Щодо права на укладення колективних договорів було зазначено, що у процесі практичної реалізації Закону «Про колективні договори і угоди» (№3356-12) від 1 липня 1993 року незалежні профспілки ставляться у невигідне становище, і перевага надається офіційним профспілкам, які входять до ФПУ. Більшість працівників і не знають, що вони зовсім не зобов'язані вступати до професійної спілки. Вихід з офіційної профспілки і перехід до незалежної — досить складна бюрократична процедура, що, як правило, не схвалюється керівництвом. За законом трудові конфлікти повинні вирішуватися в судовому порядку, однак траплялися непоодинокі випадки, коли ці конфлікти не були розв'язані з позиції рівноправності та справедливостi [30, 73].
Наступною специфічною рисою реалізації принципів соціальної держави та соціальних прав в Україні є кризові процеси в українській економіці, які унеможливлюють повну реалізацію конституційно проголошених соціальних прав людини і громадянина.
Однією з найсуттєвіших перешкод соціальної злагоди в Україні є бідність. Тому, виходячи із ситуації кризового стану в Україні програма-мінімум нині зводиться до доктрини «соціальної держави», орієнтованої на гарантоване забезпечення основних потреб людей з боку держави і суспільства, на втілення в життя конституційних принципів і норм, які стосуються прав і свобод особи, справедливості та людського виміру державної діяльності. Це стосується насамперед добробуту, охорони здоров'я, освіти, пенсійного забезпечення тощо. З цієї точки зору продуктивною та політично перспективною є соціалдемократична ідея та вироблена на її основі державницька стратегія, що концентрує увагу на завданнях і обов'язках держави щодо своїх громадян. Аналізуючи програму-максимум, слід зазначити, що нею є побудова «соціальної ринкової економіки», чи «соціально орієнтованої економіки з перспективою підвищення попиту».
Іншим змістовним моментом проблеми реалізації в Україні соціальних прав людини і громадянина є те, що норми Конституції щодо розбудови соціальної держави потребують деталізації і навіть конкретизації на рівні законодавства і певним чином на рівні підзаконних актів, насамперед виданих вищими органами держави. Конкретні напрями цієї законодавчої політики можна визначити як:
1) прийняття законів «Про соціальне партнерство», «Про обов'язкове медичне страхування», «Про міграцію», «Про соціальну допомогу», «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми»;
2) внесення змін до окремих законів щодо оплати праці в частині впровадження мінімальної заробітної плати та прийняття Закону України «Про мінімальну заробітну плату» з метою поступового наближення розміру мінімальної заробітної плати до вартісної межі малозабезпеченості;
3) прийняття Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про соціальну захищеність інвалідів»;
4) прийняття нової редакції Житлового кодексу України;
5) прийняття нових Цивільного та Цивільного процесуального кодексів;
6) введення в дію статті 26 Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про зайнятість населення» [23, 15].
Отже, виходячи із ситуації, яка склалася в нашій державі із забезпеченням соціальних і економічних прав громадян, важливо зробити все, щоб соціальна політика Української держави була, з одного боку, спрямована на захист соціально незахищених верств населення від жорсткого впливу на них ринкових перетворень, а з іншого, — щоб у країні створювалися умови для активізації економічної діяльності різних соціальних груп населення, для їх адаптації до ринкових відносин. Ці завдання соціальної політики на сучасному етапі державотворення є досить складним, і їх реалізація відбувається в непростій економічній та політичній ситуації. Для вирішення цих двох напрямів соціальної політики Верховна Рада України прийняла Закон '"Про державні соціальні стандарти і державних соціальних гарантіях" від 5 жовтня 2000 року, в якому закріплено правові основи формування і застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію соціальних прав і забезпечення соціальних гарантій громадян, на визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення людей необхідними матеріальними благами і послугами. На жаль, багато положень цього Закону не реалізується, що обумовлено цілим комплексом негативних чинників, насамперед економічних [8, 76].
