На перший погляд, як і в інших творах письменника, позаземне життя абсолютно відмінне від нашого, і мешканці іншого світу аж ніяк не схожі на людей. Але придивіться - і ви побачите ті ж самі земні порядки, тільки доведені до краю. Через те, що селеніти тисячоліттями жили, мабуть, певним укладом, навіть їхня фізіологія стала відповідати характеру їхньої праці. Відбулося ідеальне пристосування органів до функцій. Більше того, поліфункціональність людини стала взагалі неможливою, кожне створіння здатне лише до вузької обмеженої сфери діяльності (художник тільки малює, а математик виводить формули...). Брудну роботу виконують дивовижні істоти, яких спеціально створюють для певного функціонування, потім якось непомітно вони зникають. А на чолі всієї організації стоїть особа фантастична - Великий Селеніт - чи то універсальний комп'ютер, чи то необмежений диктатор, він - носій влади, явище абстрактне, навіть не наділене обличчям. У цьому досконалому механізмі весь час відбуваються якісь незлагоди. Будучи наділеним абсолютною владою, він не тільки страшний, а й комічний через свою безпомічність (парадоксально) і недолугість - адже він позбавлений будь-якої уяви, може спиратися лише на досвід, власний і в ньому акумульований... Що ж до людських персонажів, то деякі нові риси з'являються в образі вченого Кейвора, який не просто дивак, цілком занурений у своє винахідництво, а ще й людина благородна і порядна. Змінюється постать оповідача - ним стає пересічний, але дуже енергійний чоловік, саме [20] його реакції на незвичайне дуже цікавлять письменника. І це набуде розвитку в наступних творах письменника.
Перший період творчості великого фантаста завершується з кінцем XIX століття.
Багата уява, яка поєднується із точністю реалістичних спостережень, художня розмаїтість у вирішенні різних тем і сюжетів, філософська соціальна і наукова насиченість тексту, високий гуманістичний пафос - ці безцінні якості привернули до творчості Веллса серця тисяч читачів-сучасників. Фантастика супроводжувала людську творчість протягом усієї історії. Досить сказати, що старшим сучасником Веллса був Жуль Верн. Вже на початку XX століття молодий французький критик, прочитавши переклад «Перших людей на Місяці», дозволив собі порівняння творів Веллса і Жуля Берна. Перш за все, звернімось до свідчення самого Жуля Берна. «На мене справив сильне враження ваш новий письменник Веллс. У нього абсолютно особлива манера, і книги його дуже цікаві. Але шлях, яким він іде, зовсім протилежний моєму. Якщо я відштовхуюсь від вірогідного і в принципі можливого, то Веллс вигадує для здійснення подвигів своїх героїв найдивовижніші способи. Наприклад, якщо він хоче викинути свого героя в космос, то вигадує метал, що не має ваги. ...Веллс більше, ніж будь-хто інший, є представником англійської уяви».
Жуля Берна цей французький критик вважає дитячим письменником (і за характером уяви, і за науковою ерудицією), Веллса - письменником для дорослих, філософом і психологом. Критики відзначають вміння англійського письменника, екстраполювавши фантастичний науковий винахід (і зробивши це надзвичайно переконливо, завдяки не тільки своїй фантазії, а й дотичності до науки), створивши навіть абсурдну ситуацію, далі зосереджуватись і вести за собою читача до сутності реакцій. У світі фантастичному і абсурдному він створює драматичне напруження саме через переконливу реакцію пересічних людських характерів на неординарні умови. Недаремно критики називали Веллса «великим реалістом неіснуючого світу», а один з корифеїв французької літератури Анатоль Франс підкреслював: Веллс - філософ-експериментатор, не схильний лякатися власної думки». А через десятки років (1936) один з найвідоміших французьких авторів Андре Моруа назвав Веллса неперевершеним фантастом, який належить до тієї рідкісної породи письменників, [21] які мають справжню наукову культуру. Недаремно цитуються французькі прихильники таланту Веллса - визнання критики прийшло з-за кордону, та ще й з батьківщини Жуля Берна. Старт англомовній критиці дав надзвичайно впливовий письменник і дослідник літератури Арнольд Беннет. Друг Веллса, він виступив із серйозною статтею у впливовому журналі «Космополітен» (1902), чітко визначивши достоїнства його прози: психологічну правду, своєрідність манери, міцну філософську основу. Розмежував Беннет і поле діяльності двох фантастів - Жуля Берна і Герберта Веллса, підкреслюючи науковий характер мислення англійця, що й дає безсумнівні підстави вважати саме Веллса батьком наукової фантастики, а твори раннього періоду - ще й першими антиутопіями.
«Їжа богів» (1904) знаменує початок другого періоду його творчості. Будується твір на звичному для казки мотиві (до речі, хіба шапка-невидимка не є мотивом «Невидимця», так само як і численні казкові способи потрапити в інші часи, аж до джинів, яких викликають із посудини?!) - скориставшись якимось магічним рецептом, людина стає велетнем. Казкову тему науково вмотивовано: вчений винаходить суміш, годуючи якою, можна виростити гіганта із звичайної дитини. Інженерам пощастило налагодити виробництво такої суміші, і вони годують нею власних дітей. Плем'я велетнів виростає сильним і благородним - адже всі їхні позитивні потенції помножено. Щоправда, людська недбалість призводить до того, що поруч із дітьми-велетня-ми виростають незаплановані пацюки-гіганти... І це закономірно. Проте мотив непереборності зла не стає провідним у цьому романі. Його «двигуном» стає той дуалізм, що його письменник оголює за допомогою чудового препарату. З одного боку - жалюгідне буденне життя, що його ведуть сучасники, пересічні люди, яким властиві і страх, і заздрість, і нечесність, і тупість. З другого - ті величезні безмежні можливості добра і прекрасного, які закладено природою в тих самих людях і які розцвітають за належних умов. Природжений просвітитель зробив відчутні кроки до утопії.
