Як неправові можна охарактеризувати ті фактичні обмеження права власності, які виникають внаслідок тих чи інших порушень з боку інших осіб. Прикладом цього може слугувати становище власника квартири в побудованому будинку, який не в змозі використовувати її (ремонтувати, проживати), оскільки будинок формально був оформлений як зданий в експлуатацію, але з певними недоліками та з відсутністю повного комплексу супутніх послуг (водо- , електро-, газопостачання, система опалення тощо). Це може статися з вини як будівельної організації, так і власників інших квартир в цьому будинку, що не здійснюють дій, які б надали можливості щодо централізованого підключення до надання комунальних послуг.
Стосовно наведеного важливим є питання про межу самих обмежень,установлених на таких різних рівнях. Очевидно, слід говорити про те, що необхідність введення законодавчих критеріїв обмежень права власності, а переліку обмежень у законі бути не може внаслідок постійного розвитку відносин та необхідності їх регулювання. Сама Конституція – це спосіб обмеження держави, державної влади, у тому числі як власника. З цієї позиції і можна розглядати й окремі підходи до меж права власності, що у ній закладені. Права і свободи можуть мати межі тільки встановлені законом із метою захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів громадян [158] [215]. Одночасно Конституція визначає межі розсуду законодавця і, як наслідок, судової і виконавчої влади, встановлюючи критерії для меж і обмежень, оскільки вони повинні бути виправдані природою відносин, що складаються.
4. Обмеження права власності щодо обсягу можливостей власника по здійсненню своїх правомочностей мають місце як внаслідок установлення самих правомочностей власника, так і при їхньому здійсненні як стиснення суб'єктів права власності [132] [216].
Сам по собі факт встановлення в ЦК правомочностей по володінню, користуванню і розпоряджанню вже свідчить про певне обмеження права власності. Одним із проявів обмежень за змістом є так зване розщеплення права власності на один і той самий об'єкт, внаслідок чого право власності вже не забезпечує власникові всю повноту влади над річчю [117] [217], наприклад при встановленні довірчої власності.
Подібне обмеження демонструється введенням у законодавство України чужої йому конструкції права довірчої власності. При його встановленні власник перетерплюватиме ще більше обмежень. Довірчий власник здобуває фактично повне право власності, з одночасною фактичною втратою цього правового титулу номінальним власником, який передає належне йому на праві власності майно для досягнення конкретно встановлених цілей в інтересах певних осіб. Оскільки неможливо навести вичерпний перелік правомочностей довірчого власника, обмеження суб'єктивного права довірчої власності можуть бути окреслені за допомогою заборон на здійснення тих або інших дій довірчого власника щодо майна, яке йому передане. Цим зумовлюється необхідність чіткого регулювання відносин довірчої власності і контролю за діями довірчого власника. Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права довірчої власності, а «здавлюють», стримують довірчого власника в здійсненні суб'єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів вигодонабувачів і суспільства в цілому [131] [218].
Встановлення режиму довірчої власності спричиняє й обмеження прав власника, який передав своє майно у довірчу власність іншій особі. Незважаючи на відсутність у праві України тих засад, які породили право довірчої власності в англо-американському праві, що має витоки у праві справедливості, це право нині врегульоване в ЦК. Як вірно зазначають науковці, цій конструкції у нас заважає традиційний дуалістичний поділ цивільних правовідносин на речові та зобов’язальні [218][219]. Внаслідок цього унеможливлюється однозначна відповідь на питання, в чому полягає різниця між повноваженнями управителя майна та довірчого власника в цілому, зокрема в аспекті обмеження цими повноваженнями прав власника.
На своєрідне розщеплення права власності можна вказати і при укладенні договорів, наприклад оренди або найму, внаслідок чого орендареві (наймачеві) переходять правомочності по володінню і користуванню, а власник залишає за собою право на розпоряджання предметом договору. Крім того, до набувача майна, що перебуває в оренді (наймі) разом із майном, на яке він набув право власності, переходять і обтяження терпіти використання його майна орендарем (наймачем). Обмеження, пов’язані з розпоряджанням власником своїм майном, як правило, зводяться до примусового відчуження об'єктів його права. Причому розпоряджання здійснюється або цілком у суспільних інтересах, або оскільки цього вимагає певна ситуація.
