Отже, заборона відчуження майна є окремим обмежуючим правовим механізмом впливу на обсяг правомочностей власника.
На відміну від заборони відчуження майна арештом є звернення стягнення на майно боржника, яке полягає в його опису, вилученні та примусовій реалізації, що здійснюється в процесі виконавчого провадження, який припускає можливість накладати арешт на майно боржника, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством (ст.ст. 5, 24, 50 ЗУ «Про виконавче провадження» [61] [118]; п. 2.1. Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затв. наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. N 68/5 [206] [119]). Згідно з ст. 55 зазначеного Закону арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потреби - в обмеженні права користування майном або його вилученні у боржника та передачі на зберігання іншим особам. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
Арешт застосовується: 1) для забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачеві або реалізації; 2) для виконання рішення про конфіскацію майна боржника; 3) при виконанні ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу і знаходиться у нього чи в інших осіб.
Відтак, арешт майна є схожим із забороною відчуження засобом обмеження правомочностей власника, який безпосередньо не ґрунтується на договорі і не породжує прав приватних осіб щодо здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпоряджанню майном власника.
Вважаємо, що їх змішування в законодавстві України має бути усуненим введенням чіткого розуміння обмежень та обтяжень права власності та відповідних змін у законах України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [69] і «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [68]. В цих законах терміни «обтяження» стосовно заборони відчуження та арешту потребують заміни на «обмеження», і відповідно термін «обмеження» стосовно сервітутів, договорів оренди, управління майном, комісії тощо – на «обтяження».
Підсумовуючи сказане, виходить, що в цивілістичній науці та законодавстві відбулося змішання, по-перше, меж та обмежень права власності, а по-друге, обмежень та обтяжень права власності. Для їх подальшого аналізу в роботі будемо виходити з суттєвості розбіжностей між межами та обмеженнями права власності і порівняно з цим значно вищого ступеня схожості понять обмежень та обтяжень права власності. Слід враховувати також те, що: а) арешт та заборона відчуження майна відбуваються не в цивільно-правових відносинах, а є публічними правовими категоріями; б) для української цивілістичної доктрини є усталеним застосування терміна “обмеження” права власності стосовно того, що по суті являє собою обтяження права власності; в) для наукового дослідження необхідне застосування емпіричної бази (наукової та законодавчої), в якій означені терміни поміняні місцями або взагалі про обтяження права власності не йдеться. Внаслідок такого складного становища для запобігання плутанини при аналізі категорій “обмеження” та “обтяження” права власності ми вимушені в подальшому аналізувати обмеження права власності як єдине поняття, що включає до свого складу і обтяження.
Отже, порівнюючи межі та обмеження права власності, слід зазначити таке. Межі характеризують право власності в об’єктивному розумінні, а обмеження встановлюються щодо суб’єктивного права власності. Внаслідок цього межі є властивістю права власності, його невід'ємною характеристикою, визначають само право власності, а обмеженняє наслідком зовнішнього впливу на нього як на суб'єктивне право. Межі встановлюють широкий спектр можливостей для власника діяти на власний розсуд, але з додержанням вимог закону (зокрема, викладених у ст. 319 ЦК), а обмеження та обтяження його стискають, зменшують можливості власника або навіть унеможливлюють здійснення ним тих чи інших дій, які потенційно йому надані. Тому при обмеженні права власності його зміст по володінню, користуванню і розпоряджанню майном зберігається, однак їхнє здійснення в повному обсязі протягом визначеного строку стає неможливим, аж до усунення обмежень. Межі мають загальний характер і діють відносно всіх власників, а обмеження встановлюються стосовно права конкретного суб'єкта (категорій суб’єктів). Межі характеризують закріпленість права власності, його статичний стан, а обмеження встановлюються при реалізації (здійсненні) власником повноважень, тобто в динаміці права власності. Межі права власності є надто широкими, про що свідчать такі критерії їх встановлення, як «моральні засади суспільства», «неможливість використання власником своїх прав на шкоду правам інших осіб» тощо. Обмеження права власності максимально конкретні. Ними є визначені приписи власнику здійснити певні дії або утримуватися від визначених дій (одержати згоду або дозвіл на них від зазначених осіб або органів, заборона відчуження речі тощо). Межі як властивість права власності не існують як окремі права чи правовідносини, на відміну від обмежень, які виникають з певних підстав і втілюються у відповідні правовідносини. Тобто, існуючи як окремі правовідносини, вони тим не менш пов’язані з правовідносинами власності. Наприклад, сервітут є речовим правом, що існує у відповідних речових правовідносинах, і одночасно всім своїм існуванням він впливає на правовідносини власності – право на земельну ділянку або інше майно, на яке його було встановлено.
