5) Підкорення акціонера рішенню більшості на загальних зборах, внаслідок чого у нього не виникає можливості реалізувати свої права (на дивіденди, переважні права) також не є обмеженням його прав з акції, а є механізмом та умовами їх реалізації в корпоративних правовідносинах.
Висновки до розділу 2
1. Виникнення речових прав на чуже майно (сервітути, емфітевзис, суперфіцій) обмежує право власності, одночасно забезпечуючи реалізацію майнових прав визначених осіб. Цим обмеження права власності, які існують в речових правовідносинах, відрізняються від «загальних прав участі», що по суті є межами права власності і служать цілям забезпечення реалізації інтересів значного кола осіб та суспільних (публічних) інтересів.
2. При обмеженнях права власності складаються двоє різнихправовідносин з різним суб'єктним складом: а) абсолютні(між управомоченою особою – суб’єктом іншого речового права і всіма іншими пасивно зобов'язаними особами, включаючи власника) і б) відносні(між управомоченою особою і власником).
3. Подвійна природа правовідносин, що виникають з обмежень права власності, визначає таку специфіку правових зв’язків:
а) ці відносини виникають із приводу однієї і тієї ж речі;
б) у цих відносинах беруть участь ті ж самі особи – визначені та невизначені. Визначеними особами є власник та носій іншого речового права, а невизначеними – всі треті особи;
в) власник стає в цих відносинах не управомоченою (що завжди властиве для нього), а зобов'язаною особою. У відносних правовідносинах (між власником та носієм іншого речового права) він зобов’язаний як вчинити певні дії (наприклад, передати річ для користування емфітевті), так і утримуватися від певних дій (не заважати суб’єкту сервітутного права його здійснювати). Іноді власник вчиняє активні дії не внаслідок припису цього для нього законом, а виключно в своїх інтересах. Наприклад, коли він сам зацікавлений налагодити проїзд чи прохід через свою земельну ділянку, щоб по ній носій сервітуту не ходив де завгодно;
г) внаслідок наведеного власник обмеженого речового права (як управомочена особа) бере участь в обох цих правовідносинах, одні з яких речовими, (абсолютними), а другі - зобов'язальними (відносними). Зміст першихправовідносин становлять речове право управомоченої особи і кореспондуючий йому обов'язок всіх інших осіб, а зміст других - взаємні права й обов'язки управомоченного (суб’єкта іншого речового права) і власника речі .
4. Законним є володіння, що допускається законом. Ним може бути як володіння майном на певному праві, так і фактичне правомірне володіння. Наприклад, володіння майном, що належить особі на праві власності, є законним, але не є володінням як різновидом іншого речового права, оскільки воно є правомочністю власника. Засноване на договорі з власником майна володіння є законним навіть тоді, коли дію договору вже припинено внаслідок закінчення його строку, але власник не вимагає повернення майна. Незаконними володільцями є добросовісний та недобросовісний набувачі.
5. Правомірним є володіння, коли особа володіє чужим майном і вважає його своїм (наприклад, добросовісний набувач), або знає, що у неї поки що немає прав на це майно, але вона має намір їх набути (з таких підстав, як набувальна давність, знахідка). Неправомірним є незаконне володіння та володіння особою майном без додержання приписів закону, наприклад, приховування чужого майна з метою набути права власності на нього за набувальною давністю.
6. Фактичне володіння за своєю суттю відбиває фактичне становище майна, а не право на це майно. Володіння як право на чужу річ зумовлює й його бачення як обмеження права власності. Володіння хоч і не торкається права власності, оскільки поступається йому значенням, однак в певних випадках право власника на майно обмежується самим фактом володіння іншою особою цим майном. Прикладом може слугувати те, що презумпція правомірності володіння вимагає доведеності наявності права іншої особи на спірне майно. Протягом же перебігу часу заявлення вимог та розгляду їх судом власник не набуває у володіння своє майно, чим обмежується в своїх правах на нього.
7. Володіння та сервітути відображають декілька різні боки впливу інших осіб на майно власника, тобто різні ракурси цих прав, обидва з яких тим не менш є речовими. Як вірним є те, що володіння нагадує право власності, так вірно й те, що сервітут передусім полягає у обмеженому користуванні чужим майном, а не у здійсненні відносно нього подібності права власності.
8. Сервітут є обмеженням права власності та одночасно речовим правом. Він як обмеження права власності встановлюється з метою забезпечення прав конкретних осіб. Класифікація предіальних сервітутів на позитивні (як права особи здійснювати певні дії відносно чужої нерухомості) і негативні (як права вимоги до власника утримуватися від тих або інших видів його використання свого майна) видається неприйнятною як така, щоприводить до змішування понять меж та обмежень права власності. Справжніми сервітутами можна вважати лише позитивні. Заборона ж власникові користуватися своїм майном певним чином (наприклад, будувати будинок, що заслоняє світло сусідові) не містить у собі реального користування чужою нерухомістю. Тому вона є не «негативним користуванням», а встановленням меж права власності.
