Монархії залежно від обсягу й характеру повноважень глави держави – монарха, повноти його влади можна поділити на необмежені та обмежені.
Необмежена монархія – це така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. Різновидами необмеженої монархії є: деспотична та абсолютна монархії.
Обмежена монархія – це монархія, в якій влада монарха обмежена конституцією, яка приймається парламентом, у сфері законодавства, а також в галузі контролю над діяльністю уряду. Різновидами обмежених монархій є: дуалістична та парламентська монархії.
2.1 Абсолютна монархія
Абсолютна монархія – різновид необмеженої монархії, де верховна влада цілком і повністю зосереджена в руках однієї особи (короля, царя, монарха).
Абсолютна монархія є попередницею сучасної монархії. Вона була притаманна феодальному типу держави. За абсолютної монархії вся повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він одноособово видає закони, призначає і звільняє міністрів, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування, активно втручається у правосуддя.
Для абсолютної монархії також характерною особливістю є відсутність конституційних актів, які обмежують повноваження монарха, будь-яких представницьких органів. В сучасному світі існують такі абсолютні монархії: Оман, Катар, Саудівська Аравія в Азії, Бахрейн, ОАЕ. Розглянемо кожну з вищезазначених абсолютних монархій.
Султанат Оман до недавнього часу характеризувався відсутністю писаної конституції – роль конституції тут виконував Коран. Тільки в 1996 р. була прийнята конституція Оману, проте й сьогодні в цій державі немає парламенту, заборонено політичні партії й профспілки. З вищих органів державної влади діють порівняно розвинений уряд і державний апарат, які формуються султаном і підзвітні тільки йому. Уряд складається зі спеціального представника від султана, трьох заступників прем’єр-міністра, секретаря кабінету і більше двадцяти міністрів. Прем’єр-міністром найчастіше призначається син, його заступниками – найближчі родичі султана; більшість міністрів, а також губернатори провінцій належать до правлячої сім’ї [30, 156].
Сам султан займає в уряді посади міністрів зовнішніх справ, оборони і фінансів, а також є верховним головнокомандувачем збройними силами. Система урядових відомств склалася ще після 1970 року, коли в результаті двірцевого перевороту до влади прийшов султан Кабус. У промові, з якою він звернувся до народу 26 липня 1970 р., султан обіцяв створити «новий ефективний уряд у найкоротший термін» [31, 157].
Було затверджено ряд міністерств, які замінили діючих до 1970 р. при правителі радників. Досить поширена оцінка перевороту як початку «нової ери»в Омані ніяк не може вважатися обґрунтованою. Проте швидке зростання обсягів державно-правового законодавства, збільшення кількості урядових відомств і розширення їх компетенції не можна розцінювати інакше, як відносно прогресивні явища для держави, яка до 1970 р. вважалася однією з найвідсталіших не тільки на Арабському Сході, а й в усьому світі. Так, у 1981 р. в Омані було створено дорадчий орган – державну консультативну раду, яка в 1991 р. була перейменована в Раду шури. Нова структура має право надавати рекомендації з приводу перегляду діючих законів, що відносяться до соціально-економічної сфери. 59 членів шури призначаються султаном із кандидатів від кожної провінції, запропонованих найбільш впливовими підданими. Строк повноважень ради триває три роки з поточним правом переобрання.
У Саудівській Аравії діє більш розгалужений урядовий апарат. Як і в Омані, він має переважно династичний характер. Однак уряд Саудівської Аравії наділений повноваженнями і компетенцією, що закріплені у законі, а Рада Міністрів – «верховенством з усіх питань виконання» і «з усіх адміністративних питань». Король призначає прем’єр-міністра і міністрів.
Саудівська Аравія – абсолютна теократична монархія. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням влади сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Король одночасно є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними силами; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і загальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади. Рада міністрів розглядається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність. Рада міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним низами (регламенти) уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регулюється спеціальним низамом 1958 року. Консультативна рада, організація якої регулюється спеціальним низамом 1992 р., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів низамів, підготовлених Радою міністрів. Він призначається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 роки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди.
Відсутність виборчих процедур формування тих чи інших органів державно: влади, офіційна заборона діяльності політичних партій і профспілок вказують на відсутність у цій країні політичної демократії.
