Як правило, світовідчуття людей європейської культури складалося під впливом християнської догматики, згідно з якою Каїн безумовно поганий – майже саме втілення Зла і Жорстокості, Авель, в свою чергу, безумовно хороший і є безвинною жертвою насилля. Тобто, складається дуже чітка і безапеляційна картина – Зло зазіхнуло на Добро, за що було покаране і відторгнуте. В Євангелії від Іоанна читаємо: «…Каїн, що був від лукавого і вбив брата свого. А за що вбив він його? За те, що вчинки його були злі, а вчинки брата його праведні [7;1 Ін,3:12]. Можливо, під словами «Каїн був від лукавого» євангеліст має на увазі, що Каїн був зачатий від Сатани, але про це – ні слова в Давньому Заповіті, а щодо причини конфлікту, то вона як раз вказана – ревнощі із-за любові до Бога. Все інше вже власна інтерпретація Іоанна, яка була покладена в основу офіційної концепції Церкви і сформувала традиційне догматичне тлумачення історії Каїна і Авеля. Це тлумачення було єдиним, що існувало, аж до доби Романтизму, «коли були звалені авторитети та ідоли» [37;153].
Сатана в Біблії – ворог людського роду, цар пекла, володар бісів, злих сил. Як істота, воля і дія якого є центр і джерело світового зла, Сатана є аналогією зороастрійського Бога Ахріману. Принципова відмінність між ними полягає в тому, що, з ортодоксальної точки зору, Сатана протистоїть богові не на рівних підставах, не як божество або антибожество зла, але як занепале творіння бога і бунтівний підданий його держави [див. 1].
Треба відзначити, що в Книзі Буття ні Сатана, ні Диявол, ні Люцифер, ні жодне інше з імен цього персонажу не згадуються, але в Новому Заповіті Сатана ототожнюється зі Змієм. Зокрема, в Об’явлені Івана Богослова: «І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений був він додолу, а з ним і його янголи були скинені» [7;Об’явл.12:9]. Вже на основі цього, пізніші тлумачі Біблії зробили висновок, що Змій, який спокусив Єву, це і є Сатана чи знаряддя в його руках. Ця точка зору набула великого розповсюдження, так що фактично можна казати, що образ Сатани як ворогу людства в Біблії з’являється саме в Книзі Буття, в історії гріхопадіння [див. 7; Бут.3].
Люцифер це справжнє ім’я Сатани, як янгола Божого, що повстав проти Бога і був повержений. Це ім’я називає пророк Ісая. Митрополит Іларіон перекладає його з давньоєврейської як «ясна зоря».
«Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів! Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому!» [7;Іс.14-12].
Інтерпретація має важливе значення для розгляду процесу становлення і функціонування традиційних структур у літературі.
«В якийсь момент функціонування традиційного матеріалу з’являється інтерпретація, котра робить неможливим використання загальновідомих сюжетних колізій і мотивувань (…), ніби «перевертає» уявлення про даний матеріал, що встановилось» [12;17]. Традиційний образ в художньому творі не виникає нізвідки, він має чітке посилання на свій протообраз. Автор бере щось, що вже існує в світовій культурній традиції, накладає на це «щось» своє авторське світобачення і світовідчуття, і тим самим створює нову версію традиційного матеріалу.
Із сучасних літературознавчих досліджень можемо дізнатися, що інтерпретація це «тлумачення літературного твору, своєрідне розуміння і розкриття його змісту і форми; переоформлення художнього змісту твору шляхом його викладу засобами і мовами інших видів мистецтва або мовою науки»[19;229]; «дослідницька діяльність, пов'язану з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку»[21:316]; «творча реалізація тексту, яка ґрунтується на самостійному тлумаченні та реконструюванні його реципієнтом» [3;795]. У найширшому розумінні інтерпретація (у контексті літературознавства) це тлумачення творів. «Інтерпретація, між нами кажучи, є роботою думки, що полягає у перетворенні смислів таємних в смисли виявлені, показує рівні значень, що містяться в значенні буквальному, – стверджує Поль Рікер. – Я зберігаю також першопочаткове значення тлумачення, – додає він, – тобто тлумачення як інтерпретація прихованих смислів» [39;287]. Кожен читач твору є його інтерпретатором, свідомо чи не свідомо пропускаючи вміщені в творі смисли крізь фільтр власного світобачення, власної концепції буття. «Інтерпретація – це варіант художнього сприйняття інваріанту. Вона не може бути вичерпною, бо не євичерпним зміст художнього твору. Інтерпретація дає могутній поштовх для пошуків,роздумів,поглиблення знань, загострення естетичного почуття, розуміння прекрасного, а отже – творчості. Можна з впевненістю сказати, що у природі і практиці художньої інтерпретації лежить мистецтво» [38;19].
