- або міняють їх місцями (як це спостерігається в законах України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [68][109] та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [69] [110];
- або поєднуючи межі з обмеженнями (хоча і відзначаючи їх різні рівні), вказують на існування обмежень та обтяжень [4] [111] і не виділяють окремо меж права власності;
- або, доводячи свій погляд про тотожність меж та обмежень права власності, взагалі не враховують існування обтяжень [181] [112], що може свідчити про те, що пропонується будь-який вплив на здійснення власником своїх правомочностей розглядати як обмеження, чи про те, що обтяження просто випущені з кола дослідження.
Так, Закон України (далі - ЗУ) від 01.07.2004 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [68] немовби виходить із тотожності обмежень та обтяжень права власності на таке майно, які розуміються як обмеження або заборони розпоряджатися ним, установлені відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом. У той же час в цьому Законі виокремлюються обмеження права власності (шляхом встановлення інших речових прав на майно власника) та обтяження (заборона відчуження, арешт).
Дещо по-іншому розуміються обтяження в ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [69], яким, по-перше, врегульовуються як обтяження права обтяжувача не на все, а лише на рухоме майно боржника (ст. 3); по-друге, забезпечувальними обтяженнями в цьому Законі називаються застава та притримання рухомого майна (ст. 21), а іншими договірними обтяженнями - передача рухомого майна повіреному або комісіонеру згідно з договором доручення або з договором комісії, а також наймачеві, управителеві, купівля-продаж рухомого майна з правом або зобов'язанням зворотного викупу та ін. (ст. 34).
Зовсім інакше визначаються обмеження у ст. 111 Земельний кодекс України (далі - ЗК) [97][113] стосовно прав на земельну ділянку, в якій вказується, що це право може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення: а) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; б) заборони на передачу в оренду (суборенду); в) права на переважну купівлю у разі її продажу; г) умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем; ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків; д) заборони на провадження окремих видів діяльності; е) заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна; є) умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; ж) умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт; з) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку; и) інших зобов'язань, обмежень або умов.
Отже, в українському законодавстві, по-перше, обмеження та обтяження принципово не розмежовуються. По-друге, ці поняття в різних законах вживаються з різним значенням; по-третє, застосування обмежень та обтяжень ставиться в залежність від класифікації речей на рухомі та нерухомі. Обмеження встановлюються згідно із зазначеними законами щодо нерухомих речей, а обтяження – щодо рухомих. По-четверте, обмеження права власності стосуються насамперед заборони розпоряджання ним, а обтяження – користування й розпоряджання.
З цього приводу звертають на себе увагу такі підходи законодавця до обтяжень права власності:
- їх існування зумовлено укладенням власником різних договорів, внаслідок яких його річ опиняється у іншої особи, що здійснює користування нею. Це договори доручення, комісії, найму, управління майном власника. Тому обтяження розуміється як неможливість для власника користуватися своєю річчю;
- обтяження іноді пов’язуються не просто з фактом укладення відповідного договору, виконання якого потребує передання власником речі у користування іншій особі, а й встановленням способу забезпечення належного виконання (застава, притримання рухомого майна);
- Закон не послідовно вказує в одному випадку на виникнення обтяжень внаслідок застави майна власника, а в іншому – накладення заборони на його відчуження, що, як відомо, є різними юридичними фактами;
- обтяження пропонується поділяти на ті, що виникли внаслідок: а) нормального здійснення власником своєї правомочності по розпорядженню майном шляхом укладення тих чи інших договорів - договірні обтяження; б) забезпечення зобов’язань (забезпечувальні обтяження), які також розглядаються як різновид договірних обтяжень (ст. 4 ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»); в) порушень зобов’язань (арешт); а також г) специфічної підстави, яку можна назвати використанням свого права або виконанням обов'язку, передбаченого договором (купівля-продаж рухомого майна з правом або зобов'язанням зворотного викупу). За іншою підставою обтяження поділяються на приватні, встановлені на підставі договору та публічні, які виникають відповідно до закону або рішення суду. Останніми визнаються: 1) податкова застава; 2) накладення арешту на рухоме майно на підставі рішення суду для забезпечення цивільного позову або при порушенні провадження в справі про банкрутство громадянина-підприємця; 3) звернення стягнення на рухоме майно відповідно до рішення суду, винесеного за позовом, який стосується виконання незабезпечених зобов'язань боржника; 4) застава рухомого майна згідно із статтею 1541 Кримінально-процесуального кодексу України [116][114]; 5) накладення арешту на рухоме майно на підставі рішень уповноважених органів у випадках, встановлених законом; 6) інші обтяження рухомого майна, які кваліфікуються публічними (ст. 37 ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [69]);
- обтяження можуть відбиватися на праві як користування, так і розпоряджання річчю власником. Але в обох випадках їх встановлення приводить до неможливості для власника їх здійснення.
