Еволюція героїв Хемінгуея (стр. 1 из 5)

Курсова робота

Еволюція героїв Хемінгуея.

План

Вступ

І. Відображення Хемінгуея в його героях.

ΙΙ. Типові представники «героїв кодексу»:

1.Образ Фредеріка Генрі («Прощавай, зброє!»).

2.Роберт Джордан («По кому подзвін.»).

ΙΙΙ. Сантьяго – новий герой у творчості Хемінгуея.

1. Еволюція типового хемінгуеївського героя.

2. Неоднозначність образу.

Висновок

Вступ.

Хемінгуей — один з тих західних митців XX століття, які причетні до найістотнішого перевороту в світовому мистецтві. Звершувалась його пере орієнтація посеред знаменної і катастрофічної доби руйнувалися давні буржуазні цінності й виникали цінності нові. «Хемінгуеївський струмінь» в мистецтві слова являв собою виразний і необхідний розрив з попередньою стихійною описовістю, з усталеною міцністю авторського всебачення. Хемінгуей ніколи не був експериментатором. Він створював свій художній світ відразу, був вірним традиціям реалізму, прагнув відобразити, зафіксувати дійсність, яка повсякчас змінюється, але й повсякчас існує. Суть не в окремих прийомах, які він створив чи вдосконалив і які стали нині такі поширені, що часом і не сприймаються як хемінгуеївські. Більш істотний інший, куди важливіший внесок цього письменника. Хемінгуей привів до цілковитої, мало не ідеальної відповідності свого героя, його ліричний світ і манеру про них розповідати. Тканина його творів наскрізь, у кожному образі своєму й кожному слові, пройнята настроєм, співзвучним станові персонажа та його місцю серед суспільної реальності. В них немає жодного пейзажу, жодного портрета, жодного діалогу, що випадав би із загального тону, існував задля самого себе.

Хемінгуею та його герою певною мірою не залишається нічого іншого, як створювати «не буржуазне середовище» там, де кожен з них у цю мить перебуває, створювати його за рахунок особистого, індивідуального неприйняття навколишнього світу.

Суть цього питання я й намагатимусь висвітлити у своїй роботі. Предметом дослідження є власне еволюція хемінгуеївського героя. Перед собою ставлю завдання:

-- показати те, що Хемінгуей у різних творах, у різних образах своїх героїв думкою повертається до того, «до чого старий Сантьяго прийшов у кінці свого життя», але письменнику ще треба було прийти, наблизитись і розв’язати це;

-- розкрити суть поняття «герой кодексу»;

-- показати, що і в Сантьяго був свій «кодекс», але він принципово відрізнявся від тих, що були в перших героїв Хемінгуея.

І. Відображення Хемінгуея в його героях.

Хемінгуей-рибалка, Хемінгуей-мисливець, Хемінгуей- «випивака», «авантюрист століття», «великий індивідуаліст», «ворог інтелекту», прихильник «тотальної дії» відомий майже так само, як і Хемінгуей-письменник. Усе це невід'ємні частини легенди, міфу про Хемінгуея. Слова «легенда», «міф» не слід сприймати в тому розумінні, ніби Хемінгуей не був таким, яким його хотіли бачити. Одного разу він і справді зловив рибину вагою 468 фунтів, іншим разом вистояв чотири раунди проти якогось чемпіона -— боксера важкої ваги. На своїй яхті «Пілар» він не раз здобував перемоги в змаганнях, полював на качок у венеціанських лагунах, на левів, буйволів та антилоп куду в африканській савані, не гірше за багатьох матадорів умів завдати смертельного удару бикові.

Зрозуміла річ, до всього цього неминуче долучалося безліч казок і вигадок. Але навряд чи з вини Хемінгуея він не хвалився своїми подвигами, а тим більше не вигадував їх. Та він їх створював.

Та розмірковувати про те, що було б, якби Хемінгуей більше часу приділяв творчості, а менше — полюванню, кориді чи морським подорожам заняття малопродуктивне. Хоч би тому, що амплуа солдата, рибалки, яхтсмена специфічним чином організовувало хемінгуеївську творчість. Творчість ця наскрізь автобіографічна.

Нік Адамс, центральний герой у багатьох оповіданнях — не хто інший, як сам Хемінгуей. А втім, сам Хемінгуей — це й Джейк Барнс із роману «І сонце сходить», і лейтенант Фредерік Генрі з « Прощавай, зброє», і полковник Кантвелл із «За річкою,в затінку дерев» і письменник Гаррі із «Снігів Кіліманджаро», і художник Томас Хадсон із «Островів в океані». В усіх цих творах автор виходить із власного життєвою досвіду.

Найпомітніше місце в творчості письменника належить темі війни їй присвячено романи «Прощавай, зброє», «По кому подзвін», «За річкою, в затінку дерев», «Острови в океані», з її наслідками пов'язані оповідання «Повернення солдата», «На чужині», «А тепер — спати», «Ви такі не будете»,— ну й, зрозуміла річ, роман «І сонце сходить» Проте й ця тема у Хемінгуея — певною мірою наслідок його специфічної манери жити. Світові й громадянські війни — одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії XX століття, і Хемінгуей не залишався байдужим спостерігачем кривавих воєнних зіткнень, а брав у них участь, виступаючи завжди на боці правди.

