Речові права, як і будь-які суб'єктивні права, являють собою сферу волі або влади, забезпечену за суб'єктом нормами об'єктивного права для того, щоб він міг задовольнити певний визнаний правом інтерес[42] [49]. Метою набуття суб'єктивного права є можливість задоволення інтересу управомоченого[5] [50]. Тому наступним елементом характеристики права власності є інтерес. Найбільш чітко теорія інтересубула розробленаР. Йєрингом, який вбачав завдання права в забезпеченні інтересу і дійшов висновку, що суб'єктивне право — це юридично захищений інтерес. У цілому ж право, на його думку, існує «для того, щоб служити інтересам і цілям цивільного обороту» [100] [51]. А.В. Венедиктов висловлювався про сутність права власності, яка полягає в тому, що її носій діє у своєму інтересі. Тим самим ним також задіювалася мета, оскільки інтерес є спонукальним мотивом для встановлення тих чи інших правовідносин, що в свою чергу приводять до досягнення суб’єктом певної мети – набути право [25] [52]. Слід, однак відзначити, що у своєму інтересі діє не тільки власник, а й носій будь-якого іншого суб'єктивного права .
Незважаючи на різні підходи до характеристики права власності з наведених позицій, формування різних теорій, очевидним є пов’язаність розглянутих понять влади, волі й інтересу власника, внаслідок чого була запропонована компромісна теорія, за якою суб'єктивне право визначалося комбінацією волі й інтересу з різними ухилами в той чи інший бік залежно від конкретного суб'єктивного права. Головний представник комбінаційної теорії Єллінек вважав, що суб'єктивне право є визнане і захищене правопорядком панування людської волі, спрямоване на благо або інтерес [222] [53]. Звідси випливає, що інтерес, будучи самостійним поняттям, не тотожнім з суб'єктивним правом, виступає його передумовою і метою.
Формування волі особистості відбувається під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних (схильність, звичка і т. под.) чинників, що зумовлюють й різні інтереси осіб. Вирішальне значення мають об'єктивні чинники, тому що звички людей, їхні схильності, настрої, бажання тощо формулюються під впливом об'єктивних умов їхнього життя. В свою чергу, саме вони формують й інтереси осіб. Втім, від цих критеріїв не можуть залежати межі суб'єктивного права особистості як власника майна. Інтерес пов’язує власника з його майном. У разі втрати інтересу до майна власник може припинити своє право на нього. Але він має бути обізнаний про ті межі, в яких виявляється його інтерес, щоб виходити з них при обранні способів і засобів реалізації інтересу за допомогою здійснення свого права.
Важливим для мети цього дослідження є основоположне значення інтересу як загальновизнаного критерію поділу права на приватне і публічне. Як наслідок цього інтерес зумовлює і встановлення меж права власності у цих двох сферах. При цьому важливим є взаємозв'язок публічних і приватних інтересів, який впливає, в свою чергу, на взаємодію норм публічного і приватного права. Обидва види норм служать безпосередньо або опосередковано інтересам окремих приватних осіб. Звідси і зв'язок між межами права власності, встановлюваними для задоволення як публічного, так і в кінцевому результаті приватного інтересу. В такому разі категоричне твердження про те, що законні межі встановлюють правовідносини виключно публічного характеру [224] [54], навряд чи є правильним, оскільки встановлення меж для власника здійснюється не тільки в публічному, а й у приватному інтересі, тобто в інтересі кожного власника. Крім того, формальний критерій поділу права на приватне і публічне дає змогу стверджувати, що ініціатива захисту при порушенні меж права власності конкретною особою може виходити не лише від інших власників як приватних осіб, а й з ініціативи держави, тобто в публічних інтересах (наприклад, при порушенні власником правил охорони довкілля тощо).
На думку Ф. Люшера, власник зобов'язаний здійснювати своє право в інтересах усіх громадян, і жодною мірою не має право посягати на суспільні інтереси [124] [55]. Отже, виникають два протилежні полюси: «влада занадто велика — необмежена, неконтрольована і довільна; влада занадто мала, піддана численним суспільним впливам і не спроможна виконувати відповідні організаційні функції» [13][56]. Такий контрастний підхід неприпустимий. Слід говорити про гармонійне поєднання приватних і публічних прав та інтересів і відповідно до цього – про їх вплив на встановлення меж, тобто зумовленість меж права власності приватними (правами інших власників) і публічними інтересами.
