П’єр виголошує: потрібно робити людям добро. Андрій відстоює інше: потрібно жити так, щоб не робити нікому зла. Слухаючи цю суперечку, ми, звичайно, стаємо на сторону П’єра, але скоро виявиться, що насравді все складніше, ніж здавалося нам і йому.
Чи розуміє все це князь Андрій? Напевно – так. Він краще знає людей, ніж П’єр, він краще знає господарство. Але головне не це. П’єр тепер прийшов до того, про що думав і мріяв князь Андрій перед Аустерлицем. „Я жил не для славы. (Ведь что же слава? Та же любовь к другим, желание сделать для них что-нибудь, желание их похвалы.) Так, я жил для других и не почти, а совсем погубил свою жизнь”, - говорить князь Андрій.
Після Аустерлиця, коли коли над ним стояв Наполеон, його герой, - людина, впевнена, що вона ощасливила пів-Європи і, в крайньому разі, Францію, там князь Андрій зрозумів, що у всіх людей є своя мрія, намагання і надії – і не може хтось один розв’язати за них, що їм необхідно. Він зрозумів, що поняття добра можна розуміти по-різному, і прийшов до висновку: головне – не робити нікому зла, тоді й добро розцвіте саме собою.
Хто правий: він чи П”єр? Обидва в чомусь праві і обидва можуть стати не праві. Але обидва вони шукають свого місця в житті, хочуть принести людям користь.
Здвалось би, князь Андрій, з роздратуванням слухавши П’єра, нічого не винесе для себе із цієї розмови. Але зустріч зробила сильне враження на обох друзів. Для П’єра вона стала джерелом сумнівів в мосонстві – через рік чи два він зовсім відійде від мосонів. Князь Андрій, навпаки, вступить в брехню і повернеться до діяльності. Якби недовірдиво він не слухав друга, „свидадание с Пьером было для князя Андрея эпохой, с которой началось хотя во внешности и та же самая, но во внутреннем мире его новая жизнь”.
Читаючи про це побачення, можна думати, що як часто ми боїмося образити горе, в яке занурені наші друзі, боїмося причинити їм біль нагадуванням про те, що життя продовжується. І залишаємо близьких людей, які у відчаї.А П’єр не побоявся – і виявився правим, він зробив такий крок, без якого би внутрішнє відродження князя Андрія було би неможливим.
В своєму, але все-таки новому житті, яке почалося після цієї зустрічі, княз Андрій швидко й успішно зробив все те, що не вдалося П’єру.Склалось так тому, що князь Андрій „имел в вышей степени ту недоставшую П’єру практическую цепкость, которая... давала движение делу”.
Але не тільки П’єр і князь Андрій намагалися полегшити становище своїх селян; таким було завдання багатьох чесних і розумних поміщиків; деякі з них ввійшли потім в таємні товариства, інші не ввійшли, але до реформ хотіли. Приклад П’єра і князя Андрія показує, що масштабні перетворення не можуть бути здійснені окремими людьми в окремих маєтках; в одного є „практическая цепкость”, а в іншого немає – яким би сильним його намагання робити добро не було. Щоб змінити стан селян. небхідний був загальний для всієї країни розв’язок селянського питання.
Може бути, що князь Андрій зрозумів це, коли наважився виїхати із свого маєтку в Петербург, ввійти в комісію Спіранського, який підготовлював державні реформи. Діяльність комісії Спіранського також його не задовільнили, і буду ще одне розчарування, і багато, багато ще по переду буде надій, розчарувань, падінь і взлетів – і у князя Андрія, і у П’єра. Але одне вони обидва збережуть – постійне намагання шукати істину, добро і справедливість.
ІІ. 3. Наташа Ростова – дівчина і жінка, яка втілює в собі любов та обов’язок
Наше перше знайомство з Наташею відбувається на дні її народження, коли вона, тринадцятилітня дівчина, прожогом вриdається в гостинну, дзвінко і голосно сміється, стає випадковим свідком признання між її братом та Сонею. Огорнена радістю і соромом, вона захоплює собою Бориса Друбецького і наївно і розгублено просить його поцілувати ляльку, а потім сама цілує його. Це перше знайомство підказує нам, що сам автор любить свою героїню. І ми разом з Л.Толстим також готові полюбити її – привабливу і чисту, схвильовану і щасливу, радісну і щиру.
Якщо звернутись до портретних характеристок Наташі, які дає автор, то приверне на себе увагу така деталь: Л.Толстой пише: „...черноглазая, с большим ртом, некрасивая, но живая девочка...”[14;7;96]. Мимоволі виникає асоціація із казкою Г.К.Андерсена „Гидке каченя”. Цій зовнішьо не дуже привабливій дівчинці суджено стати прекрасним білим лебедем. А як часто із-за зовнішнього вигляду ми не можемо побачити істинної красоти
Читач зустрічається з Наташею, коли вона, життєрадісна дівчина-підросток, на іменному обіді сміливо і весело запитує про морозиво і потім гордовито танцює з „взрослым, приехавшим из-за границы”, товстим і незграбним П’єром. В епілозі роману ми розстаємося з Наташею, яка стала дружиною цього товстого П’єра і матір’ю чотирьох дітей. Знаємо ще, за написаними розділами незакінченого роману „Декабристи”, що вона поїде за декабристом-чоловіком в Сибір і повернеться звідти в Москву через 30 років.
