмеження права власності встановлюються за допомогою різних способів. Оскільки межі встановлюються на рівні закону, слід виходити з поширеного в науці погляду про те, що система правового регулювання суспільних відносин являє собою тріаду, яка включає такі елементи: дозволи, заборони, позитивні зобов'язування. Цим трьом способам правового регулювання відповідають три різновиди регулятивних норм, що розрізняються за характером встановлення ними прав і обов'язків суб’єктів, — норми, що забороняють, управомочують та зобов'язують. Між тим С.С. Алексєєв [5][151] визначає, що реалізація права має три «форми» — виконання, додержання, використання, внаслідок чого особа повинна додержуватися заборон, виконувати обов'язки та використовувати дозволи.
Іноді визначають такі юридичні способи або прийоми фіксації в законодавстві меж дозволеної волі, як застереження, заборони, виключення [158] [152].
Отже, заборони в будь-якому разі є загальновизнаним способом фіксації меж. Що стосується застережень, то вони є немовби акцентами, які робить законодавець, підсилюючи ті чи інші наголоси при відповідному регулюванні (дозвільно-заборонному). Виключення ж становлять певні випадки дозвільно-заборонного напрямку регулювання.
Враховуючи наведені загальнотеоретичні засади, аналізуватимемо фіксації у законодавстві меж права власності через відому тріаду встановлення заборон, приписів та обов'язків.
Заборони.Як зазначає О. А. Михайленко, під заборонами слід розуміти чинник законодавчого впливу, покликаний змістити за межі правового поля негативні, небажані прояви суспільних відносин, перешкоджаючи їх виникненню в майбутньому, а обмеження права спрямовані на регламентацію позитивних дій, залишених у межах правового простору, за допомогою зобов'язання управомоченої особи до конкретно визначеної поведінки [137] [153].
Слід звернути увагу на те, що перелік законодавчо заборонених дій являє собою вказівки на суспільно небажану поведінку. Заборонна норма завжди спрямована на попередження неправомірної реалізації власником свого майна, недопущення з його боку суспільно-небезпечної діяльності.
Заборонами можуть установлюватися як межі здійснення права власності, так і обмеження. Вище вказувалося на такі заборони, як заборона відчуження майна, котра накладається у певних випадках, оформлюється належним чином та підлягає державній реєстрації, наприклад, у випадку передачі майна в іпотеку. Проте не слід змішувати заборони та обмеження, як це іноді трапляється, наприклад, у ст. 15 ЗУ «Про іпотеку» [77], в якій зазначається, що «заборони та обмеження щодо відчуження і цільового використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, встановлені Земельним кодексом України, є чинними при їх іпотеці». Через це поєднано юридичну конструкцію з формою її встановлення в законодавстві.
Заборони - антипод дозволам, що є більш характерним для цивільного права способом регулювання відносин, відтак, і для регулювання права власності. Можна сказати, що дозволи вказують на те, що та як може робити суб'єкт. Для них характерно не просте встановлення міри можливої поведінки, а переважно такої міри, яка полягає у можливості виявити свою власну активність, реалізувати свій інтерес. Більш широкий підхід до дозволів [6][154], розглянутий у єдності з юридичними заборонами, зумовлений тим, що дозвіл має межі та свідчить про допустимість відповідної поведінки.
Постановка питання «дозволене – не дозволене» є декілька категоричною. Тому вірніше поставити питання таким чином: дозволено, але з додержуванням певного порядку. Відповідно до дозвільної спрямованості цивільно-правового регулювання власник дійсно може вчиняти відносно свого майна будь-які дії, але тільки якщо вони не суперечать закону й іншим вимогам (наприклад, моралі, суспільного порядку тощо). Звідси випливає, що критерій для позначення обсягу дозволеної власникові поведінки є свого роду мірилом, оцінкою дій суб'єкта, способами по окресленню меж права власності.
Отже, досить широке розуміння дозволу не може сприйматися без одночасного встановлення свого антипода – заборон або меж для його дії.
Заборони часто формулюються у вигляді приписів. Це установлення певних рамок поведінки за допомогою зобов'язуючих і заборонних норм, установлюючих те, як саме повинен діяти суб'єкт. Такі приписи можуть бути у вигляді рекомендацій, викладених як формально окреслена правова поведінка, а також у вигляді індивідуально-конкретної вимоги. Тому приписи можуть бути орієнтирними або жорсткими. Орієнтирними, або «плаваючими», є приписи щодо здійснення власником свого права на свій розсуд, але з урахуванням заборон: вчиняти дії з метою заподіяння шкоди іншій особі; зловживати правом в інших формах; використовувати право власності з метою обмеження конкуренції; зловживати домінуючим становищем на ринку тощо. Жорсткою і чітко визначеною є заборона власнику, визнаному недієздатним або обмежено дієздатним здійснювати своє право на свій розсуд шляхом самостійних дій або передавати окремі правомочності третім особам.
По суті забороною є й призупинення використання певними особами своїх прав або призупинення дії права [131][155]. Призупинення відсуває на подальше реалізацію власником своїх прав. Разом з тим призупинення містить примусові елементи з боку контролюючого органу, що тимчасово припиняє існуючі правовідносини, стримуючи тим самим настання можливих суспільно шкідливих наслідків.
Призупинення може виникати як на підставі закону, так і при встановленні прав інших осіб на майно власника (речових або зобов’язальних). Прикладом першого виду призупинення є мораторій, скажімо, на відчуження об’єктів права державної власності (ЗУ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» [60][156]). Прикладом другого є передача майна в оренду, внаслідок чого право користування ним вже здійснюватиме орендар, а не власник, який призупиняє здійснення цієї правомочності.
Обов’язки. Заборони близькі до обов'язків, хоча вони є різними правовими категоріями, бо загальноприйнято вважати заборону інструментом нормативно-правового регулювання (тобто категорією об’єктивного права), а обо’вязок – елементом змісту суб’єктивного права. Між тим законодавець, уводячи заборону, встановлює обов'язок, тому заборона реалізується за допомогою певних обов'язків. Так, обов'язок виконати певні дії прирівнюється до заборони не виконувати дії. Більшість учених, таких як Г.В.Ф. Гегель [33][157], Г.Ф. Шершеневич [221][158], Д. Ллойд [122][159], Ф.В. Тарановський [227][160], вважали, що юридичний обов'язок є негативним чинником. Наприклад, на думку Г.Ф. Шершеневича, обов'язки - це насамперед усвідомленість про пов’язаність своєї волі. Особа діє не так, як спонукують її інтереси, тому що вважає за необхідне обмежити себе в можливому здійсненні інтересів заради інтересів інших [221][161].