Наведене свідчить про істотну відмінність меж права власності від його обмежень. З цього приводу слушно висловився В.П. Грибанов, вказуючи, що визначення меж права не є його обмеженням, а являє собою юридичний вираз існуючого економічно рівного становища людей в суспільстві, правовим забезпеченням, юридичною гарантією цієї дійсної рівності [44][120]. Об’єктивне право не може бути обмежене. У свою чергу, обмеження притаманні суб'єктивному праву особи, яка може обмежуватися в певних напрямках його здійснення [158] [121].
Отже, за однокорінними словами «межі» і «обмеження» стоять різні правові явища. Обмеження права власності завжди встановлюється для захисту прав і законних інтересів конкретних осіб на відміну від випадків установлення меж права (визначення його змісту), що встановлюються в інтересах усього суспільства і мають на меті захист основ конституційного ладу, моральності, забезпечення оборони і безпеки держави, прав та інтересів громадян. Саме про випадки встановлення меж права власності слід говорити тоді, коли ступінь абстракції є настільки високою, що не передбачається конкретних обмежень на користь конкретних осіб.
Про встановлення меж права ще писав Г.Ф. Шершеневич, називаючи їх «обмеженнями права власності в силу закону», відрізняючи їх від обмежень права власності внаслідок установлення речового або зобов'язального права. У першому випадку, вважав він, річ, що становить об'єкт права власності, не служить об'єктом якого-небудь права на неї іншої особи, на відміну від випадку обмеження права власності речовим або зобов'язальним правом іншої особи. Встановлення меж права власності має на меті тільки стиснення власника через сторонніх осіб у здійсненні його права, але не набуття сторонніми особами прав на чужу річ [221] [122].
Таким чином, межі є властивістю права власності в об’єктивному розумінні, юридичною характеристикою його статичного стану, яким окреслюється широке коло можливостей власника, але з додержанням певних приписів діяти відповідним чином, що мають загальний характер і діють відносно і всіх власників.
Обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утримуватися від них.
Таке розуміння меж та обмежень вимагає визначитися з тим, чи входять вони до змісту права власності як суб’єктивного права. Як відзначає В. П. Нікітіна [180][123], вказівка в законі на межі здійснення власником своїх правомочностей є не обмеженням права власності, а визначенням його змісту. Єрши ж стверджував [117][124], що обмеження стають невід'ємним елементом змісту права власності.
Складність при цьому полягає не лише в тому, що в одному випадку до змісту права власності пропонується включити його межі, а в другому – обмеження, а в тому, наскільки це відповідає його сутності. До того ж, як співвіднести в такому разі обмеження котрі є зовнішніми відносно права власності, з їх розумінням як його внутрішнього елементу?
Втім, це лише на перший погляд видається суперечністю. Зміст права власності є визначенням певних можливостей для конкретної особи. Якщо вона обмежується в своєму праві, то у неї внаслідок цього немає й тих чи інших можливостей, які існують у інших власників. Тобто зміст кожного суб’єктивного права може різнитися залежно від наявності чи відсутності обмежень.
Відомо, що користування і розпоряджання майном здійснюються власником як самостійно, так і на підставі договору з іншими особами. Якщо власник укладає договір користування своєю річчю, то, як зазначав Д.І. Мейер, це не означає передачі ним користувачеві ні правомочності користування, ні правомочності володіння [135] [125] в тому розумінні, що власник зберігає ці правомочності. Отже, власник передачею майна в користування не встановлює меж своєму праву, виключаючи з нього правомочність користування.