Але предметом його зосередженості залишається не мрія про реалізацію прекрасних можливостей людської душі в майбутньому, а природа і характер сучасного йому суспільства. Воно ж складається, як правило, із пересічних особистостей, які й стають [22] головними персонажами цілої низки наступних творів письменника. Між іншим, сучасні Веллсу читачі високо поціновували його не тільки як фантаста, а й як автора реалістичної прози. В одному із новітніх довідників англомовної літератури (The Wordsworth Companion to Literature in English, 1991) Веллс визначається як «новеліст і автор робіт про політику, історію та суспільство» (с. 989). Тож пошлемося на думку української дослідниці англійської літератури І. Влодавської: «Подібно до Свіфта, він сміливо змінює параметри зображення світу порівняно із глобальними, космічними масштабами наукової фантастики, у своїх соціально-побутових романах він то повертає світу його реальні пропорції, то почувається Гулівером серед ліліпутів, спостерігаючи «дурненькі маленькі трагедії цих жалюгідних обмежених людців». Так він звертається до долі «маленької людини», позначеної особливим драматизмом на зламі століть, що до краю загострився від перемін: «Колеса фортуни» (1896), «Кіппс» (1908), «Історія містера Поллі» (1910)» (И. А. Влодавская. Позтика английского романа воспитания начала XX века. - К., 1983. - С. 121). Інтерес до маленької людини не був ані абстрактним, ані суто науковим: письменник все життя підкреслював, що його «зробило» середовище дитинства та юнацтва, - англійський нижчий середній клас, до якого належала родина Веллсів. Відбулося на перший погляд парадоксальне, а насправді глибоко органічне і знакове злиття в одній особі того, що називається everyman (кожної пересічної особи) і переконаного Просвітителя - адже й само Просвітництво було глашатаєм ери простої людини. Можна стверджувати, що Веллс був виразником саме такої тенденції. Тож і в романах такого штибу дуже багато автобіографічних елементів, настроїв, деталей, ситуацій. їхнім стрижнем стає становлення і самовизначення особистості; найяскравіше - у трьох перших книжках XX століття - «Кіппс», «Історія містера Поллі» і «Тоно Бенге» (1909).
Два перших романи мають багато спільного щодо сюжету, характерів, конфлікту: в обох у центрі історія «простої душі», антитеза природної людини і протиприродних умов суспільного існування - формування персонажа, його визрівання, функціонування в ординарних обставинах і своєрідний бунт проти них. Персонажі різняться між собою масштабом, психологічним складом, що і характеризує бунт кожного з них. Проте обоє [23] залишаються в межах образу «маленької людини». Тут не можна не відчувати, перш за все, всесильної для англійської літератури традиції Діккенса. «Більш глибоко, краще за Діккенса розуміючи механіку руху життя, - стверджує І. Влодавська, - Веллс водночас у своїх «діккенсівських» романах - цих своєрідних мікроепопеях - близький йому сентиментально-ідилічними ров'язками сюжетів».
Складнішим є роман «Тоно Бенге», який вважається одним із кращих у літературній спадщині письменника. Його можна вважати першим романом про вченого, - тобто тією точкою, в якій перетнулися основні інтереси письменника Веллса і дозволили йому створити переконливий портрет героя, особистості яскравої і непересічної, та ще й зображеної протягом довгого життєвого шляху. В історії героя акцентовано саме рух героя дорогами життя, тут навіть відчувається деякий пікарескний вплив, а «взаємини» із численними обставинами формують характер і впливають на вдачу. Порівняно зі своїми попередниками, ученими із фантастичних романів Веллса герой діє в розсунутих не лише часових межах, а й просторових - за спиною Джорджа Пондерво багата соціальна школа. Можна вважати «Тоно Бенге» одним із варіантів виховного роману. «Підказаний автору пам'яттю жанру» і суголосний із його особистим досвідом метод спроб та помилок у пошуках істини стає в романі головним засобом драматизації повістування» (И. А. Влодав-ская. - С. 137). Осягнувши власну несумісність із суспільством, Джордж Пондерво не стає революціонером або реформатором, а обирає оригінальний власний шлях у майбуття. «Він протиставляє суспільству, охопленому духом хаосу і марноти, залізну визначеність і порядок науки, її конструктивний пафос та вічність нею створеного (И. А. Влодавская. - С. 139). Однак символічний фінал роману, коли герой вирушає у відкрите море на створеному ним військовому кораблі, звучить не досить переконливо, залишає масу питань і до героя, і до автора. Перше з них - про войовничу спрямованість науковця в майбутньому. Веллс і війна - питання, яке заслуговує на окрему розмову. Так само, як і питання «Веллс і класова боротьба». Почнемо з першого. Письменник був сучасником двох світових воєн і багатьох локальних, у яких брала участь його країна, - він не міг залишатися байдужим до долі Англії й людства. Ще й мав надзвичайно [24] активну дійову чоловічу вдачу, що просто-таки спонукала його до бурхливої діяльності і насичувала авантюрністю його твори. («Письменство - це одна з форм сучасного авантюризму, - писав Веллс у передмові до першого російського видання своїх творів. - Шукачі пригод минулих століть нині стали б письменниками».)