IV.За способом закріплення розрізняють:
а)конституційні (основні) права, що встановлені та гарантовані Основним Законом держави і мають фундамен тальний характер. Вони визначають реальну сутність державний, рівень розвинутості демократичних інститутів і становище особи у державі;
б)галузеві, передбачені поточним законодавством і які єконкретизацією основних прав людини. Вони приймаються наїх основі і детальніше визначають можливості суб'єктів у певнійСфері відносин. Так, права, передбачені КЗпП України, роз ширюють та конкретизують конституційне право на працю.
V.Відповідно до еволюції розвитку права людини роз поділяють на:
а)права першого покоління, тобто політичні, громадянськіТа особисті права, проголошені першими буржуазними резолюціями у Франції, Англії та США і закріплені відповід ними деклараціями;
б)права другого покоління як комплекс соціально-економічних прав, що стали результатом втілення загально людських цінностей та соціально-демократичних ідей і були закріплені у документах ООН;
в)права третього покоління — це комплекс колективнихправ, висунутих країнами, які звільнилися від колоніаль ної залежності та визначили свою політику як миролюбну, суверенну, незалежну, засновану на принципах самовизна чення і територіальної цілісності.
У сучасній юридичній літературі з'явилися ідеї щодо можливості виділення в окрему групу прав четвертого по коління — прав людства. Серед них називають право на мир, екологічні, інформаційні права, право на ядерну безпеку тощо. Основним призначенням названих прав є забезпечення процесу виживання людства як біологічного виду, збере ження цивілізації та подальшої соціалізації людства [27, с. 216—217].
VI. Залежно від вміщених у правах аспектів свободи їх класифікують на: а)негативні права, що визначаються як можливості осо би вимагати захисту від будь-якого впливу, в тому числі і державного. Вони запобігають небажаним втручанням у свободу особи і є основою індивідуальної свободи. Ці права аб солютні і забезпечують можливості незалежності від влади (свобода віросповідання, права на власність, особисту свобо ду та недоторканність, свободу слова тощо), а також мож ливості на участь у владі (виборче право, право звертатися до органів держави та органів місцевого самоврядування, на участь в управлінні державними справами);
б)позитивні права забезпечують можливості суб'єктів напокращення свого становища та підвищення культурногостатусу. Вони забезпечуються державою та залежать від сту пеня її розвитку і сутності. Як правило, цю групу склада ють економічні, культурні та соціальні права. Реалізація позитивних прав складніша, оскільки пов'язується з наявністю достатніх ресурсів держави. Наповнення цих прав залежить від національного доходу країни та особливостей політичного режиму [ 28, с. 192-196].
VII.За характером суб'єктів розрізняють: права громадян держави; права іноземців; права осіб без громадянства; права осіб з подвійним громадянством.
VIII.За соціальним статусом: права людини, що належать суб'єкту від народження та гарантуються суспільством; права громадянина, які надаються, гарантуються та охороняються державою, до якої належить особа.
Отже,права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують не обхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяль ності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб'єкта, що має постійний політико-правовий зв'язок з певною державою. Цілком зрозуміло, що ефективне забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян може бути належним лише за умов, коли структура, форми діяльності, сам стиль праці, ставлення до людини в апараті державного управління у кожного працівника цього апарату будуть оптимальними у плані відчуття та швидкого реагування на будь-які негативні моменти, які стримують у тому чи іншому випадку практичне здійснення прав і свобод, а також законних інтересів членів суспільства.
2.2 Поняття юридичного обов'язку. Гарантії прав і свобод людини та громадянина
Беручи на себе обов'язок із забезпечення прав громадян, держава має право вимагати від них правомірної поведінки, яка відповідала б еталонам, закріпленим у правовій нормі. Вимоги з виконання норм знаходять вияв у системі обо в'язків, що встановлюють міри відповідальності за невико нання приписів.
Юридичний обов'язок — міра необхідної поведінки, що є гарантією реалізації суб'єктами наданих їм прав. Юридичний обов'язок є самостійною юридичною катего рією, що характеризується низкою особливих ознак:
Це міра необхідної поведінки, змістом якої є утриман ня від порушення заборон та необхідність виконання зобов'я зань.
