Психологічна теорія. Ця теорія виникла у середині XIX століття. Одним із представників цієї теорії був професор Київського університету святого Володимира, а згодом Варшавського університету Л. Петражицький, Тард.
За цією теорією причини виникнення держави криються у властивостях психіки людей. Психології переважної частини людей притаманна потреба жити у організованому суспільстві, покорятися видатним особистостям. Залежність членів роду, племені від старійшин і вождів згодом закріплюється в праві. На чолі держави мають стояти особистості, наділені особливою волею і талантом керівництва. Отже, представники цієї теорії вважають, що держава є наслідком психологічного розвитку людей.
Теорія насильства. Представниками цієї теорії були австрійський правознавець і соціолог другої половини XIX – початку XX ст. Л. Гумплович, який стверджував, що у знищенні і підкоренні слабких проявляється природний закон боротьби за існування, а також німецький правознавець і філософ цього ж періоду Є. Дюрінг, на думку якого відносини між людьми з’ясовуються шляхом насильства, так званої „робінзонади”, а також Л. Гумплович. Прихильно ставилися до цієї теорії прибічники нацизму та расизму, вони проголошували насилля найважливішим чинником розвитку, а гуманізм – виправданням слабовілля.
Історія не уявляється нам, - писав Л. Гумплович у кінці XX століття, - жодного прикладу, де б держава виникала не за допомогою акту насилля. Держава завжди з’являлась в результаті насилля одного плем’я над іншим. Воно виражалось у завоюванні та поневоленні більш сильнішим чужим плем’ям більш слабкого вже осілого населення.
Ця теорія пояснює виникнення держави завдяки завоювання одними племенами, народами інших. Переможці згодом перетворюються на панівні класи, касти, стани, а переможені – на рабів, підневільних тощо. Для утримання поневолених у покорі, для управління ними необхідна держава – як апарат, створюваний переможцями для керування переможеними. Тому згідно цієї теорії, держава – породження ворожнечі, переваги грубої сили, війни й насильства. Ідеологічними підвалинами даної теорії певною мірою можна вважати філософію Ф. Ніцше, який пропагував ненаситне прагнення до влади, культ грубої сили, зверхність арійців, підкорення слабких народів та ін.
На основі викладеного можна зробити такі висновки. В умовах відсутності наукових знань про існування людського суспільства на ранніх етапах було висунуто ряд припущень щодо процесу виникнення держави, які в основному виходили з того, що держава є штучним витвором, що виник за чиєюсь волею, не детермінований матеріальними відносинами і факторами. Це може бути божественна воля, що обумовлювала Богом встановлену владу, людська воля, виражена в договірних відносинах, поєднання воль правителів і підлеглих, що означало владу на основі соціальної солідарності тощо. Марксистська теорія заклала основи підходу, за яким виникнення держави розглядається як наслідок прояву тих умов, які визначили розклад родового ладу і виявились причинами становлення державної організації суспільства. Радянська історіографія 30 – 50-х років розвивала положення марксистської теорії, але в рамках другого з виділених Ф. Енгельсом шляхів класоутворення «становлення держави пов’язувалось з виникненням класових антагонізмів». В 60 – 80-х роках це твердження було піддано критиці, основною передумовою державотворення визнавалась монополізація апарату управління родоплемінною знаттю. В концепціях зарубіжних юристів, археологів і етнологів переважають редистрибутивно-політичні і соціально-демографічні моделі становлення держави або ж декларується рівнозначність всіх факторів у процесі державотворення, хоча в конкретно-історичних дослідженнях деякі вчені впритул підходять до визнання соціально-економічної обумовленості суспільного розвитку.
Теорія конвергенції. Представники теорії – російський емігрант, професор Гарвардського університету П. Сорокін, американський соціолог, економіст, історик Х. Ростоу. Певною мірою з цією теорією збігаються погляди відомого українського вченого, народного депутата України професора М. Павловського, який у книзі „Шляхи України” обґрунтовує ідею „соціалізованого капіталізму”.
У пошуках відповіді на історичну перспективу розвитку держави чимало дослідників другої половини XX ст. зверталися до так званої теорії конвергенції. За цією теорією, в ході історичного розвитку поступово зникають істотні відмінності між капіталізмом і соціалізмом і відбувається їх зближення, злиття. Кожна система запозичує в іншої усе найкраще і ліквідує негативні економічні, політичні, правові та інші моменти своєї державності.
