„Анна несвідомо обманювала себе: емоція існувала незалежно від інтелекту.Але емоції, перейшовши поріг „катексиса”, зарядили своєю енергією свідомість, зігравши вирішальну роль в самосвідомості власної ідентичності” [1;28]. „Емоційний зрив, серцевий рух, таким чином, не просто очищує свідомість, але ставить її при повному світлі свідомості перед моральним вибором” [6;11].
Колишня, Анна яка йшла за велінням серця, згідного з розумом, залишилася за межею „прекрасного ужаса метели” і тількт ві сні, „когда она не имела власти над своими мыслями” [6;15], залишалась тотожною собі, але вже новою, котра попробувала „ужас”. Анна втратила властивість користуватисмя „внутренними весами”, які колись безпомилково визначали гармонійне відношення веління почуттів і міри розумної об”єктивності їх у вчинках, в поведінці. Розум і почуття не перевищували одне одного і не диктували один одному своїх вимог.
Саме й тому немає багато моралей.Мораль одна: герої не шукають моральних виправдовувань, розуміючи, що остаточний суд у власному розумі і серці.
Емоції, які досягнули сили ефектів, пристрастей, дійсно виступають роковою силою, і серце, ототожнююче Анною з любов’ю, ніби підкоряється логіці пристрастей. Одначе серце підкоряється й другій логіці – логіці, яка властива йому спочатку як „средоточию нравственною жизни”[8;205].
Серце Анни, „нової” Анни переживає одну із найсильніших емоцій – встид. Вона не може „без мучительной боли стыда” згадати коротку сцену розмови з чоловіком перед стрибками. І саме почуття встиду заствляє червоніти. Причому червоніють і Анна, і Вронський, але мотивовано це по-різному.
Рум’янець на обличчі Вронського – це рум’янець встиду людини, яка відступила від правил. Раніше він віддавався всякій пристрасті не червоніючи, розуміючи без участі серця. Тепер воно включене в процес емоційних преживань і реакцій. Анна червоніє не від образи на себе із-за порушення „правил”, а від свідомості розпаду власного я. Порушена робота власного розуму – „розуму серця”.Серцева логіка розуму і серцева логіка пристрасті розділені, і це розмиває, розрушує совокупність особистості.
Власний досвід художника переконує його, по крайній мірі, в одному: зраді людини. Звернемо увагу, що й розум Вронського, і розум Анни змінюється під впливом полчуттів. Один усвідомлює своє почуття, і це почуття підштовхує пристрасть, друга усвідомленням заперечує пристрасті і в перебігу підкоряє собі і свідомість.
Це протиріччя боротьби і коректування почуттів розумом і показує Толстой. Анна кожне почуття доводить до рівня свідомості.
Причина трагедії не в любові, а в серці героїні. Ії серце переживає той рід любові, до якого воно прилаштоване, який є згубним для нього. Серце Анни Кареніної надто відкрите для пристрастей, що диформує його головну ціль: бути відкритим для добра.
І.2. Єлен Курагіна та її брат Анатоль – люди, що викликають пристрасть, а не любов
П’єр – багач і граф Безухов, одружений на найкрасивішій жінці в світі. Але чи став він від цього шлюбу щасливим? Ні.
Що стосується П’єра, то довгий час на наших очах він робив одну помилку за іншою, нерозумні і дурні вчинки: захищав революцію і Наполеона в гостинній Шерер; порушив дане князю Андрію чесне слово і поїхав до Курагіна, щоб брати участь в бурхливих пустощах з ведмедем; нащось рекомендував князеві Андрієві Бориса; піддався почуттям до Єлен та одружився з нею.
Ось, можливо, головне: захопившись Єлен, П’єр відчув, що „между ним и ею не было уже никаких преград” []. Це ж відчуває Наташа, що закохалась в Анатоля. Брат і сестра Курагіни, красиві люди, вміють викликати до себе пристрась, але не любов, тому що любов – це перш за все духовне почуття.
Анатоль Курагін, привезений свататись до княжни Мар’ї, не відчував до неї ні краплі кохання. Вона здавалась йому дивним чином некрасивою, навіть огидною. Але він не роздумуючи одружився би на ній, якби вона йому не відмовила. Одружився би на імені та грошах її батька. У нього не виникло би ні тіні сумніву.
Графиню Єлен Безухову трутні суспільства оправдовують завжди, що б вона не робила, тому що Єлен належить світським звичаям, вона його відображення і символ, дочка салонів і одночасно їхня королева.
Із точки зору нашої сьогоднішньої моралі немає нічого поганого в тому, що жінка вирішила розвестися з нелюбим чоловіком. Але спічувати Єлен ми не в силах. Навіть якщо спробуємо стати на ЇЇ стороні: адже шлюб її з П’єром нещасливий не тільки для нього, алей для неї. Єлен була дуже молодою, і вона навіть подобалась нам на перших сторінках роману, коли П’єр здалеку милувася нею і князь Андрій любувався її надзвичайною красотою. Вона була дуже молода, і всі: батько, мати, брати, знайомі, сама Анна Павлівна – говорили їй, що шлюб з П’єром – щастя. Можливо, вона повірила, а потім переконалась, що зробила помилку. Можливо, вона гірко покаялась...