Бахрейн як незалежну державу проголошено 14 червня 1971 року. До цього її території перебували у складі Португалії, Персії, а з 1871 по 1971 рр. – під протекторатом Великобританії. За прийнятою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визначався емір, він же – верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав емір. Конституція передбачала створення однопалатного парламенту – Національних зборів у складі членів уряду та ЗО депутатів, що обиралися населенням на 4 роки. У 1975 р. дія конституції призупинена, а парламент розпущено. Через 17 років, у грудні 1992 р. емір сформував раду (шуру) з ЗО чоловіків. Як прийнято в цих країнах, рада є державним органом з дорадчими функціями, котрий розробляє проекти законів, що затверджуються главою держави. Як бачимо, певні спроби Бахрейну відійти від абсолютної монархії не вдалися.
В Катарі, згідно до конституції, уся повнота влади – законодавчої, виконавчої – належить еміру із династії Аль Тані (з 1995 р. – емір Хамад Бен Халіф Аль Тані). В ОАЕ функції глави держави здійснюються Вищою радою семи правителів еміратів (кожне князівство являє собою абсолютну монархію і зберігає значну самостійність) і главою союзу, що обирається строком на п’ять років із числа членів Вищої ради і якого інколи деякі державознавці називають президентом («виборним монархом»). Він виконує функції глави держави, в тому числі і представницькі. Рада міністрів у Катарі призначається монархом як главою виконавчої влади і прем’єр-міністром. Міністри призначаються із осіб катарської національності і в будь-який момент можуть бути зміщені з посади тільки за рішенням еміра. Рада міністрів керує всіма внутрішніми і зовнішніми політичними справами, які входять до її компетенції. Однак усі прерогативи Ради міністрів установлює сам емір, який будучи прем’єр-міністром підписує постанови ради міністрів.
Крім того, згідно до ст.35 [32, 141] «міністри несуть перед еміром колективну політичну відповідальність за виконання загальної політики держави. Кожен міністр несе перед еміром індивідуальну відповідальність за виконання особистих обов’язків і реалізацію повноважень свого міністерства». Таким чином, Рада міністрів – це виконавчий орган при емірі.
В ОАЕ виконавча влада також здійснюється радою міністрів: глава Союзу зі згоди Вищої ради призначає прем’єр-міністра, а потім, за рекомендацією останнього – міністрів. Компетенція уряду в обох державах однакова і включає законодавчу ініціативу і розробку законопроектів, контроль за проведенням внутрішньої і зовнішньої політики під керівництвом глави держави.
Конституції Катару та ОАЕ не передбачають яких-небудь виборних органів. Разом з тут запровадили таку державну інституцію, яка призначається зверху – Консультативну раду. В Катарі – це Маджліс аш-шура, яка призначається урядом і до функцій якої належать обговорення урядових законопроектів, різних політичних питань, діяльності уряду в цілому та окремих міністрів. Однак її рішення не мають обов’язкової юридичної сили: вона не може винести вотум недовіри урядові чи міністру, не може зобов’язати правителя утриматися від прийняття закону. Органом, аналогічним Маджліс аш-шурі Катару, в ОАЕ є Федеральні національні збори. Вони формуються за нормами, що закріплені в самій конституції. Правитель кожного емірату – член федерації – призначає до складу зборів певну кількість представників. Діяльність Федеральних національних зборів та Маджліс аш-шури носить дорадчий, рекомендаційний характер. Конституції цих держав стверджують нерівноправні стосунки між виконавчою владою і діючими інститутами станового представництва, що перетворює консультативні ради в придаток урядового апарату, діючого під безпосереднім контролем верховного правителя.
Але не зважаючи на обмеженість своїх повноважень в сфері впливу на виконавчу владу, конституційні положення все ж надають радам деяких контрольних функцій. Так, Федеральні національні збори ОАЕ володіє функціями фінансового нагляду за діяльністю урядової адміністрації в галузі бюджетних витрат, введення податків, мита і прийняття фінансового законодавства в цілому. Консультативна рада Катару обговорює закон про бюджет, має повноваження звертатися із запитами до Ради міністрів, а в окремих випадках навіть проявляти законодавчу ініціативу, передаючи свої законопроекти еміру.