Отже, категорії влади, волі та інтересу взаємозалежні й усі разом характеризують поряд із правом власності його межі.
Очевидним є й інший ракурс їхньої взаємозалежності, зумовлений розсудом власника. Такий вираз стосовно характеристики права власності є загальнопоширеним і означає, що право власності здійснюється з огляду як установлень закону, так і на розсуд власника. Підставою перших є волевиявлення законодавця, другого — волевиявлення власника [24][57]. Функції інтересу при цьому виявляються так само, оскільки інтерес нерозривно пов’язаний з волею, бо воля особистості діяти відомим образом у кінцевому результаті визначається інтересами цієї особистості. З іншого боку, інтерес пов’язаний відносно належного власнику майна за його розсудом. Категорія «розсуду власника», як і його воля, і влада, і інтерес підсилюють сприйняття права власності як найбільш абсолютного і широкого з усіх прав, однак і це не робить його безмежним. Разом з тим, не можна допустити, щоб унаслідок меж, установлюваних законом для права власності, власник виявився б не в змозі використовувати власне майно за своїм розсудом.
Аналіз реалізації «влади», «волі» та «інтересу» можливий шляхом їхнього дозування крізь призму «розсуду» власника, що дозволяє визначитися у формах їхнього вираження у виборі власника. Якщо розуміти під владою проведення власної волі суб'єкта [24] [58], то стосовно категорії “розсуду” вона виявляється як процес і як результат розсудливої діяльності власника. Інтелектуально-вольовий характер розсуду при здійсненні правомочностей власника припускає необхідність вибору найбільш прийнятного й обґрунтованого конкретного рішення, що відповідає його інтересам та інтересам суспільства в цілому.
Отже, простежується зв'язок між розглянутими поняттями і розсудом, який також не безмежний і має свою міру. Тому частіше суб'єктивне право характеризують як таке, котре встановлює міру дозволеної поведінки управомоченої і міру належної поведінки зобов'язаної особистості. Звідси випливає, що, як таке, суб'єктивне право дає змогу суб’єкту в певних межах діяти по своїй волі і за своїм розсудом, а також вимагати відповідної поведінки від інших, що у сукупності задовольняє його інтереси.
У судженнях деяких вчених убачаються єдність і розходження в підходах до поняття «міри дозволеної поведінки» [34; 22; 199] [59][60][61], що припускає наявність у ньому трьох елементів: «міра», «дозвіл», «поведінка».
Стосовно першого елемента - міри існують дві точки зору, що заслуговують на увагу: вона розуміється як певна можливість, існуюча у межах, передбачених законом [18] [62] і як «міра дозволеної поведінки самого носія суб'єктивного права» [34] [63]. У першому випадку термін «міра» замінений на «межі», що свідчить про взаємозв'язок цих понять. Проте, вони не є тотожними, оскільки категорія «межа» є об'єктивною внаслідок того, що вона нормативно встановлена. Категорія ж «міра» є суб'єктивною, бо вона визначає встановлення меж можливих дій не тільки і не стільки власника, а й самим власником. Тому також звертає на себе увагу те, що суб'єктивне право розглядається з двох позицій: як міра можливої (дозволеної) поведінки самого носія суб'єктивного права і як сумірність з вимогою відповідної поведінки від інших.
Таким чином, виникає подвійний аспект меж права власності – міра і дозвіл.
Другим елементом є дозвіл(або, інакше, можливість поведінки). Якщо вести мову про «дозволену поведінку управомоченої особи», то такий дозвіл виходить від законодавця за допомогою вираження волі, втіленої в законі. А якщо говорити про «належну поведінку зобов'язаної особи», то, крім законодавчих розпоряджень про це, важливими є вимоги, які висуваються власником, належної поведінки від усіх інших осіб, про неприпустимість порушення його прав та інтересів.
Третій елемент – дозволена «поведінка» - вимагає визначеності того, у ставленні кого або чого йдеться про поведінку. При цьому варто виходити з того, що, встановлюючи права й обов'язки, норма права регулює відносини між власником й іншими особами, а при наявності певних юридичних фактів служить підставою для виникнення правовідносин. Отже, виникають правовідносини власності і разом з ними – дискусійне питання про те, хто буде його суб'єктами або між ким складаються ці відносини і тому – хто, власне, «дозволяє»?