5. Обмеження права власності залежно відправовідносин, в яких вони реалізуються, можуть класифікуватися на речові, договірні та корпоративні. Оскільки цьому питанню присвячено другий розділ цієї дисертації, тут немає потреби детально розкривати цю проблематику.
Висновки до розділу 1
1. Взаємозв'язок природного права власності і соціальних умов його існування та реалізації є тим чинником, що зумовлює вимоги до меж цього права морального, звичайного і правового (позитивного) характеру.
2. Загальне розуміння права власності, як правило, пов'язується з категорією «присвоєння», яке є виразником сутності власності, у тому числі у контексті її меж та обмежень. Зокрема межі права власності визначаються через розрізнення «мого» і «твого».
3. Право власності як право суб’єктивне визначається через такі категорії, як влада, воля, інтерес, розсуд, міра дозволеної поведінки, кожна з яких закладає певне обмеження цього права.
4. Відносини між власником та іншими суб'єктами з приводу речей є не просто абсолютними за своєю правовою природою, а й виявляють стан зрілості всього суспільства, здатності до співіснування в ньому численних осіб і самообмеження. Це і повинно забезпечувати систему взаємних меж їхніх прав і баланс інтересів власника, третіх осіб і суспільства в цілому.
5. Межі є властивістю права власності в об’єктивному розумінні, юридичною характеристикою його статичного стану, яким окреслюється широке коло можливостей власника, але з додержанням певних приписів діяти відповідним чином, що мають загальний характер і діють відносно всіх власників.
Обмеженнямиє зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утримуватися від певних дій.
6. В законодавстві України та наукових дослідженнях відсутній єдиний підхід щодо обмежень та обтяжень права власності, які мають як схожості, так і розбіжності. Їх схожість полягає в тому, що вони: а) стосуються суб’єктивного права власності; б) звужують можливості власника щодо здійснення своїх повноважень на власний розсуд; в) почасти збігаються підстави їх встановлення, якою є насамперед договір. Розбіжності обумовлені тим, що обтяженнями є додатковий тягар для власника, а відтак ними є такі ускладнення для нього, які залежать від його права і являють собою додаткові права інших осіб на його річ (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, права з договорів оренди, найму тощо). Обмеження ж не припускають прав інших осіб на річ власника, але він з їх встановленням не в змозі взагалі здійснити свої правомочності. Таке становище складається при накладенні арешту на його майно або забороні відчуження. В наукових дослідженнях категорії “обмеження” та “обтяження” права власності аналізуються як єдине поняття - обмеження права власності.
7. Змішування в законодавстві України понять обмежень та обтяжень права власності має бути усуненим внесенням відповідних змін у закони України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» і «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». В цих законах терміни «обтяження» стосовно заборони відчуження та арешту потребують заміни на «обмеження», і відповідно термін «обмеження» стосовно сервітутів, договорів оренди, управління майном, комісії тощо – на «обтяження».
8. Метою меж права власності є охорона прав і законних інтересів усіх осіб і суспільства в цілому від недобросовісних дій власника. Метою встановлення обмеженьє забезпечення інтересів та прав конкретних осіб.
9. Підстави встановлення меж та обмежень права власності є різними. Межі права власності можуть визначатися лише в законі, оскільки тільки закон надає позитивне регулювання відносинам власності (Конституція України, ЦК, ЗУ «Про власність», ЖК України). Обмеження права власності можуть встановлюватися підзаконними нормативно-правовими актами, актами органів місцевого самоврядування, актами нотаріусів, судовим рішенням, договором.
10. Обмеження права власності існують на подвійному рівні правовідносин: вони виникають з певних підстав і втілюються в окремі правовідносини, які, в свою чергу, й впливають на зміст правовідносин власності. Так, сервітут є речовим правом, що існує у відповідних речових правовідносинах, і одночасно впливає на право власності, звужуючи його.