9. При колізії сервітуту з правом власності останнє поступається сервітуту, оскільки його встановлення є обмеженням права власності. Таке обмеження компенсується виплатами на користь власника певних коштів.
10. У разі встановлення особистого сервітуту на користь особи за волею власника майна (наприклад, у заповіті), сервітутне право такої особи є довічним. Власник же майна, який набув його у спадщину, не може за своєю волею припинити сервітутне обмеження права власності.
Про таке однозначно стверджувати не можна, якщо особистий сервітут виникає внаслідок складання сімейних стосунків (тобто сервітут у другого з подружжя на майно першого, дітей на майно батьків). З припиненням сімейних стосунків (розірванням шлюбу) відпадає і підстава для особистого сервітуту, що є небезперечним. Пропонується внести зміни до ч. 1 ст. 405 ЦК, виклавши її у такій редакції: «Члени сім'ї власника житла та колишні члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають довічне право на користування цим житлом відповідно до закону, якщо інше не передбачено договором між ними».
Позначення на «припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту» має стосуватися лише земельних сервітутів, внаслідок чого п. 4 ч. 1 ст. 406 слід доповнити словом «земельного».
11. В ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» слід передбачити необхідність внесення запису до реєстру прав на нерухомість про особисті сервітути. Це має бути у разі, якщо особисті сервітути встановлюються в заповіті, договорі, рішенні суду або у випадках виникнення цих прав внаслідок настання передбачених у законі юридичних фактів (вступ до шлюбу, народження дитини тощо).
Пропонується позначити у ст. 19 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» на проведення такої реєстрації на підставі:
заяви нотаріусу, який видав свідоцтво про право на спадщину, обтяжену особистим сервітутом,
договору між членами сім’ї про встановлення особистого сервітуту на користь певних осіб, а у відсутності такого –
заяви члена сім’ї при наявності реєстрації із позначенням його місця проживання у житловому приміщенні, яке належить на праві власності іншій особі, та згоди власника житлового приміщення на це.
12. З метою дієвості захисту суб’єктів інших речових прав, які виявляються менш захищеними, ніж особи, які знаходяться у договірних стосунках з власником житла (наймачі), пропонується ч. 1 ст. 40 ЗУ «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК України доповнити вказівкою на членів сім’ї власника житла та інших суб’єктів особистих сервітутів, а також нормою про заборону їх виселення.
13. Для запобігання порушенням прав та інтересів заставодержателя пропонується внести зміни до ч. 3 ст. 6 ЗУ «Про іпотеку», виклавши перше речення у такій редакції: «Іпотекодавець зобов'язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі про особисті сервітути та інші права, що не зареєстровані у встановленому законом порядку».
14. Не можна погодитися з баченням недоцільності впровадження емфітевзису та суперфіцію при наявності таких засобів передання у користування речі, як оренда, оскільки зазначені речові права, незважаючи на їх схожість з орендними, тим не менш істотно відрізняються від останніх, надаючи їх носіям більше прав, ніж орендарям, а власнику – більше обмежень.
15. При встановленні суперфіцію право власника земельної ділянки вдвічі обмежується, по-перше, тим, що виникає інше речове право (суперфіцій); по-друге, внаслідок реалізації права на забудову виникає право власності на цей об’єкт нерухомості у суб’єкта іншого речового права. Тобто один і той самий суб’єкт відносно різних об’єктів, однак пов’язаних між собою, виступає носієм різних речових прав, обидва які обмежують право власності на земельну ділянку.
16. При емфітевзисі та суперфіції, встановлюваних договором і регульованих ним, відбувається поєднання речових та зобов’язальних правовідносин. Обмеження права власності встановленням довірчої власності будуть схожими з обмеженнями при існуванні інших речових прав.
17. Найм та оренда не можуть бути віднесені до категорії речових прав, хоча права наймача (орендаря) як користувача чужого майна мають певні ознаки речових прав (зокрема, не припиняються в зв'язку зі зміною власника-орендодавця і захищаються від будь-яких осіб як права титульного власника). Права наймача (орендаря) мають зобов'язально-правовий, а не речовий характер. Вони завжди виникають у силу договору з власником найманого (орендованого) майна, і їхній зміст визначається виключно умовами конкретного договору. Характер і зміст речових прав визначаються безпосередньо законом, і їхнє виникнення нерідко відбувається поза волею власника.