Проаналізуємо питання про те, між ким складаються відносини з приводу речі (майна).
Поведінкова модель особистості з приводу речі, у тому числі її присвоєння, розглянута через категорії влади, волі, інтересу, припускає наявність зв'язків типу «власник – річ», «власник - інші особи з приводу речі». Ці зв'язки одержали вираження у встановленні відносин особи і присвоєності майна як до свого, а з іншого боку (як антипод і необхідна умова для цього) – як ставлення інших осіб до цієї речі як до чужої. Така ускладнена конструкція відносин поставила проблему характеристики правовідносин, що складаються за участю власника, оскільки саме ця ключова фігура однозначно певна в конструкції цих правовідносин. Це необхідно і для з'ясування меж його дій або дій інших осіб, втягнутих у ці правовідносини.
Усталеним є поняття відносин власності як відносин між людьми з приводу певного майна [20] [64], [145] [65]. Вони виражаються в присвоєнні цього майна конкретною особою і неприпустимості посягань на майно власника з боку третіх осіб. Тобто при розгляді цих відносин варто виходити з двох акцентів: прав власника й обов'язків інших осіб. Одночасно слід враховувати, що існують межі, закладені як у правах власника, так і, навпаки, до цього змушують права інших осіб.
Відносини між власником і іншими суб'єктами з приводу речей виявляють стан зрілості всього суспільства, здатності до співіснування в ньому численних осіб і самообмеження. Це і повинно забезпечувати систему взаємних обмежень і баланс інтересів власника, третіх осіб та суспільства в цілому. З одного боку, право стримує притаманний власникові егоїзм і прагнення до абсолютної волі при використанні свого майна, а з іншого – для невласників характерне невтручання в сферу юридичного панування власника над річчю. Тому право визначає в першу чергу дії власника і механізм їх здійснення.
Відносини власності бачаться і як ставлення особи до привласненого майнаяк до свого власного. Ця конструкція у визначенні права власності, за великим рахунком, визначає характеристику абсолютних правовідносин, однак породжує неоднозначність того, що розуміється під правом власності: відносини між людьми (з приводу присвоєння речі) або ставлення людини до речі (як безпосередній вплив на неї). У першому випадку важливим є визначення суб'єктного складу, кола зобов'язаних осіб, особливо в зв'язку з тим, що суб'єктивне право — це право вимоги його носія до певної особи, забезпечена можливістю претендування [34] [66]. В другому випадку вимагає пояснення те, як розуміти зв'язок між особою і річчю, котрий не може бути правовим.
З визначення власності випливає, що вона має матеріальний субстрат у вигляді речі [42] [67]. Ще І.А. Покровський зазначав, що між особою і річчю встановлюється деякий ідеальний зв'язок: річ надається у панування певної особистості, віддається в її волю, належить їй [151][68]. Звідси неможливо заперечувати зв'язок між власником і його річчю, який, не будучи правовим, зумовлює останній (тобто зумовлює, в свою чергу, виникнення правового зв’язку).
Тому можна зробити висновок про те, що обидва підходи в розумінні відносин власності мають право на існування. Їхнє об'єднання можна побачити у визначені Ю.К. Толстого, який стверджує, що, хоча власність – це ставлення людини до речі, однак до цього зміст власності не зводиться, а конструкція відносин між людьми, безсумнівно, переважає над конструкцією ставлення до речі [106] [69]. Оскільки власність немислима без того, щоб інші особистості, які не є власниками даної речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відносини між людьми з приводу речей. На одному полюсі цих відносин виступає власник, який ставиться до речі як до своєї, на другому — невласники, тобто всі особистості, які зобов'язані ставитися до неї як до чужої. Це значить, що вони мають утримуватися від яких би то ні було посягань на чужу річ, а, відтак, і на волю власника.
З цього приводу Н.Ю. Мурзін слушно відзначив, що сутність права власності виражається в усуненні всіх інших осіб від об’єктів цього права, а власник визначає поведінку (можливості) інших осіб відносно цього майна: або усуває їх від впливу на нього, або допускає його, або вимагає через суд утримуватися від здійснення дій, що заважають йому володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном [142] [70].