Але читач є реципієнтом твору, тобто тим, хто с приймає,і читацька інтерпретація обмежена сприйняттям, тоді як інтерпретація авторська, яка, власне, має значення для нашого дослідження, це сприйняття-відтворення.Класичним прикладом авторської інтерпретації є фільм за книгою або критична стаття за фільмом. Але це явище є досить поширеним і в межах одного виду мистецтва.
В літературознавчому словнику також стверджується, що «багаторазове використання різними письменниками одного і того ж сюжету (сюжетно-образного матеріалу) призводить до значної переробки його ідейного змісту, зміни жанрового втілення, системи образів тощо» [19;229].
Особливо наочно це можна простежити на прикладі біблійних сюжетів. Біблія є насправді невичерпним джерелом інтерпретацій, оскільки це невичерпне джерело традиційних тем, ідей, мотивів, образів та художніх істин. В усі часи мистецтво зверталось до біблійних архетипів, щоб осмислити їх з точки зору духовних запитів конкретної епохи.
«З часів свого створення і по цей день Біблія залишається одним із найпотужніших стимулів для світової літературної творчості», – пише культуролог[8]. На біблійні теми написана безліч поем, п’єс, романів і оповідань на багатьох мовах світу. Протягом століть біблійні персонажі спонукають творчу уяву і виступають героями літературних творів найрізноманітніших жанрів і напрямів, від релігійно-повчальних оповідей і лірики до реалістичного історичного роману і творів модерністів нового часу.
Літературні варіанти біблійних сюжетів, мотивів і образів ставали «високими зразками духовного подорослішання суспільства, яке протистоїть вкрай політизованим процесам сучасного «богошукання», – стверджує дослідник [43;13].
РОЗДІЛ ІІ Інтерпретація Джорджа Байрона
2.1Біографічні відомості
Дж. Г. Байрон (1788 – 1824) став легендою ще за життя, хоч прожив усього тридцять шість років. Соломія Павличко писала про нього: «Байрон став міфом, героєм, напівбогом для людей прогресивних передових поглядів, а для реакціонерів та священників – демоном аморалізму і засновником сатанинської школи»[33;43]. Можна бути впевненим, що така незвичайна особистість не могла сформуватися в звичайних обставинах – звичайного в житті Байрона насправді було дуже мало. З обох боків – батька і матері – Джордж Гордон Байрон належав до старовинних аристократичних родів; перші Байрони прийшли з Франції разом з Вільгельмом Завойовником, предки по матері Гордони Гайти з Шотландії належали до королівської династії Стюартів. «Рід Байронів буяє душевно-нервовими хворими. З боку батька: прадід був імпульсивна і ненормальна людина; брат діда відрізнявся таким же навіженим і ненормальним характером. Він бив свою дружину, тиранив своїх слуг, а на своїх селян наводив прямо таки жах; він їм здавався втіленням диявола.(…) Бабуся поета була психічно хвора жінка й мучила всіхнавколишніх. Батько був вкрай розпусною людиною.(…) По материнській лінії: дід з боку матері - душевнохворий, закінчив самогубством (повісився). Мати Байрона була також ненормальна. Поет нерідко називав її фурією…»[40]. Крім такого переконливого психіатричного анамнезу, Джордж мав і фізичну ваду – з народження в нього одна нога була коротше за іншу, від чого поет все життя кульгав.
Дитинство Байрона було вкрай не простим. Блакитна кров не завадила його батькові залишити дружину з маленьким сином. Незабаром капітан Байрон помер, а його вдова – Кетрін Байрон, опинившись у дуже скрутному становищі, була змушена повернутись з сином на свою батьківщину – Шотландію, місто Ебердін. Там вони жили дуже ощадно, майже бідно, але через деякий час все змінилося. Помер кузен Джорджа і хлопець залишився єдиним спадкоємцем свого двоюрідного діда – лорда Байрона на прізвисько «безбожний Байрон». Ось що пише про нього І.Я Франко: «Той старий лорд Байрон, чоловік загально не люблений, злий і відлюдний (…) був з титулу свого лордства дідичем великих маєтностей, котрі мусили неподільно переходити з батька до сина. «Безбожний Байрон», про котрого говорили, що замучив свою жінку, що ненавидів свого сина і наслідника, а переживши його, переніс ту ненависть на свого внука, як міг, так руйнував родовий маєток, щоб якнайменше добра лишити тому внукові. Але вийшло так, що безбожний лорд пережив і сина і внука, і тоді маленький стричайник Джордж, яко остатній мужеський потомок сім’ї, стався наслідником його титулу і маєтку. «Безбожний Байрон» відразу зненавидів (…) Джорджа, котрого не хотів бачити й на очі. Та проте маєткові відносини Джорджа і його матері відразу поправились…»[48;284]. Після смерті діда Байрон у десятирічному віці стає лордом і пером Франції.