Коли П’єр розвівся з дружиною і виїхав з Москви, то на станції в Торжці зустрів одного з найвпливовіших діячів оргаганізації франкмосонів, він його вислухав і йому повірив.
Що таке масонство і яка його роль у суспільному житті Росії? Багато декабристів пройшло через масонські брехні (так називалась первинна організація масонів); Під час південного заслання вступив в масони Пушкін. Кругом масонів було створено цілком визначна суспільна думка: їх рахували порушниками спокою, майже бунтівниками. Слово „фармазон”, лайливе на вустах добродійних поміщиків, виникло від перекрученого „франкмасон”.
Чого люди йшли в масонські брехні? Кожний за своїм. Пізніше ми побачимо, як серед масонів Бориса Друбецького, аж цей істини не шукає, не розв’язує питання про добро і зло. І багато таких, як він, ставали масонами, щоб мати серед своїх „братів” людей впливових і відомих, користуватися їх допомогою в земних справах.
Але багатьох - в тому числі і П’єра – притягувала та ідея внутрішнього очищення і самозвершення, яку відкрив П’єру зустрінутий в Торжці масон Баздєєв.
Суть масонства міститься в заклику до внутрішньої духовної роботи над собою. „Очисти себя, и по мере очищения ты будешь познавать мудрость”, - говорить П’єру Баздєєв. Попрощавшись з ним П’єр відчув себе новою людиною. „В душе его не оставалось ни следа прежних сомнений. Он твердо верил в возможность братства людей, соединенных с целью поддерживать друг друга на пути добродетели, и таким представлялось ему масонство”[17;106].
Після розлучення з дружиною, після розвалу всіх своїх попередніх надій П’єр так хотів знайти нову істину, новий зміст життя, що, звичайно, повинен був знайти його. І ось, переповнений мрією про братство людей, він поїхав у свій маєток з ціллю полегшити стан селян, тобто принести користь і добро іншим людям, своїм братам. Він хоче відпустити селян на волю, але головний управитель його маєтками пояснює, що це неможливо, у всякому разі, вже. Тоді П’єр висуває нові реформи: скорочує селянські роботи, полегшує працю жінок з дітьми, знищує тілесні покарання, установи лікарень і шкіл...І, здавалось би, йому все вдається. Об’їжджаючи через деякий час свої маєтки, П’єр бачить подяку гарно вдягнених селян, лікарні і школи, що будуються; чує подяку жінок з грудними дітьми, які позбавлені від тяжкої праці.
Ось із цієї поїздки, щасливий від свідомості, щ він приносить людям добро, П’єр появляється в князя Андрія. Він прагне показати, що тепер він „совсем другой, лучший Пьер, чем тот, который был в Петербурге”. Він жвавий, розказує, розпитує, намагається відкрити відчайдушному другу свій новий світ діяльної любові до людей: „Только теперь, когда я живу, по крайней мере стараюсь (из скромности поправился Пьер) жить для других, только теперь я понял все счастье жизни”[14;78].
Князь Андрій все це слухає недовірливо і похмуро. Він не тільки нічого не хоче розказати про себе, але, слухаючи П’єра, дає зрозуміти, що все це йому давно відоме й нецікаве.
П’єр виголошує: потрібно робити людям добро. Андрій відстоює інше: потрібно жити так, щоб не робити нікому зла. Слухаючи цю суперечку, ми , звичайно, стаємо на сторону П’єра, але скоро виявиться, що насравді все складніше, ніж здавалося нам і йому.
При найближчому розгляді корисної діяльності П’єра, виявляється, що не така вона вже й корисна. „Пьер не знал, что там, где ему подносили хлеб-соль и строили предел Петра и Павла… придел уже строился давно богачами-мужиками села, а что девять десятых мужиков этого села были в величайшем разорении… Он не знал, что священник, встретивший его с крестом, отягощал мужиков своими поборами и что собранные к нему ученики со слезами были отдаваемы ему и за большие деньги были откупаемы родителями…”[14;296].
П’єр виголошує: потрібно робити людям добро. Андрій відстоює інше: потрібно жити так, щоб не робити нікому зла. Слухаючи цю суперечку, ми, звичайно, стаємо на сторону П’єра, але скоро виявиться, що насправді все складніше, ніж здавалося нам і йому.
При найближчому розгляді корисної діяльності П’єра, виявляється, що не така вона вже й корисна. „Пьер не знал, что там, где ему подносили хлеб-соль и строили предел Петра и Павла… придел уже строился давно богачами-мужиками села, а что девять десятых мужиков этого села были в величайшем разорении… Он не знал, что священник, встретивший его с крестом, отягощал мужиков своими поборами и что собранные к нему ученики со слезами были отдаваемы ему и за большие деньги были откупаемы родителями…”[14;296].
Читаючи про це побачення, можна думати, що як часто ми боїмося образити горе, в яке занурені наші друзі, боїмося причинити їм біль нагадуванням про те, що життя продовжується. І залишаємо близьких людей, які у відчаї .А П’єр не побоявся – і виявився правим, він зробив такий крок, без якого би внутрішнє відродження князя Андрія було би неможливим.
Напевно, старий Болконський і княжна Мар’я зрозуміли це, адже коли князь Андрій привіз до них П’єра, батько і сестра Андрія були дуже ласкаві з гостем, а після його від’їзду говорили про нього тільки добре.