Такий підхід є не просто суперечливим, а й передусім непродуманим. Складається враження, що законодавець не визначився з сутністю понять обмежень та обтяжень до того, як надавати їм нормативно-правове регулювання. І це ще раз демонструє необхідність дослідження цих понять поряд із межами права власності.
На нашу думку, обмеження та обтяження права власності є схожими правовими категоріями, оскільки: а) стосуються суб’єктивного права власності; б) звужують можливості власника щодо здійснення своїх повноважень на власний розсуд; в) почасти збігаються підстави їх встановлення, однією з яких є насамперед договір. Тому слід погодитися з позицією російських правників, згідно з якою за юридичним значенням, формою та наслідками встановлення їх можна прирівняти одне до другого [4] [115].
Проте вони мають і розбіжності, для виявлення яких слід виходити з сутності цих понять. Сутність обтяжень має визначатися самим терміном «обтяження» як додатковим тягарем для власника, з яким він мусить рахуватися. Відтак, ними є такі ускладнення для нього, які залежні від його права і являють собою додаткові права інших осіб на його річ. Наприклад, додатковим тягарем будуть сервітут, права наймача (орендаря), управителя його майном, комісіонера тощо. При тих чи інших обтяженнях права власності власник може здійснювати всі свої правомочності, але враховуючи права інших осіб на його майно. Наприклад, при сервітуті він може і володіти, і користуватися, і розпоряджатися ним. Дещо по-іншому це питання врегульоване в ч. 2 ст. 414 ЦК стосовно суперфіцію: власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем. З цього можна зробити висновок, проте що за відсутності такого позначення в договорі власник земельної ділянки права на користування нею не зберігає. Право на розпоряджання своїм майном залишається за власником без застережень.
Обмеження ж не повинно припускати прав інших осіб на річ власника. Тобто на право власності в цьому разі не впливають певні особи, які наділені відповідними правами відносно майна власника. Між тим власник у цьому разі не в змозі взагалі здійснити свої правомочності. Таке становище виникає при накладенні арешту на його майно або забороні відчуження. Остання, як відомо, накладається нотаріусом, за повідомленням установи банку, юридичної особи про видачу громадянину позики на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю житлового будинку; при посвідченні договору довічного утримання; при посвідченні договору про заставу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаражу, земельної ділянки, іншого нерухомого майна; за повідомленням іпотекодержателя, якщо це передбачено іпотечним договором (ст. 55 ЗУ «Про нотаріат» [82] [116]); в усіх інших випадках, передбачених законом (ст. 73 ЗУ «Про нотаріат» [82]).
Як видно, заборона відчуження є наслідком укладення власником інших договорів (застави, іпотеки, позики). Однак, незважаючи на те що власник перебуває у договірних відносинах з іншою особою, по-перше, цими стосунками його право не обмежується. Тобто самі по собі ні договір позики, ні договір застави не обмежують власника. По-друге, обмеження виникає з іншої підстави – заборони відчуження, яка накладається на його майно. По-третє, така заборона не є обов’язковим наслідком укладення цих договорів. По-четверте, встановлення заборони відчуження майна не позбавляє власника можливості його відчуження, яке може здійснюватися за домовленістю з його контрагентом по договору (ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» [77][117]).