Крайня неблагополучність — мотив, характерний для Хемінгуеєвих книг. Атмосфера страждання, муки, зовнішньої невлаштованості й внутрішньої порожнечі сповнює роман «І сонце сходить», герой якого хоче й не може кохати, а героїня — бажає, але не вміє бути вірною У «Прощавай, зброє» автор не вдовольнився показом трагедії війни — він долучив до неї і особисту трагедію від пологів умирає кохана героя, Кетрін Барклі. Неминучість смерті отруює і боротьбу Роберта Джордана в «По кому подзвін», і пізню, останню любов полковника Кантвелла в «За річкою в затінку дерев» Що ж до То маса Хадсона з «Островів в океані», то, перш ніж показати його смертельний бій з екіпажем німецького підводного човна, письменник відбирає в нього найдорожче життя трьох його синів і кохання жінки.

Часто героя Хемінгуея воліли вбачати у безстрашному тореро, сповненому холодної сміливості професіоналові-мисливцеві, у боксері, що ладен у разі потреби завдати суперникові забороненого удару, навіть у гангстерах і бутлегерах, які не спиняються й перед убивством — аби тільки його було вчинено згідно з «правилами гри». Це — данина легенді. Намагаючись її спростувати, Філіп Янг, один з найцікавіших дослідників Хемінгуея, поділяє тих персонажів письменника, яких можна було б назвати «позитивними», на власне героїв і «героїв кодексу». Цими другими і є професіональні тореро, боксери, мисливці, бутлегери; вони — ті, кого власне герой намагається наслідувати. Але тільки в одному — в дотриманні «кодексу».

Зводиться він, приблизно, до такого. Будь дужим навіть жорстоким, умій відповісти ударом на удар. Не сподівайся ні від кого співчуття, не ремствуй — мовчи, бо найнебезпечніше показати себе невпевненим і смішним, тоді тебе почнуть зневажати й перестануть боятися. Не піддавайся почуттям краще холодність, ніж душевна розхристаність, краще самотність, ніж беззахисність. Тільки так ти, можливо, вцілієш фізично у страшному, кривавому, беззаконному світі, в якому тобі випало нещастя жити,— тільки якщо кожну мить будеш готовий до двобою з ним, тільки якщо, вирушаючи в дорогу, не візьмеш із собою ніякого зайвого вантажу любові й віри. Але будь мужній, чесний, справедливий. Не нападай — обороняйся. Не прагни користатися з недосконалості, з підлості навколишнього світу. В крайньому разі відповідай супротивникові тим самим, але не чини проти нього підступів. Залишайся благородним навіть по відношенню до нього, не задля нього — задля себе. Тільки так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим розтлити, зруйнувати твою особистість, твою людську гідність — те єдине, що в тебе ще залишилось, без чого неможливо та й немає сенсу жити.

Ці норми Хемінгуей найчастіше спостерігав у спортсменів і солдатів, тобто в людей, яких сама їхня професія змушує щодня стикатися з небезпекою і смертю. Тим-то справжній хемінгуеївський герой і наслідує їхній приклад. Але сам він — інший. Він може мати різні імена (Нік Адамс, Джєйк Барнс, Фрейзер, Фредерік Генрі, Гаррі, Томас Хадсон), але суть завжди залишається тою ж самою. Передусім, як уже відзначалося, він дуже близький самому авторові — Ернесту Хемінгуєю. Письменник немовби узагальнював і об'єктував себе в таких героях. Вони — особливо в першій половині творчості — образи покоління, глибоко травмованого війною. Але вони не тільки представники покоління, а й певного типу людей всередині нього. Це вихідці з того самого, що й автор, інтелігентського середовища, у них та сама, що й у нього, життєва позиція. І позиція ця — при всій її наслідувальності — принципово відрізняється від позиції матадора чи мисливця.

Хемінгуей, «завжди був більшим інтелектуалом, ніж хотів здаватися». Це стосується і його героїв. Як боксери, солдати, шкіпери вони не професіонали, навіть коли це й не впадає в око, як впала в око художнику Гроту «неправдоподібність» обвішаного гранатами «тата Хемінгуея». «Кодекс» для них не став сутністю, навіть міцною видимістю, а так і лишився роллю, оболонкою, покликаною щось приховати, захистити зранену, скривавлену, зболілу душу.

В романі «І сонце сходить» Джейк Барнс молиться в іспанському соборі. Це — не сповідь, не самооголення, хоча героя тут залишено не просто наодинці з самим собою (як Ніка у «Великій Двосердій річці»), а наодинці з його думками. Він уже не може від них утекти, а тому намагається їх обдурити, відтіснити якимсь шлаком спогадів про другорядне, неістотне, навіть зумисно вигадане — як, приміром, оте бажання «розбагатіти». Але й вимучена штучність процесу мислення, і конвульсивне прагнення забутися в молитві, і зворушлива неспроможність «пригадати смішну історію» відкривають, викривають перед нами Джейка справжнього. Хоч ім'я Брет лише прослизнуло — немовби скориставшися з хвилинного послаблення самоконтролю,— за всім цим потоком вигадки, пустих жалів і награного інтересу до «грецького графа» стояла Брет, і вся безвихідь Джейкового кохання до неї, і вся його клята невлаштованість у цьому чужому й чужинському світі.