Прагнення вірити, кохати, бігти на допомогу стрясає основи «кодексу». А бо ж, як сказав Гайсмар, але не про лейтенанта Генрі, а вже про самого Хемінгуея « Справжні порухи душі час від часу вихоплюються з-під контролю й виявляють себе — від цього. І йде художнє напруження кращих його книжок ».
Складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі зумовлює не тільки його болісне й сильне, трагічне й людяне кохання до Кетрін Барклі, але і його поведінку на соціальній арені Остаточно переконавшись у тому, що війна, в якій він брав участь,— війна злочинна, антинародна, лейтенант Генрі кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії. Його начебто анітрохи не обходить навколишній світ, і всі його думи й почуття зосереджені на Кетрін, на її пологах, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських сподівань.
А почуття самотності ще посилено передбаченням неминучої утрати всього самого дорого. Гинуть усі навколо — гине від німецької кулі Аймо, від руки карабінерів багато інших, може бути вчорашніх товаришів, жахлива хвороба грозить Ренальді, нарешті, смерть несе найдорожче для Фредерика Генрі істота, і це представляється йому неминучим. «Тепер Кетрін умре. От чим усе кінчається. Смертю. Не знаєш навіть, до чого все це. Не встигаєш довідатися. Тебе просто жбурляють у життя і говорять тобі правила, і «у перший же раз, коли тебе застануть зненацька, тебе уб'ють. Чи уб'ють нізащо, як Аймо. Але чи рано-пізно тебе уб'ють. У цьому можеш бути впевнений. Сиди і чекай, і тебе уб'ють».
Але хіба так уже випадково і сам Хемінгуей, і його Філін Роллінгс із «П'ятої колони», і його Роберт Джордан із «По кому подзвін» згодом опинилися в Іспанії, на боці республіки, що боролася проти світового фашизму? Ні, ця можливість була закладена ще романом «Прощавай, зброє», бо вчинок Фредеріка Генрі — не звичайне дезертирство. Він не тікає від смерті, він кидає виклик війні, виклик буржуазному світові, що розв'язав цю війну, виклик колосальній і страхітливій бюрократичній політичній машині. Це його — лейтенанта Генрі — спосіб існування поза сферою досяжності законів капіталізму.
2.Роберт Джордан («По кому подзвін.»).
Наступною значною роботою Хемінгуея, в якій надзвичайно яскраво проявляється як сила, так і слабкість письменника, був роман «По кому дзвін» (1940р.). Цей роман про боротьбу іспанських республіканців з фашизмом, показаний на невеликій території в тилу ворога, в гірському партизанському краю. Але головна діюча особа не іспанець, а один з тих улюблених Хемінгуеєм інтелігентів – американців, в яких так чи інакше проглядається образ їх творця, самого автора і яких можна умовно охрестити терміном «ліричний герой». При цьому Роберт Джордан, центральний персонаж роману, по зовнішніх ознаках і обставинах досить далекий від автора. Це вчитель іспанської мови в одному з американських коледжів, доброволець в іспанській війні, спеціаліст по вибухам поїздів і мостів. Історія заслання Джордана до ворожого тилу, докладна розповідь про три дні і три ночі, проведених ним в невеликому загоні партизан, про вибух моста, який повинен був відіграти суттєву роль в загальному наступі республіканської армії – така сюжетна основа роману. Ціною життя багатьох партизан, ціною життя самого Роберта Джордана мости були підірвані в той момент, коли противний розкрив план наступу республіканців і вибух мосту фактично вже не мав значення. Однак Джордан іде на небезпечну справу, на героїчний вчинок, і веде за собою партизан, усвідомлюючи, що обов’язкове виконання завдання, навіть на малій ділянці – внесок в загальну перемогу.
Не дивлячись на стійкість героя, вся атмосфера роману оповита духом трагічності.
«Земля – це таке місце, за яке варто боротись», - думає в романі Роберт Джордан. Так думає і Хемінгуей. Відповідальність за долю землі, за щастя проживаючих на ній людей, за їх свободу лягає на кожну людину.
Герой «Дзвону», як і сама книга, далеко не однолінійний. Джордан – все такий же глибоко травмований життям чоловік: він живе все таким же роздільним денним і нічним життям. Вдень, на людях, він діє не роздумуючи. Вночі, на одинці з безсонням і з собою, він в багато чому сумнівається, і в ньому безперестанно іде боротьба денного з нічним. Невеселі нічні думки Джордано про майбутнє, вони не менш важчі, а ніж нічні думки Фредеріка Генрі. Обставини вимагають від Джордано більше, ніж від його попередників, - йому підтримка більш потрібна, ніж іншим. І ось Джордану Хемінгуей дає порадника і помічника. Дід Джордана – учасник Громадянської війни. В важкі хвилини Джордан завжди згадував про нього.
Джордан не раз говорив за ці дні: «Ти не можеш нічого зробити для себе, але можливо, ти спроможний зробити щось для іншого?». Тепер він втілює ці слова в реальність, і ми залишаємо його на останній сторінці роману живим. Так, за короткий час своєї участі в «війні за справедливе життя» Джордан проходить шлях від палкого захоплення, через втрату багатьох ілюзій, до усвідомлення своєї приреченості і мужньому виконанню свого обов’язку.
