З огляду на викладене про встановлення меж права власності насамперед у законі треба встановити взаємозалежність волі законодавця і волевиявлення власника при реалізації свого права.
Динаміка права власності пов’язана зі здійсненням власником наданих йому повноважень. Волевиявлення власника при цьому є достатньою мірою вільним, оскільки йому надане право поводитися з майном за своїм розсудом. Однак, як уже зазначалося, законом позначені і межі цього - встановленням загальної вимоги про необхідність додержання прав і законних інтересів інших осіб, а також, як правило, вимоги врахування власником споживчих властивостей майна. Ці вимоги виникають зі звичайних проявів дій людини в соціумі і навколишньому середовищі, зокрема, вони виявляються у вимогах до надійності і якості вироблених товарів, культури споживання тощо. Ці вимоги припускають певну міру відповідальності за вчинені відносно свого майна дії, оскільки так чи інакше вони впливають на інших оточуючих власника осіб.
Дії, які власник може здійснювати відносно свого майна, у самому загальному вигляді позначені в ст. 317 ЦК. Вони стосуються володіння, користування і розпоряджання майном. У зв'язку з цим дискусійним є питання про те, що само по собі встановлення законом відповідної тріади повноважень власника (включення їх до обсягу суб'єктивного права власності) являє собою межі цього права. Деякі автори вважають, що суб'єктивне право власності цілком визначається правомочностями володіння, користування і розпоряджання [34; 6][82][83], з чого випливає їхній обмежуючий це право вплив. На думку інших вчених, сама по собі тріада правомочностей недостатня для характеристики змісту права власності, тобто вона не повинна розумітися як межі для власника [200; 170; 25; 22] [84][85][86][87].
Стосовно цього питання варто вказати на відомі позиції вчених про широту переліку правомочностей власника, що включають максимально можливі їхні комбінації. Так, представник англо-американської цивілістичної науки В. Харн у XIX ст. запропонував включати до права власності, крім відомих трьох правомочностей, також право на розтрату, право на розпоряджання власністю при житті і після смерті, на недопущення втручання третіх осіб та ін. [139] [88]. А.М. Оноре виділяє одинадцять правомочностей у складі власності, а Л. Беккер наводить підрахунки, що дають змогу вказати 1500 варіантів правомочностей власника [120] [89].
У сучасній українській цивілістичній науці це питання, зокрема, переломлюється у ставленні«права науправління», стосовно якого існують різні точки зору – від необхідності відмови від його використання для характеристики права власності як неприйнятної для цивілістики, оскільки це категорія публічного права, яка мусить застосовуватися до державного управління[48][90], або як зайвої для характеристики права власності [202][91], до її включення до складу правомочностей власника [98; 28] [92][93] чи як категорії, за допомогою якої ці правомочності власник може здійснюватися в різних їхніх комбінаціях, способами і за допомогою передбачуваних управлінням обмежень[187] [94].
Подібні тенденції розширення змісту права власності, які заслуговують на увагу, вже самі по собі свідчать про відсутність необхідності розуміння правомочностей власника як «стримуючих механізмів» або меж його права. Ці межі варто шукати в самих правомочностях власника, якими б вони не були. Оскільки межі характерні для права власності в цілому, то вони виявляються й у межах, встановлюваних для окремих правомочностей власника. Так, межі щодо володіння майном характеризують наявність або можливість довільного встановлення фізичного тримання речі і контролю над нею.
У самій сутності користування і розпоряджання також закладено межі. Вони зумовлені приписами, що стримують волю, владу, інтереси власника – не порушувати прав інших осіб, суспільства; діяти у певному режимі (додержуватися певних механізмів здійснення прав, наприклад, правил будівництва, санітарно-епидеміологичного стану, екологічних ситуацій). Ці межі встановлені законом і з урахуванням цільового призначення майна (наприклад, особистості, що мають у власності житловий будинок (квартиру), зобов'язані забезпечувати його схоронність, проводити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати в порядку прибудинкову територію, брати участь у витратах на управління і утримання майна, в оплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особам за зобов'язаннями, пов'язаними з цим майном). У разі виникнення спорів щодо надання чи ненадання дозволу на будівництво вони вирішуються в судовому порядку. При цьому суд приймає рішення про надання дозволу чи накладення заборони виконання певних робіт. Так, ВГСУ, розглянувши касаційну скаргу ЗАТ “Торговий дім “ЦУМ” на постанову Харківського апеляційного суду у справі за позовом ЗАТ “Торговий дім “ЦУМ” до виконавчого комітету Полтавської міської ради та Головного управління у справах містобудування та архітектури (м. Полтава) про зобов’язання прийняти рішення про дозвіл на проектування реконструкції ЦУМу, зазначив таке. Відмова органів місцевого самоврядування у прийняття рішення до затвердження відповідної документації містобудівельною радою про розроблення центральної частини міста має оформлятися негативним висновком. Дозвіл на реконструкцію має оформлятися рішенням міськвиконкому одночасно з затвердженням проектної документації. Відповідно до ч. 14 ст. 24 ЗУ «Про планування і забудову територій» [87] [95] дозвіл на будівництво об’єкта містобудування не дає права на початок виконання будівельних робіт без одержання дозволу місцевої інспекції державного архітектурно-будівельного контролю [9] [96]. Наведе свідчить про те, що власник майна не може самостійно на свій розсуд вирішувати ці питання.