Ні. Каятися, мучитися муками совісті графиня Єлен не вміє,і в цьому її найбільший гріх в очах Толстого – і в наших також. Ми прощаємо Наташі і П’єру всі їхні помилки; старому князю Балконському – його приступи злоби і несправедливості; княгині Мар’ї – її страхітливі думки в ліжку вмираючого батька, тому що кожний з них осудив себе соровішн, ніж це зробили би ми.
Єлен не судить себе, вона завжди знайде собі виправдання – і це робить її безлюдянною. Як після дуелі П’єра з Долоховим вона брехала П’єру і думала тількт про те, що про неї скажуть в світі;як в ті дні, коли, турбуючись про свої розваги, вона ввела в безухівський будинок Бориса Друбецького; як, забавляючись звела Наташу з Анатолієм, - так і тепер, в дні Бородіна і залишення Москви, вона, як і раніше, дозволяє собі все, ні на хвилину не виникає в її душі потреба осудити себе – потреба, без якої немає людини.
Здавалось би Єлен вже не може здивувати нас, але все-таки дивуєшся тому, як точно вона вибрала час для влаштування своїх справ: саме ті дні, коли всі люди – всі, крім придворних трутнів, - не думають про свої справи. Дивує її здатність запевнити оточуючих, що кожен її вчинок природній, що навіть розраховані коливання між молодим важливим обличчям і старим важливим обличчям можуть тільки прикрасити її в очах суспільства, - все таки дивуєшся тій мірі цинізму, якої досягнула Єлен.
Графиня Безухова виростає в наших очах в символ зла і аморальності. Тепер виявилось, що її красота безобразна.
Війна, яка виявляє і підкреслює все хороше і дурне, що було в людині раніше, - війна виявила той потворний, бездуховний початок який був притаманний Єлен.
Вона померла, графиня Єлен Безухова. Дочка князя Василя, сестра Іпполіта і Анатоля, дружина П’єра. Померла в ті самі дні, коли вирішувалась доля Росії і бюагато помирали за свою країну, про яку не думала Єлен. Але смерть не очистила її в наших очах, тому що померла вона так, як жила: не думаючи ні про кого, крім себе, запутавшись в безконечному своєму егоїзмі, і смерть її також оточена брехнею, як життя.
Через декілька місяців звільнений із полону П’єр зрадіє, дізнавшись, „что жены и французов нет больше”.Не можна радіти тому, що немає людини, вона померла, - і П’єр, з його почуттям совісті, прекрасно це знає. Знає – і все-таки радіє, і ми не можемо засудити його, тому що Єлен жила безлюдянно і померла безлюдянно.
А если это так, то что есть красота
И почему ее обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота,
Иль огонь, мерцающий в сосуде? –
Так запитував вже в наш час прекрасний поет Микола Заболоцький.
Що таке красота, якщо Элен померла і її не шкода, і брата її Анатоля не шкода. Що таке красота, якщо розпливчатий, понуриий старий з одним оком – головокомандуючий Кутузов – постає перед нами в своєму прекрасній величаій і одинокій мужності? І смішний круглолиций хлопчик Петя Ростов, і його некрасивий , незграбний тезка П’єр Безухов прекрасні в наших очах – чому?
Тому, що за думкою Толстого, людину робить прекрасною не природа, а він сам, його душевні намагання, та внутрішня духовна робота, якої не знали ні князь Василь, ні Анна Павлівна, ні Єлен.
Ні разу протягом всього роману Єлен не проявила нормальних людських почуттів: не злякалась, не зраділа за когось, нікого не пожаліла,не горювала, не мучилась...
Толстой підкреслює її „мраморные плечи”, її постійну одинакову посмішку – вона проходить через всю книгу не як жива жінка, а як красива статуя, тому що духовно вона мертва.
І ось в кінці, Єлен – зі всією своєю красотою – нещаслива !
Це головна думка Толстого: щастя не дається від природи, його треба заслужити тією духовною працею, яку він цінить в людях, - тому щастя заслужила Наташа, а не Соня, тому ніколи не взнала його розкішна красуня Єлен і скоро воно прийде до некрасивої княгині Мар’ї.
І.3. П’єр Безухов в романі „Війна і мир”.
За що ми любимо П’єра, не дивлячись на всі його помилки? Перш за все за те, що він звинувачує у своєму нещастю не когось іншого, а себе, мучиться, але шукає свою вину.
„Но в чем же я виноват? – спрашивал он. – В том, что ты женился на ней, не любя ее, в том, что ты обманул и себя, и ее... Зачем я себя связал с нею, зачем я ей сказал это: „Jevousalme”, которое было ложь? – говорил он сам себе ...”[14;75].
П’єр виганяє князя Василя який з’явився для того, щоб примирити його з дружиною, - і це буде йому радісно тому, що не можливо допостити , щоб такі низькі люди , як хотіли так і вертіли П’єром.
Але чи легше П’єру від своїх поступків? Аніскільки не легше. Розвівшись з дружиною, він їде в Петербург – і його мучать все одні й ті питання, що заволоділи ним в ніч після дуелі. Ось про що думає П’єр: „Что дурно? Что хорошо? Что надо любить, что ненавидеть? Для чего жить и что такое я?...”[14;98].