Але не тільки П’єр і князь Андрій намагалися полегшити становище своїх селян; таким було завдання багатьох чесних і розумних поміщиків; деякі з них ввійшли потім в таємні товариства, інші не ввійшли, але до реформ хотіли. Приклад П’єра і князя Андрія показує, що масштабні перетворення не можуть бути здійснені окремими людьми в окремих маєтках; в одного є „практическая цепкость”, а в іншого немає – яким би сильним його намагання робити добро не було. Щоб змінити стан селян. небхідний був загальний для всієї країни розв’язок селянського питання.
ІІ. ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ І ОБОВ’ЯЗКУ В СИЛЬНОЇ ПОЛОВИНИ ЛЮДСТВА З РОМАНІВ „АННА КАРЕНІНА ” І „ВІЙНА І МИР”
ІІ.1. Трагічна реальність Олексія Вронського. Поєднання кохання і розуму.
Олексій Вронський дуже часто критиками розглядається як особа негативного плану. Проте А.В. Луцик дивиться на цього персонажа з іншої сторони, і наші думки співпадають. Досліник творчості Л. Толстого, а конкретніше – персонажу А Вронського, пише: „З виду опускаються не тільки перевага позитивних душевних властивостей Вронського над його достатньо небагаточисельними недоліками, але й коректність його поведінки у відносинах з Анною, яка виявляється незалежно до обставин” [10;45].
Чомусь прийнято трактувати слова „милий, добрий малий” як невисоку думку Л. Толстого про свого героя, хоча тут таки йдуть інші рядки:
„он образован и очень умен; это человек, который далеко пойдёт” [15;238], - так відгукується про графа Вронського Степан Аркадійович Облонський. Толстой неодноразово підкреслює розум та освіченість майбутнього обранця Анни, а також його простоту й приємність у спілкуванні.
„Нетрудно было отыскать хорошее и привлекательное во Вронском . Оно сразу бросалось в глаза… В его лице и фигуре…все было просто и вместе с тем изящно” [15;236]. Це не була „общая для всех приятность” Стіви. Дуже часто в характеристиці Толстого щодо графа Вронського знаходимо такі слова як „дружелюбство” і „спокійність”. Він дуже обережний і коректний.
Рушійна боротьба, що панувала в даші Анни Кареніної негативно відбилася на подальшому житті Вронського: терзаючись сама, вона мучить інших.
ІІ. 2. Що значить любити свою землю для Андрія Болконського з роману „Війна і мир”.
Пройшло півтора року з тих пір, як князь Андрій лежав під небом Аустерлиці, і скільки думок тіснилося в його голові, і враз стало непотрібним і дрібним все, що на кануні було значним і складало зміст життя. Пройшло півтора року – він, як і П’єр, прожив за цей час ціле життя, зовсім інше, ніж попереднє.
Позаді залишився страшний день, коли він, поправився після поранення, приїхав в Лисі Гори, ввійшов в кімнату дружини і сказав „ слово, которое никогда не говорил ей”: „Душенька моя...Бог милостив...”.
Він повернувся додому, до жінки, яку колись любив і готовий був знову любити – вже іншою любов’ю, не захопленою, юнацькою, а любов’ю зрілої людини, яка багато передумала. Він хотів виховувати сина і любити свою дружину, а вона померла, і він залишився один тому, що ні княжна Мар’я, ні навіть батько, виявляється, замінити ту наївну, веселу, можливо, дурненьку жінку, для якої він – князь Андрій – був головною людиною в житті.
Тепер він був головною людиною для хлопчика, але хлопчик не знав цього; годувальниця й нянька необхідні йому були більше, ніж батько.
Князь Андрій пам’ятав тишину і спокій, що відкрилися йому під небом Аустерлиці.Він хотів брати участь в новій війні з Наполеоном і , „чтобы отделаться от действительной службі, принял должность под начальством отца по сбору ополчения. Старый князь с сыном как бы переменились ролями после кампании 1805 года”[8;73;].
В кінці кінців старий князь Болконський повернувся до діяльності ! Він роз’їзджав по трьох губерніях, шумів, діяв, був енергійним, швидким і навіть жорстоким – він робив справу: він збирав ополчення проти Наполеона.
А князь Андрій не хотів допомагати батькові. Раніше він мріяв про славу, про людську любов – ці мрії залишились на полі Аустерлиці. Але старий князь збирає ополчення не думаючи про славу, йому важливо віддати свої сили загальній справі.
Князь Андрій не хоче нікому і нічому віддавати свої сили. Йому все не цікаве, і бурхлива діяльність батька тільки його роздратовує, так як лист Білібіна про голод в армії і про інтриги між генералами. Стоячи біля дитячого ліжечка, він думає про сина: ”Это одно, что осталось мне теперь ”[15;99].
Але ось приїзджає до нього П’єр. П’єр швидкими кроками підійшов до дверей і зіткнувся обличчям в обличчя з виходившим до нього, нахмуреним і постарілим князем Андрієм.
Його вразила різка переміна в князі Андрія. Слова були ласкаві, посмішка на губах і на обличчі князя Андрія, але погляд був понурий , мертвий, якому, не дивлячись на бажання, князь Андрій не міг надати радісного і веселого блиску.