Як наслідок, потребує врахування те,чи існує суб'єктивне право в межах правовідносин або поза ними. На думку С.М. Братуся, суб'єктивне право однієї особистості і відповідний юридичний обов'язок іншої особистості або інших осіб є елементами правовідносин і можуть існувати тільки в правовідносинах [20][71]. Право власності як право абсолютне здійснюється в абсолютних правовідносинах, що традиційно розуміються як такі, в яких власникові протистоїть необмежена і безпосередньо невизначена кількість осіб, котрим забороняється порушувати суб'єктивне право власника і створювати перешкоди для його здійснення [41; 221] [72][73]. Висловлена була також думка про те, що право власності як абсолютне суб'єктивне право однієї особистості і відповідний юридичний обов'язок усіх інших осіб є елементом невизначеного числа правовідносин з невизначеним колом зобов'язаних суб'єктів [102] [74]. Склалися й інші точки зору на право власності як існуюче поза правовідносинами [171] [75], а також на це право як на елемент правовідносин лише при порушенні права власності [12][76].
Беручи до уваги такі уявлення про право власності, слід відмітити, що кожна з запропонованих позицій є складною для позначення його меж. Ці межі в найбільш загальному їхньому розумінні означають недопущення протидій з боку будь-кого відносно існування і реалізації власником свого права, а також недопущення негативних впливів від реалізації власником свого права на непевне коло осіб.
З цього випливає, що межі будь-якого суб'єктивного права є їх невід'ємною властивістю, тому що за відсутності таких меж право перетворюється на свою протилежність, у свавілля, і тим самим узагалі перестає бути правом [45] [77]. Тому межі є невід’ємним поняттям від самого поняття права власності і не існують відокремлено від нього. Обмеження ж являють собою зовнішній вплив на суб’єктивне право власності як на міру свободи власника. Вони часто мають вираз самостійних правовідносин, існування яких відбивається на праві власності, звужуючи його. Наприклад, наявність сервітуту (отже, речових сервітутних правовідносин) вимушує власника враховувати цю обставину при здійсненні своїх повноважень.
Крім цього аспекту, не менш важливим є питання про те: а) як встановлюються межі поведінки для власника і для всіх інших осіб, немов би протиставлених йому; б) як встановлюються обмеження права власності; а також в) відносно чоговони встановлюються.
Відповідь на перше питання ґрунтується на абсолютному характері права власності, що виключає знаходження власника в конкретних правовідносинах з певними особами. Тому відповідні вимоги до дій власника, тобто певні межі щодо цього, встановлюються в законі. Щодо встановлення обмежень для власника це пов’язано з його участю в тих чи інших правовідносинах (речових, зобов’язальних, корпоративних), які й накладають відбиток на звуження можливостей для власника щодо вільного, на свій розсуд здійснення своїх повноважень. Що стосується третього питання, то оскільки щодо власника за основу береться належний йому певний обсяг прав щодо свого майна, що і становить зміст права власності, то саме для цього обсягу прав можуть бути встановлені межі. Обсяг прав, наданий власникові, стосується насамперед його майна, відносно якого власник здійснює певні дії. При цьому слід мати на увазі й те, що суб'єктивне право має певні межі як у своєму змісті, так і за характером його здійснення, як слушно відзначав В.П. Грибанов [44] [78]. Отже, межі притаманні статичному стану права власності як перебування майна у певної особистості (регулювання належності, присвоєності цього майна), а обмеження - динамічному його стану (здійсненню власником своїх повноважень як власними діями, так і шляхом залучення для цього інших осіб із вступом до відповідних правовідносин із ними).
Цивільне право, надаючи суб'єктам певні цивільні права, разом з тим забезпечує й їхнє реальне здійснення. Визначаючи розходження між змістом суб'єктивного права і його здійсненням, можна встановити кілька позицій. Так, слід погодитися з тим, що співставлення між поведінкою, яка становить зміст суб'єктивного права, і поведінкою, яка становить зміст здійснення права, можна розуміти як співставлення між можливістю і дійсністю [17] [79]. При цьому слід враховувати те, як слушно зазначив Г.Ф. Шершеневич, що різниця між змістом суб'єктивного права і його здійсненням полягає насамперед у тому, що перше, будучи статичною моделлю, відрізняється від конкретних дій, за допомогою яких ця модель реалізується і які називаються здійсненням права [221] [80]. Крім цього, як відмічав Д.М. Генкін, варто враховувати те, що право відображає як статику (наявність), так і динаміку (рух) відносин власності (користування, розпоряджання) [34] [81]. Останнє, у свою чергу, безпосередньо пов’язано з волевиявленням особистості як її психофізіологічною якістю. Реалізація речового права відбувається за волею одного суб'єкта – його носія. У той же час воля інших осіб може впливати на саме право власника, тобто його обсяг, наприклад, при встановленні інших речових прав, заперечуванні дій власника, який порушує загальні заборони, тощо.