Курс Української держави на сталий розвиток зумовлює особливу увагу до соціального захисту громадян. Тому важливо, щоб загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, що розробляються Кабінетом Міністрів України і затверджуються Верховною Радою,були концептуально зорієнтовані на сталий розвиток держави і соціальний захист населення. Державна система соціального захисту повинна слугувати ефективним засобом забезпечення соціально-економічних прав особи, фактором стабільності та Інтеграції особи в суспільстві. В цілому концепція сталого розвитку України може бути застосована для забезпечення балансу інтересів між вільною ринковою економікою і прагненням суспільства забезпечити гідне життя для всіх громадян.
ВИСНОВКИ
Отже, поняття «соціальна держава» є плодом XX століття, хоча витоки соціальної держави сягають глибини віків. Ще в античному Римі існували первісні форми суспільної підтримки бідних. Однак, історики схиляються до того, що справжні елементи соціальної держави з'явилися більше ста років тому, коли в Німеччині та інших європейських країнах було запроваджено соціальне страхування різних ризиків втрати доходів працівників. Саме ж поняття „соціальна держава” введено в науку в 1850 році.
Важливо зазначити, що процес становлення соціальної держави носив еволюційний характер. Загальновідомо, що з кінця XIX століття держави Заходу поступово втрачають ознаки класової сутності і переходять від ліберальної до соціальної моделі правової державності. Це стає результатом не лише впливу теорії та практики соціалізму, але, і мабуть у першу чергу, наслідком тих природних процесів, які в цей час почали викристалізовуватися у суспільному житті, відображенням чого стало формування спочатку теорії культурної, а з часом соціальної держави [7, 322].
Соціальна держава — це держава, яка намагається забезпечити кожному громадянинові гідні умови існування, соціальну захищеність, співучасть в управлінні виробництвом, в ідеалі порівняно однакові життєві шанси, можливості для самореалізації особистості в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальну користь, ствердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона згладжує майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабким і знедоленим, піклується про надання кожному роботи або іншого джерела існування, дбає про збереження миру в суспільстві, формуванні сприятливого для людини життєвого середовища [20, 365].
Також проаналізувавши ознаки правової і соціальної держави, можна зробити неоднозначний висновок щодо співвідношення правової і соціальної держави. Оскільки, було б помилковим думати, що правова держава і соціальна держава добре сполучаються і спроможні цілком злитися в один тип держави. Принцип соціальної безпеки населення і вимога не лише юридичної, але і матеріальної рівності, виражені в деяких ідеях про соціальну справедливість (властивості соціальної держави), певною мірою суперечать ідеї свободи особи, взаємної відповідальності держави і громадянина (властивості правової держави).
Проте було б неправильним протиставляти правову державу і соціальну державу. Їх зближення — найбільш сприятливий результат для громадянського суспільства, оптимальний варіант його розвитку без класово ворожих конфліктів і соціальних потрясінь. Соціальна і правова держави сполучні між собою доти, поки функціонування державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і поширюватися в межах додержання основних прав людини. І, навпаки, соціальна держава буде в суперечності з правовою державою завжди, якщо «людський добробут», «соціальна безпека», «соціальна справедливість» стануть вважатися більш високими цінностями, ніж верховенство права. Розвиток держави як соціальної можливо на такому фундаменті як правова держава, що розвивається разом з формуванням громадянського суспільства і є чинником удосконалення цього суспільства, забезпечує його безпеку [5, 38].
Звертаючись до ідеї побудови соціальної держави в Україні, важливо зазначити , що проголошення України соціальною державою і внесення цього положення в Основний Закон країни є, безумовно, кроком вперед у розвитку державності. Становлення та розвиток соціальної держави України забезпечується наступними пріоритетами: гарантуванням конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвитком громадянського суспільства, його демократичних інститутів; зміцненням політичної і соціальної стабільності в суспільстві; створенням конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпеченням постійно зростаючого рівня життя й добробуту населення; розвитком духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцненням фізичного здоров'я нації, створенням умов для розширеного відтворення населення.