І письменник Гарі, і письменник Джордан від всіх своїх сумнівів однаково відходять в смерть, але які вони різні, їх смерті.
Хемінгуей не ідеалізує своїх героїв. Він знає, що війна виховує в людині якості, необхідні для ведення війни. Хемінгуей проводить Джордана через горнило готелю Гейлорд так ніби для того, щоб «зішкрабати» з нього відому наївність людини, не дуже розуміючого те, що відбувається. Це свого роду додаткове загартовування Джордана жорстокою і грубою правдою війни, це свого роду проба сил для доказу своєї мужності, права на життя, на самоповагу.
Джордан виконає обов’язок перед людьми і перед собою. Він не помре доти, поки не виконає того, що повинен і що може ще зробити. Він дорого продасть своє життя, рятуючи інших.
Багато років по сторінках романів Хемінгуея рухається його герой зі своїм світоглядом, своїми заповітними думками і почуттями. І однією з основних його трагедій і розчарувань, не враховуючи особистих розчарувань, це крах віри в те суспільство, яке його породило. Це помітно і в «Прощавай, зброє!», і в «Фієсті», і в «Снігах Кіліманджаро»… Це в повній мірі сказалось в «По кому дзвін дзвонить».
«Дзвін» -- це книга боротьби, але написана вона була в роки поразки і несе на собі відбиток приреченості, трагедії безнадійного подвигу.
Роберт Джордан — традиційний хемінгуеївський герой. Інтелігент з глибокою душевною травмою і рисами біографії автора. Але традиційний герой поводиться нетрадиційно не обороняється, а скоріш наступає взявши у руки зброю, шоб захищати свободу чужого народу. І ті люди, яких він нині наслідує — інші. Це Ансельмо, Пілар, Ель Сордо, Агустін, російські комуністи Гольц і Карков Джордан навчається в них — у синів та дочок народу, для яких честь, справедливість, віра в себе і в кращий світ є природне похідне від соціального статусу, і в стратегів громадянської війни та революції, що свідомо присвятили себе великій, загальнолюдській меті. І таке учнівство ставить Джордана в нові стосунки з дійсністю, сповнює його життя новим змістом «У нас немає одинаків — каже він,— ми всі разом». Нерозривність зв’язку з подібними до себе породжує не знане досі почуття «То було почуття обов'язку, взятого на себе перед усіма гнобленими світу», і «воно визначає твоє місце в чомусь, у що ти вірив беззастережно, всім єством». Тож буття не здається тепер хемінгуеївському героєві суцільним «простором зла», чимось тільки беззаконним, тільки похмурим, тільки облудним. Поранений Джордан, готуючись не так умерти, як дорого продати своє життя, думає «Світ — гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати».
Творчість Хемінгуея зазнала еволюції. Та все ж таки не слід перебільшувати її розмірів — ні за рахунок приниження книжок 20-х — початку 30-х років, ні за рахунок перебільшення значення того, що було створено від середини 30-х і у 50-і роки.
У Джордана новий «кодекс», але його ставлення до цього «кодексу» — колишнє герой тільки прагне наслідувати Ансельмо чи Ель Сордо. І точнісінько так само не почуває себе цілком своїм у їхньому товаристві, як Нік Адамс чи Джейк Барнс не почували себе цілком своїми серед матадорів, рибалок, жокеїв Джорданові бракує тієї неодмінної і природної простоти, з якою іспанські селяни і партизани дивляться на життя. І тому він згоден прийняти їхній світ лише за своїх умов наприклад, ладен «підкорити себе комуністичній дисципліні» лише доти, доки в Іспанії триває громадянська війна.
Людська неоднозначність схрестилася тут з почуттям обов’язку, з готовністю взяти на себе повноту відповідальності, сплатити по всіх рахунках і водночас із бажанням коли й не відвести удар від іншого, то хоча б по-джентельменськи його пом'якшити.
ΙΙΙ.Сантьяго – новий герой у творчості Хемінгуея.
1. Еволюція типового хемінгуеївського героя.
“Старий і море” – “лебедина пісня ” автора, якою він гідно закінчує свій творчий шлях, що підбиває філософський підсумок його боротьби за гуманізм, за красу за гідність людського життя. У 1954 р. за цей твір Хемінгуею присудили Нобелівську премію.
На таємничому могутньому Гольфстримі відбуваються події філософської притчі про людство і світ, про людину, що створена не для поразок. Все просте, як боротьба стихій: акули, море і самотній човен старого рибалки. Однак уже кілька десятиліть цей твір читається по-різному читачами різних поколінь.
Сантьяго – один із племені «неімущих». У нього нічого немає – ні сім’ї, ні майна (крім жалюгідної халупи і човна). Його життя – це повсякденна і неприглядна боротьба за життя. В його минулому немає романтичної авантюри, розквітаючого життя Гарі Моргана, чи почестей, які приваблювали Маноло Гарсіа на арену битви биків. Але Хемінгуей по іншому піднімає і облагороджує свого героя. В ньому живий незламний, гордий характер Маноло Гарсіа і непокірливий дух Гарі Моргана. Як і вони він наполегливою працею, настільки освоїв своє ремесло, що став майстром своєї справи, здатним впіймати велику рибу.