Ежен Йонеско (стр. 1 из 2)

Реферат

на тему:

Ежен Йонеско

Ежен Йонеско народився 26 листопада 1909 р. у місті Слатині, неподалік від Бухареста. Батько його був румуном, мати - француженкою. 1913 р. родина переїхала до Парижа, з яким Йонеско-старший пов'язував надії на успішну юридичну кар'єру. За три роки він, покинувши дружину з двома дітьми, повернувся до Румунії, де невдовзі створив нову сім'ю.

Тягар турбот ліг на плечі матері. Аби прогодувати дітей, вона була змушена братися до будь-якої роботи. Ця ніжна жінка, яка без нарікань терпіла важку працю та гнітюче відчуття занедбаності, стала для майбутнього письменника прообразом гіркої людської самотності. Однак попри те, що з раннього дитинства Ежен стикнувся з надірваністю людських стосунків і доль, дитинство залишило в його пам'яті відчуття свята. Воно й було джерелом його зачудування світом: «Це, - згадував письменник, - час дива та дивовижного: ніби з пітьми випірнув сяючий, новенький і зовсім дивний світ. Дитинство закінчується у той момент, коли речі перестають дивувати. Як тільки світ починає видаватися вам знайомим, як тільки ви звикаєте до власного існування, ви стали дорослими. Світ феєрії, дива перетворився на щось звичне, на кліше. Таким новим був рай, світ у перший день творіння...»

Свято дитинства завершилося 1922 p., коли Ежен із сестрою переїхали до Бухареста. Життя в столиці Румунії було затьмарене постійними конфліктами з батьком, людиною егоїстичною та деспотичною. Однак тринадцяти рокам, прожитим на румунській землі, Йонеско завдячував і своєю освітою, і залученням до румунської культурної традиції, і першими літературними спробами.

Навчання у бухарестському ліцеї вимагало серйозних занять румунською мовою, якої до цього часу Йонеско майже не знав. Занурюючись у стихію нової мови, він дедалі більше відходив від французької. Досвід «забуття» та нового «пізнання» смаку слів, коли розлучені думка і звук знову сполучаються, набуваючи нової єдності та яскравості, пізніше вплівся у мовну тканину п'єс Йонеско, зумовивши притаманну їм гру слів і зі словами.

1929 р. Ежен вступив до Бухарестського університету, де студіював французьку мову та літературу. За студентських років він почав друкуватися: 1931 р. вийшла в світ збірка поезій, написаних румунською мовою, а 1934 р. - книжка

з виразно авангардистською назвою «Ні», що містила добірку літературно-критичних статей.

Посилення тоталітарних тенденцій у суспільно-політичній атмосфері Румунії 30-х років негативно впливало на духовний стан молодого літератора. Тому, скориставшись нагодою - пропозицією писати у Парижі докторську дисертацію («Гріх і смерть у французькій літературі після Бодлера»), він з радістю залишив Бухарест. Ще добрих десять років Е. Йонеско існував «між двома батьківщинами», періодично проживаючи то у Румунії, відносини з якою ставали дедалі напруженішими, то у Франції, де задля фізичного виживання був змушений заробляти перекладами та коректорською роботою.

Початком нового періоду життя стало створення п'єси «Голомоза співачка» (1950).

Коли 1950 р. Нікола Батай, режисер паризького камерного театру «Ноктамбюль», поставив дивну п'єсу з не менш дивною назвою «Голомоза співачка», мало хто міг передбачити, що твір, який викликав обурення нечисленних глядачів і зливу критичних рецензій, стане прологом до потужного руху оновлення світової сцени другої половини XXст. Очевидно, і сам автор, на той час невідомий літератор, створюючи свою дебютну драму як зухвалу «антип'єсу», не наважився б пророкувати їй щасливу долю. Через багато років, ставши метром театру, Е. Йонеско згадував, як разом з акторами театральної трупи він заманював випадкових перехожих на виставу і як часто п'єса виконувалася лише для двох-трьох глядачів. Важко було тоді уявити, що «блискучий» провал, яким ознаменувалося сценічне народження «Голомозої співачки», був початком її майбутнього сходження до світової слави. Позбавлена ознак сценічної дії та виразного драматичного конфлікту, ця п'єса згодом була перекладена багатьма мовами, включена до репертуарів найвідоміших театрів, покладена на музику та неодноразово екранізована.

А сталося так тому, що в «Голомозій співачці», як, до речі, і в інших п'єсах Йонеско, проступили обриси нової драматургії, для якої літературна критика знайшла промовисте визначення «театр абсурду». Сам митець доволі стримано ставився до цього терміна. Коректнішим, на його думку, було б визначати написані ним п'єси як «дивні», «парадоксальні». І в цьому був сенс: абсурдне у драмах Йонеско не було самоціллю. Створюючи абсурдні ситуації на сцені, оздоблюючи їх оригінальними театральними ефектами, драматург насамперед прагнув висловити своє здивування буттям. Здивування, крізь яке, немов вода крізь пісок, безслідно проходять всілякі філософські та обивательські пояснення, соціологічні теорії та моральні вчення, ідеологічні та релігійні доктрини. Адже жодне із численних тлумачень, твердив Йонеско, не дає відповіді на головні запитання - як і чому створений світ, у чому мета й сенс життя, чим є людина і чому вона є смертною попри те, що вміщує у своїй свідомості цілий Всесвіт, з його «музикою сфер» і чорними сонцями меланхолії... Повернути глядачеві первинне зачудування чистим існуванням, відтворити на сцені відкриття несподіваного у звичному плині життя і у такий спосіб відновити вищу реальність переживання буття — ось чого прагнув у своєму театрі Е. Йонеско.