Це необхідна поведінка, що покладається з метою за доволення інтересів уповноваженої особи.
Це необхідна поведінка, яка має юридичний характер, тобто закріплена правовою нормою.
Це необхідна поведінка, що покладається як на всіх осіб, що проживають на території держави (обов'язок пла тити податки та обов'язкові платежі, охороняти природу, поважати державні символи, дотримуватись Конституції та законів України), так і лише на громадян (обов'язок захи щати Вітчизну, її незалежність і територію, проходження військової служби).
Це необхідна поведінка, яка гарантується державою шляхом встановлення юридичної відповідальності за неви конання обов'язків чи створення перешкод до реалізації необхідної поведінки. Зміст юридичного обов'язку складають варіанти необхід ної поведінки, що слугують гарантією використання нада них суб'єктам можливостей.
Структуру юридичного обов'язку складають чотири еле менти:
Необхідність зобов'язаного суб'єкта вчиняти певні дії чи утриматися від їх вчинення в інтересах уповноваженої сторони.
Необхідність вимагати створення необхідних умов з боку держави та інших суб'єктів для ефективного виконан ня обов'язку.
Необхідність реагувати на законні вимоги уповнова женої особи.
Необхідність нести юридичну відповідальність у ви падку порушення у процесі виконання обов'язку прав інших суб'єктів чи невиконання покладеного обов'язку зобов'яза ним суб'єктом.
Юридичний обов'язок — елемент правового статусу, оскільки права суб'єктів, не підкріплені обов'язками інших осіб, не можуть бути реалізовані.
Можливим засобом захисту прав та свобод людини є га рантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які за ночують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприят ливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забез печує перехід від передбачених конституцією можливостей і реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загально-правових принципів, стану еконо міки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності Політичної системи суспільства, наявності системи доскона лих законів у державі, ефективності механізмів реалізації положень, ступеня правової свідомості, правової куль тури населення узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю. [ 4, с.1-2]
Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.
Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Най поширенішою у юридичній літературі є класифікація га рантій за наступними критеріями:
І. За практичним спрямуванням:
а)загальні, що охоплюють всю сукупність об'єктивнихта суб'єктивних факторів, спрямованих на забезпеченняреалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення уразі порушення. У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на: економічні, які складають спосіб виробництва, існу ючі форми власності, наявність ринкових відносин, економ ічну свободу громадян, вільний вибір форм та видів трудо вої діяльності, наявність різноманітних форм підприємниць кої діяльності тощо; політичні організаційні, що характеризуються як реально діючі повноваження органів держави, посадових осіб та громадсь ких об'єднань із створення необхідних для реалізації прав та свобод умов;
б)спеціальні гарантії, які визначаються як система юри дичних засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту тапоновлення прав і свобод суб'єктів права, їх змістом є на дання державно-владної загальнообов'язковості як правам особи, так і їх захисту. Юридичні гарантії мають конститу ційну та законодавчу форми закріплення. Так, основними конституційними гарантіями є:
- оскарження у суді рішень органів держави та посадо вих осіб; право на відшкодування збитків, завданих незаконни ми рішеннями осіб чи органів, що діють від імені держави; право на правову допомогу; можливість отримувати інформацію про зміст прав та обов’язків; принцип презумпції невинуватості людини; можливість обмеження конституційних прав та свобод.
ІІ. За характером гарантії класифікують на: норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав і свобод людини; судовий захист порушених прав і свобод та можливість удового поновлення; контроль за дотриманням законодавчими, виконавчи ми та судовими органами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина; відповідальність за порушення прав та свобод людини, поширюється на всіх суб'єктів права без винятку.
ІІІ. За ступенем поширеності гарантії класифікують на: національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як: державний захист прав і свобод людини, проголоше ним ст. З Конституції України та визначений як обов'язок Держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод; судовий захист прав людини, який є демократичним, перспективним і справедливим засобом вирішення справ, пов’язаних з правами та свободами людини і громадянина; право людини на самозахист, що надає можливістьсуб'єктам захищати свої права і свободи від порушень тапротиправних посягань будь-якими, не забороненими законом, засобами; міжнародні, що встановлюються міжнародними актами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій.