В одному з останніх розділів роману Гредграйнд безуспішно намагається знайти шлях до серця бездушного кар’єриста Бітцера. Даремно прагне він пробудити у своєму співрозмовнику людські почуття. Добре засвоївши основні принципи системи Гредграйнда і успішно використовуючи їх у своєму житті, Бітцер не може зрозуміти питання свого колишнього вчителя, як колись сам Гредграйнд був байдужим до усіх проявів людських почуттів у оточуючих. Бітцер зі здивуванням відкидає звинувачення у безсердечності, оскільки слово «серце» він сприймає лише у фізіологічному плані і задовільняється науковим поясненням його діяльності:
« Бітцере, у тебе є серце?» - запитує Гредграйнд.
«Без серця, пане добродію, був би неможливий кровообіг, - відказав Бітцер, усміхнувшись на те чудне запитання. – Ніхто обізнаний з фактами обігу крові в організмі, які встановив Гарвей, не може мати сумніву, що серце в мене є.» [2,280]
Син Гредграйнда Томас заради власної кар’єри змушує сестру дати згоду на шлюб з Баундербі; пізніше він грабує банк, підлаштовуючи все таким чином, що підозра падає на іншу людину, а будучи викритим він цинічно нагадує батькові, що відомий відсоток людей виявляється, за його власними словами, не гідним довіри:
«Я сотні разів чув від тебе, що це – закон. Що ж я можу вдіяти проти законів? Такими речима, батьку, ти втішав інших. Нехай це послужить і тобі втіхою.» [2,278]
Луїза також є жертвою виховної системи Гредграйнда . Вона відрізняється від інших жіночих персонажів роману. Тоді як Сесі і Рейчел є втіленням вікторіанського ідеалу жіночності – чутливості, співчуття, ніжності; виховання Луїзи не дало їй можливості розвинути такі риси. Натомість, Луїза тиха, холодна, нечуйна:
«Ти дістала таке гарне виховання і – я радий це сказати – так добре засвоїла все, чого тебе вчили, що я цілком покладаюсь на твій добрий розум. Ти не запальна, не мрійлива, ти звикла судити про все, керуючись не почуттями, а холодним розумом і розрахунком». [2,108]
Однак автор не вважає Луїзу бездушною, вона радше просто не знає, як впізнати і виразити свої почуття. Наприклад, коли батько намагається переконати її, що буде раціональним вийти заміж за багатого Баундербі, Луїза дивиться з вікна на фабричні димарі і говорить: «Здається там немає нічого, окрім слабкого, монотонного диму. Але, коли приходить ніч, вивергається вогонь». [2,109] Тобто Луїза приховує бурхливі емоції під млявою, монотонною зовнішністю.
Діккенс прямо і різко заговорив про характер шлюбних угод у буржуазному суспільстві. Автор показав, що подібно тому, як церкви у Кокстауні схожі на товарні склади, шлюби схожі на ділові контракти. Кохання «говорило на мові галантерейного магазину». Воно «виливалось у формі обручок, і взагалі все готування до весілля мало чисто промисловий характер. Шилося вбрання, замовлялося коштовності, робилося печиво й рукавички, складалося шлюбну угоду, щедро, як і годилось, начинену фактами. Від початку й до кінця все стояло на самих фактах».[2,118] Отже, грубий грошовий розрахунок проникає у всі явища суспільного, сімейного і особистого життя, як визначальний принцип капіталістичної дійсності.
На початку роману ставлення оповідача до Гредграйнда є глузливим, іронічним. Але у ході роману Гредграйнд зазнає значних змін і починає викликати співчуття. Коли Луїза зізнається, що у її житті бракує найважливіших речей і вона дуже нещаслива у шлюбі, Гредграйнд починає усвідомлювати, що його система виховання не досконала. Ці припущення підтверджуються, коли він дізнається, що Томас пограбував банк. Проблеми дітей навчили його відчувати любов і скорботу. Гредграйнд став мудрішим, скромнішим, підпорядкував факти вірі, надії та милосердю.
Друг і послідовник Гредграйнда Баундербі є втіленням «теорії фактів» на практиці. Він – типовий образ нахабного, цинічного капіталіста, який не відчуває докорів сумління і виправдовує свою діяльність сумнівною, але дуже зручною для нього «філософією факту».