Найяскравішими його творами для сцени вважаються п'єси «Урок» (1950), «Жертва обов'язку» (1952), «Стільці» (1952), «Етюд для чотирьох» (1954), «Безкорисливий вбивця» (1957), «Носороги» (1959), «Повітряний пішохід» (1963) та ін. Взагалі ж перу Йонеско належить понад три десятки п'єс. Крім драм, митець писав також прозові твори (збірка оповідань «Фотографія полковника», роман «Самотній»), спогади, есе, публіцистичні статті тощо.

28 березня 1994 p. E. Йонеско помер. Його ім'я поряд з іменем С. Беккета стало емблемою руху оновлення драматургічної естетики другої половини XXст.

«Кожне життя - єдине. Кожне - світ... - писав Йонеско в есе "Розкришені думки". - Прожити життя - значить пережити світ по-своєму, по-іншому, несподівано». Звідси — проголошувана ним цінність самотності. Поширену серед критиків думку про те, ніби його театр - «це стогін самотньої людини, яка не вміє спілкуватися з іншими людьми», Йонеско спростовував твердженням, що самотність - річ украй необхідна і що біди сучасної людини спричинені саме дефіцитом можливості бути наодинці з собою, можливості без перешкод опановувати «імперію» індивідуального буття.

Головним ворогом самотності, за Йонеско, є дух колективізму. Він набуває різних форм, починаючи з тоталітарних режимів, що знищували цілі народи, і закінчуючи невинними спортивними іграми, які збирають на стадіонах натовп

глядачів, доведених до істерії. Незалежно від миролюбної чи агресивної спрямованості, переконував французький письменник, дух колективізму розчиняє особистість, вбиває індивідуальність, а відтак - і людське єство.

Феномен знеособлення людей набуває трагііронічного гротескного забарвлення у п'єсі «Носороги», в основу якої покладений абсурдно-фантастичний сюжет масового перетворення людей на носорогів.

На тлі цієї пошесті лише головний герой, Беранже, зберігає свою людську подобу, через що й потрапляє у ситуацію протистояння натовпу.

Поштовх до написання твору, зазначав автор, надали враження французького письменника Дені де Ружмона від демонстрації нацистів на чолі з Гітлером у Нюрнберзі 1936 р. «Дені де Ружмон, - розповідав Йонеско, - бачив цей натовп, який поступово поглинала якась істерія. Здалека люди з натовпу, як шалені, вигукували ім'я цієї страшної людини. Гітлер наближався, і з його наближенням зростала хвиля психозу, що захоплювала дедалі нових людей. Цей безум, ця маячня спочатку здивували оповідача. Однак, коли Гітлер підійшов ближче, він і сам відчув, що безум от-от захопить і його, що він "наелектризований" заразною маячнею. Він уже готовий був піддатися цій марі, але тут щось піднялося з глибин його єства і почало протидіяти колективному урагану... У цей момент повстало все його єство, все те, що було "ним", - жодних аргументів проти, розум був ні до чого».

Розповідь очевидця містила - в стислому і ще не «зашифрованому» вигляді - зародок задуму «Носорогів». У ній простежуються тенденції, які виокремилися в п'єсі у дві провідні темати-ко-сюжетні лінії - розвиток колективної істерії (у драмі - пошесть «оносорожування») та ірраціональний опір одинака масовому психозу (у драмі він утілився в образі Беранже). Утім, слід зауважити, що змальовуючи бунт головного героя проти хвороби жахливого «омасовлення», драматург певною мірою спирався і на власний досвід. Адже, перебуваючи всередині процесу «колективістських мутацій» свідомості співгромадян у Румунії 30-х років, він усвідомив високу ціну самозбереження особистості.

Для розуміння проблематики та поетики «Носорогів» важливо мати на увазі її літературний контекст. З-поміж літературних чинників, що вплинули на художню своєрідність п'єси, Е. Йонеско називав «Перевтілення» Ф. Кафки. Ця новела була прочитана ним під дещо несподіваним кутом, а саме, як історія пробудження «чудовиська» у звичайній людині. Таке сприйняття кафківського твору збіглося з провідною у художньому світі Йонеско емоцією здивування і людською природою, в якій причаїлися тваринні інстинкти, і історією, що з давніх-давен і до сьогодні повниться жахливими виявами людських звірств. Відповідно до такого тлумачення метаморфози кафківського героя, драматург розгорнув на сцені яскраве видовище колективних «перевтілень» - масовий тріумф «чудовиськ», які вивільнилися з глибин людських індивідуальностей.