Наташі, як і майже всім Ростовим, притаманна душевна відкритість, ясна щирість. В неї, крім того, є безцінний дар, який належить тільки їй,- велика душевна щедрість і чуйність. Після Бородінської битви П’єр радісно думає увісні : „Самое трудное состоит в том, чтобі уметь соединять в душе своей значение всего”[14;7;106].Наташа, сама незамічаючи того і не задумуючись, уміє це, тому що уміє бути щасливою і робити щасливими інших.
„Сущность ее жизни – любовь ”, - сказано від автора про Наташу.
„Что-то лучшее” прокинулося в душі Ніколая Ростова, відчаяного після страшного карточного програшу, коли він слухає спів сестри; після зустрічі з Наташею в Отрадному, несподівано почувши, як вона схвильована красотою місячної ночі, Андрпій враз згадує „все лучшие минуты” свого життя; від її вдяного погляду П’єр почуває себе щасливим і оновленим. При одній уяві про Наташу у П’єра зникає „вопрос о тщете и безумности всего земного” і він переноситься „ в область красоті и любви, для которой стоило жить”.
Безпосередня сила і радість життя, вміння не жертвувати собою, а природньо віддавати себе іншим людям – ці якості Наташі проявляються в кожному епізоді, при кожній новій зустрічі і на початку і в кінці роману.
Наташа не вміє розмірковувати про життя і не здатна обдумувати її. Вона живе інстинктом; але він підказує їй правду ясніше й частіше за всі інші способи. Коли, здавалось би, ще нічого не трапилося дурного, вона обмінялася з Анатолієм тільки дурним поглядом, „инстинкт говорил ей, что вся прежняя чистота любви ее к князю Андрею погибла”. І насправді сталося це.
Весела, радісна і, здавалось би, безтурботна, вона вражає маму „серъезним и сосредоточеным выражением”, коли говорить про Бориса і порівнює його з П’єром. Після історії з Анатолієм слухняно підкоряється своєму „внутреннему стражу”, який забороняє їй „всякую радость”. Коли вона знову зустрічається з князем Андрієм і піклується про нього, смертельно раненого, ні однієї думки про себе немає в її серці. Після смерті Болконського вона, „ не удостоивающая быть умной”, захоплена болючим і неосяжним питанням про тайну смерті.
Наташа у вищій мірі володіє тим, що пізніше Чехов назвав особливим людським талантом – почуттям до чужого болю. Віра в життя, насолода життям чудовим чином поеднюється в ній з повною самовідданістю. Саме – не з безплідною саможертовністю, а з безмежною любов’ю, в якій міститься рятівний заклик до життя.
ВИСНОВКИ
У творчості Л. М. Толстого відбувається поділ героїв на дві умовно придумані групи: ті, що вміють кохати івони мають почуття обовязку до тих, хто їх оточує, та інша група героїв – ті, чиєю красою захоплюються оточаючі, але вони не вміють любити (Єлен, анатоль Курагіни), а якщо й люблять, то від інших вимагають самопожертви (Анна Кареніна).
Образ Анни в динаміці його розвитку змінюється практично на свою протилежність, спостерігається яскрава „полярність” в душі у Кареніної на початку і вкінці роману. Незалежно від своєї волі Анна стає зовсім іншою людиною, яка отримує задоволення від уявлення картин розкаєнь Вронського над її трупом.
Руйнівна боротьба, що відбувається в душі Кареніної, накладає відбиток і на її відносини з близькими людьми, перш за все з Вронським, чоловіком і сином: караючи саму себе, вона також мучить і їх.
Причина трагедії не в любові, а в серці героїні. Ії серце переживає той рід любові, до якого воно прилаштоване, який є згубним для нього. Серце Анни Кареніної надто відкрите для пристрастей, що диформує його головну ціль: бути відкритим для добра.
Наташа Ростова з „Війни і миру” – герой прототип Анні з „Анни Карегіної”. Їй, як і майже всім Ростовим, притаманна душевна відкритість, ясна щирість. В неї, крім того, є безцінний дар, який належить тільки їй,- велика душевна щедрість і чуйність.
Наташа у вищій степені володіє тим, що пізніше Чехов назвав „особливим людським талантом” – почуттям до чужого болю. Віра в життя, насолода життям чудовим чином поеднюється в ній з повною самовідданістю. Саме – не з безплідною саможертовністю, а з безмежною любов’ю, в якій міститься рятівний заклик до життя.
Ще іншою є Єлен Курагіна. Графиню Єлен Безухову трутні суспільства оправдовують завжди, що б вона не робила, тому що Єлен належить світським звичаям, вона його відображення і символ, дочка салонів і одночасно їхня королева.
Толстой підкреслює її „мраморные плечи”, її постійну одинакову посмішку – вона проходить через всю книгу не як жива жінка, а як красива статуя, тому що духовно вона мертва.
Що таке красота, якщо Элен померла і її не шкода, і брата її Анатоля не шкода. Що таке красота, якщо розпливчатий, понуриий старий з одним оком – головокомандуючий Кутузов – постає перед нами в своєму прекрасній величаій і одинокій мужності? І смішний круглолиций хлопчик Петя Ростов, і його некрасивий, незграбний П’єр Безухов прекрасні в наших очах.