Космічна теорія. Поява держави за цією теорією пояснюється втручанням інопланетних цивілізацій. Ця теорія підтверджень не має, але існує. У світі має досить кумедно-фантастичний характер.
Технократична теорія. Держава і право виникають як необхідний результат спілкування людини з технікою. Для прибічники цієї теорії характерним є неісторичний техніко-економічний підхід до розвитку суспільства.
Враховуючи те, що визначальним фактором індустріалізації суспільства є зростання промислового виробництва на основі прогресу та підвищення продуктивності праці, соціалізм та капіталізм визначаються двома різновидами „індустріального суспільства”. Представниками цієї теорії вважають Бжезінського, Голбрейт.
Теорія анархізму. У XIX – XX ст.. набуває поширення теорія анархізму. Основними представниками анархістських ідей були М. Штірнер, П. Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін. Ідею анархізму в Україні прагнув втілити Н. Махно.
Представники цієї теорії виступали і виступають за максимальне обмеження, або, навіть, за знищення всякої державної влади і приватної власності, за створення федерацій дрібних автономних асоціацій. Різновидністю анархізму є анархо–синдикалізм, в теорії якого передбачається передача всієї влади в суспільстві профспілкам.
Слов’янофільська теорія. Основними представниками ідеї були О.Хомякова, брати І. Киреєвський і П. Кирієвський, К. Аксаков і І. Аксаков, М. Данилевський, Ю. Самарін, Ф. Достоєвський, С. Соловйов, В. Заньківський, М. Бердяєв та інші.
В основу цієї теорії покладено ідею самобутності суспільного і державного розвитку слов’янських народів. Погляди представників слов’янофільського напрямку суспільної думки в XIX – XX ст. засновувались на протиставлені ідеології слов’янських народів, яким притаманні релігійність, єдність духу та розуму, колективізм, любов до ближнього, ідеології народів Західної Європи, яким притаманні індивідуалізм, раціоналізм, розсудливість, культ матеріального прогресу. Найвищою духовною цінністю слов’ян, що обумовлює характер їхньої державності, слов’янофіли вважали – соборність, тобто поєднання свободи та єдності багатьох людей на основі їх спільної любові до одних і тих же абсолютних цінностей, якими є вчення православної церкви та її святих отців.
Слов’янофіли заперечували як революційний соціалізм, так і буржуазну демократію. Згідно поглядів слов’янофілів, на Заході держава виникла на основі насильства і завоювання, а в Древній Русі – внаслідок природного розвитку національно життя. Слов’янофільські держави минули період жорсткого рабовласницького суспільства. Для слов’янофілів характерна ідеалізація суспільного ладу Київської Русі та общинного способу життя.
Слов’янофільство виступає як антипод орієнтації суспільної думки на західноєвропейський шлях суспільного розвитку. Теоретики слов’янофільства в західному світі вбачають культу індивідуалізму під виглядом загальнолюдських цінностей, пріоритет матеріального над духовним, масовий егоїзм та раціоналізм. Слов’янофіли не заперечують необхідності запозичення кращих надбань західних країн.
На їхню думку, державна влада має бути централізованою, а народу треба надавати можливість вирішувати питання місцевого самоврядування, місцевих проблем господарського, культурного і соціального життя.
На їхню думку, політичні свободи є відносними і негативним явищем, а справжнє завдання держави – творити правосуддя, стежити за моральністю і святістю законів, охороняти гідність людини, сприяти землеробській праці, общинному землеволодінню і слугувати не тимчасовим, а вічним цілям. Слов’янофіли виступають прихильниками переважно монархічних форм державного правління.
Слов’янофіли не проповідували ворожнечі до інших народів, вважаючи за слов’ян всіх – не за ознаками походження крові, а за умов сприйняття духовних цінностей православної цивілізації. В. Соловйов писав, що треба застосовувати заповідь Ісуса Христа: „Люби ближнього, як самого себе” також і до спілкування націй: „Люби всі народи, як свій власний”.
Сьогодні прихильниками до ідей слов’янофільства в Росії є відомі письменники О. Солженіцин і В. Распутін. В Україні – філософ О. Ф. Базилюк. Першочерговими завданнями слов’янських держав, вважають вони, є відновлення традиційних цінностей слов’ян, протистояння „ринковій психології”, надання пріоритету виробничій сфері над комерційною, зміцнення співробітництва слов’янських держав, створення заслону примітивній масовій культурі.