Ми забуваємо закон природи, який каже, що розумова гнучкість являє собою винагороду за всі небезпеки, зміни й тривоги в нашому житті. Істота, що живе в цілковитій гармонії з оточенням, вдається до розуму лише тоді, коли звичка та інстинкт виявляють свою неспроможність. Де немає змін і немає потреби в змінах, там нема й розуму. Володіють ним лише ті істоти, які мають у житті різноманітні потреби і наражаються на небезпеки».
Погодьтеся, що ця постановка проблеми філософа-натураліста значно глибша за класові конструкції сучасних Веллсу дослідників суспільства. [8]
Отже, фантастичну подію, виписану реалістично і переконливо, використано як можливість експериментальної екстраполяції суттєвих проблем сучасності, динаміка яких має визначити долю людства - розвиток техніки та організацію праці, тобто те, на чому побудована організація суспільства. Основоположна ідея, виражена через політ фантазії і водночас вдягнута у надійний «мундир» вікторіанської нарації, і забезпечила такий блискучий успіх роману, що приніс його автору першу славу. Наступні романи, створені в тому ж смисловому і формальному полі, примножили її.
«Острів доктора Моро» вийшов наступного 1896 року. І цей роман повністю базований на англійській традиції: сюжет про незаселений острів обрамлено розповіддю про морську подорож (згадаймо славнозвісного «Робінзона Крузо»). І оповідач знайомий: колишній випускник Нормальної школи, добропорядний молодий вчений-джентльмен. І навіть основні події роману, свідком яких виявилась ця високоморальна людина, події абсолютно фантастичні - адже доктор Моро «перекроює» звірів на людей, - теж нібито вписуються в коло зацікавлень сучасних автору англійських письменників (згадаймо «Мауглі» Редьярда Кіплінга, де центральними виявляються взаємини світу природного і цивілізованого). І знов Веллс спирається на біологічні науки, які на той час ще тільки теоретично передбачали трансплантацію, тобто могли дати лише маленький поштовх автору, включає власну фантазію і виходить на оригінальну і глибоко філософську постановку комплексу суттєвих проблем.
Відтак, племінник Едварда Прендіка публікує нотатки свого дядька-небіжчика про дивні події, свідком і учасником яких він мимоволі стає (як бачимо, та ж конструкція, що в «Машині часу», за принципом «китайських коробочок» чи російських «матрьошок»). Едвард Прендік, що захоплювався природничими науками, «скрашуючи тим самим безбарвність свого досить заможного життя», під час морського плавання стає пасажиром судна, яке зазнає катастрофи. Чудом врятований, але ледве живий Прендік опиняється на іншому кораблі, де життя йому врятовує Дивний лікар, у якого ще більш дивний слуга і не менш дивне доручення: він везе вантаж тварин на незаселений острів. Реакція капітана та його команди на всю цю компанію така негативна, що Прендік, як прихильний до лікаря, змушений залишити судно разом з ними. Таким чином він опиняється на [9] незвичайному острові, де й стає не тільки спостерігачем, а й вимушеним учасником фантастичних неправдоподібних подій, про які - знов-таки чудом врятувавшись через 11 місяців страшного життя - нікому не може навіть розповісти.
Прекрасний квітучий острів одразу вражає чимось незрозумілим, таємничим, незвичним. Найбільше враження справляє його населення - дивні, ні на що не схожі створіння. Лише з часом Прендік довідується, що цей шматок суші перетворений на величезну лабораторію, де з допомогою складної трансплантації («вівісекції») і взагалі невідомих медичних, майже чаклунських дій, відомий колись учений доктор Моро продумано і систематизовано перетворює на людей різні види тварин, які й населяють острів. Величезні страждання, через які доводиться проходити його пацієнтам, доктора не зупиняють - адже він людина чистої науки і його експеримент безпрецедентний. Тварино-людям продумано і старанно втлумачується, що для живого створіння бути людиною - то найвище щастя. Але натура бере своє - і тварино-люди, після смерті творця-ката, знов досить швидко і енергійно повертаються до свого первісного природного стану
Не можна не паралелізувати (і, безумовно, автором зроблено це навмисно) фрагмент Закону Джунглів із кіплінгівського «Мауглі», написаного за два роки до «Острова доктора Моро», і веллсівський Закон Людини. Кіплінг навчає Мауглі звірячим (вовчим) законам, які дуже конкретно регулюють відношення зграї і окремої «особистості». Тут, так би мовити, пропагується своєрідний джентльменський кодекс, регулюються проблеми продовження роду і канони взаємин тварини і людської громади. Відтак Закон Джунглів виглядає цілком ... гуманним, облагородженим. Натомість вимоги, проголошені Законом Людини, спрямовані до кожного окремого створіння, яке претендує (або, вірніше, змушене) вести людське життя, свідомо окарикатурено, вони всі в межах фізіології («Не ходити на Чотирьох, не хлебтати Води, не полювати на інших Людей»...). І все це під великим страхом перед Домом Страждання та його всемогутнім Хазяїном, що й увінчує своєрідну «людську мораль».
Геніальна фантазія Веллса створює унікальну ситуацію, яка вміщує множинність філософських проблем та можливостей їхнього потрактування. До якої межі вільний у своєму науковому пошуку вчений, який практикує на живому організмі? Чи [10] може людина перебирати на себе права Творця (Веллс назвав цей свій роман «теологічним гротеском»)? Чим вимірюється перетворююча сила розуму і де вона переростає в акт насильства? Що відділяє людину від тваринного світу і що зближує? Сьогодні до них можна додати й такі, які в період написання твору не виникали і не поставали перед мислячим людством, - питання про ступінь припустимості насильства над природою як такою, що пов'язано із зростаючою екологічною напруженістю на планеті. Низку питань можна продовжувати. Слід зазначити також, що автор оперує темами на різних рівнях - як пафосному, так і іронічному.
Постійно підкреслюється потворність витворів доктора Моро, їх повна невідповідність самій ідеї богоподібної людини. І весь процес «одухотворення» тварино-людей, організований на рівні ритуалу, з безкінечними повторами - знов-таки заниженого, навіть не іронічного, а сатиричного Закону Людини, де людину зведено на рівень її первісного предка, - вражаюче ... бездуховний і за формою, і за своєю суттю. З іншого боку, сама ідея метаморфози, як відомо, зовсім не нова, вона бере початок у стародавній міфології, навіть поява тварино-людей у художньому творі не є відкриттям Веллса, - адже вже були, скажімо, гуїнгми Свіфта. Та й взагалі алегорію, порівняння людини з тією чи іншою твариною можна вважати банальним літературним прийомом. І Веллс також використовує його по-своєму. Вже звикнувши до рукотворних монстрів, Прендік ніби звіряє їхнє єство з усталеними уявленнями про людину: «Та все ж коли я дивився на одне з тих бичачих створінь, що розвантажували човен, як воно важко ступало по заростях, я мимоволі запитував себе: чим же воно відрізняється від справжнього селянина, Що плентає додому після цілоденної виснажливої праці? А коли я здибав жінку, скомпоновану з ведмедя й лисиці, створіння з хитрющим лицем, навдивовижу подібним до людського своїм лукавством, мені здалося, що я вже колись зустрічав її на вулиці якогось міста». Фантастика Веллса є науковою - і в цьому її відмінність від усіх попередніх підходів до теми. Письменник Дає розгорнуте наукове пояснення самому незвичайному феномену штучного творення людини і акцентує увагу на характері взаємин людського і тваринного світів.