Отже, можна стверджувати, що чим цивілізованішим є суспільство, тим більше виникає меж права власності, тому що з більшим ступенем волі виникає більше пов’язаності. Декларування про волю та розсуд у реалізації права власності невідривно пов’язано з встановленням усе більшої необхідності їх меж, що зумовлено розвитком ринкових відносин та підприємницьких структур, з якими пов’язаний власник [108] [97].
1.2 Сутність меж і обмежень права власності
Право власності як найбільш абсолютне речове право тим не менш не надає власникові безмежних за обсягом можливостей діяти на власний розсуд. Як завжди, так і нині право власності обмежується шляхом запровадження адекватних правових механізмів його регулювання. У законодавстві і правовій науці відносно права власності йдеться про його межі та обмеження. При цьому виникає питання про тотожність або відмінність цих понять.
В юридичній літературі XIX-XX століть не склалося усталеної думки з цього питання. Їх ототожнювали В.І. Синайський [172][98], В.П. Грибанов [44][99], А.В. Малько [131][100], У. Маттеі [134][101]. Розмежовують межі та обмеження права власності такі дореволюційні та сучасні правники, як В.І. Курдиновський [119][102], В.І. Крусс [158][103], М.А. Нагорна [158][104], О.О. Михайленко [137][105]. Висловлене й інше бачення цього питання. Так, К. Скловський вважає, що в самому праві власності не закладено ніяких меж, які б могли його обмежити. Всі обмеження власності можливі тільки ззовні і встановлюються законом [174][106]. Йому вторить й український правник О.Соловйов [181][107].
Дійсно, слід погодитися з тим, що межі та обмеження права власності є схожими правовими категоріями. Їх схожість у тому, що вони являють собою певні грані, у рамках яких суб'єкти повинні діяти. Однак їх не слід змішувати. Це «грані», які розуміються у широкому та вузькому значеннях. Грань в широкому значенні являє собою всі чинники як правового, так і неправового характеру, що впливають на реалізацію права (економічні, соціальні, екологічні, політичні). Поняття грані у вузькому значенні - це власне правові грані. Схожим є уявлення про обмеження, якими вважають грань, межу, рубіж; утримання у відомих рамках; правило, що обмежує які-небудь права, дії; стиснення певними умовами; лімітування сфери діяльності, звуження можливостей і т.под. Розуміння обмеження дає можливість включити в нього всі інші поняття, що обмежують діяльність суб'єктів (обов'язки, заборони тощо).
Крім термінів «межі» та «обмеження» права власності останнім часом у нормативно-правових актах і літературі став застосовуватися термін «обтяження» права власності. Це ще додало невизначеності юридичної природи цих термінів та їх впливу на обсяг повноважень власника. Інколи обмеження та обтяження вживають як тотожні поняття, інколи – розмежовують. Причому в останньому разі розмежування відбувається як без встановлення критеріїв для цього, так і з постійною заміною одного іншим.
Про відсутність єдиного підходу до з’ясування їх співвідношення свідчать наукові праці та нормативно-правове регулювання. Деякі позиції, що стосуються співвідношення меж та обмежень, вже наводилися раніше. Щодо співвідношення цих двох категорій із обтяженнями, то дослідники:
- або поєднують обмеження з обтяженнями, не вбачаючи між ними різниці. Так, В.П. Камишанський, розмежовуючи межі та обмеження, до останніх відносить передбачені законом права третіх осіб на майно власника, в тому числі сервітути [108][108] тощо, тобто не бачить відмінностей між обмеженнями та обтяженнями;