Баундербі відображає соціальні зміни викликані індустріалізацією і капіталізмом. Раніше походження визначало соціальну ієрархію, в капіталістичному суспільстві багатство визначає, хто має владу. На думку Баундербі, все належить капіталу. Наука, адміністрація і закони така ж його власність, як його фабрика. Баундербі глибоко обурений нахабністю свого робітника Стівена Блекпула, який наважився заговорити про розлучення з негідною, некоханою жінкою. Баундербі вважає, що це доступно лише багачам.
Гуманні ідеї Баундербі вважає пустими фантазіями. Їм він протиставляє математичний розрахунок купівлі і продажу. Людей і їх взаємовідносини він визначає за заздалегідь підготованою математичною формулою.
Він - жорстокий експлуататор робітників, вважає всі їх законні вимоги, всі їх спроби покращити свою долю бажанням «їздити в кареті» або «їсти черепаховий суп з золотої ложки».
Неосвічений вискочка, Баундербі хизується тим, що він власними руками створив своє багатство, «сам себе зробив». Він протиставляє своє нинішнє благополуччя образам і нужді, які він начебто зазнав у дитинстві. Але Діккенс розвінчав цей міф, коли мати Баундербі, місіс Пеглер, розповіла , що її син мав щасливе дитинство і хорошу освіту, і аж ніяк не був покинутий.
З яких би причин люди не застосовували теорію «фактів і цифр», будь вони сліпими фанатиками ідеї ( Гредграйнд), чи хитрими ділками, які використовують «теоретичну» базу для прикриття свого егоїзму ( Баундербі, Бітцер, син Гредграйнда - Томас) , чи просто жертви цієї теорії ( донька Гредграйнда – Луїза ) – все одно всі вони несуть на собі клеймо занепалості, людської неповноцінності.
2. Становище робітничого класу
Діккенс показує, що у середовищі робітників згубний вплив системи Гредграйнда не може пустити глибоких коренів. Робітниче середовище – єдине у Кокстауні місце, де збереглися ще істинні людські почуття. Незважаючи на всі намагання, Гредграйнду та Баундербі не вдається перетворити робітників у машини:
«Ось на цій фабриці стільки й стільки «робочих рук» і стільки й стільки парових кінських сил. На що спроможна машина, можна виміряти з точністю до одного силового фунта; однак уся армія рахівників, що підраховують суму нашого державного боргу , не зможе сказати мені, яка здатність до добра й зла, до любові й ненависті, до патріотизму чи бунтівництва, до переродження чесноти в нечестя чи навпаки таїться тільки в одну яку – небудь мить у душі в першого – ліпшого з цих мовчазних слуг машини з зосередженими обличчями й розмірними рухами. В машині немає ніяких таємниць; а в найнікчемнішому з них є навіки незглибима таємниця. » [2,84]
Центральним конфліктом роману «Важкі часи» є зіткнення робітників і підприємців Кокстауна. Діккенс описує робітників з особливим теплом, симпатією і співчуттям. Він протиставляє їх безсердечним фабрикантам. Істинні людські почуття, велике самовіддане кохання, товариськість, взаємна солідарність характеризують робітників і у праці, і у боротьбі, і в особистому житті.
Успіхи у промисловості не змінюють важке життя робітників. У капіталістичному світі робітник перестає бути для підприємця людиною, він стає придатком до машини. Ставлення фабриканта до робітника – не людське, а чисто економічне. Фабрикант не хоче і не може зрозуміти того, що робітник не «руки», а людина, яка володіє в числі інших якостей здатністю працювати. Він не може зрозуміти того, що крім відносин купівлі і продажу між ним і робітником існують ще й інші відносини. У романі «Важкі часи» Діккенс інтерпретує вислів «робочі руки»:
«Маса тих кокстаунців, що мають загальну назву «робочі руки», - це порода людей, яка викликала б у деяких значно більшу прихильність, якби творець наділив їх самими руками або, як нижчих морських тварин, самими руками та шлунком.» [2,79]
Одним з важливих епізодів роману є опис страйку кокстаунських робітників. Автор показав народ не лише страждаючим, але й здатним боротись за зміни у своєму житті. Діккенсу вдалося створити колективний образ робітників, сповнених рішучості відстоювати свої права, розуміючих, що їх сила в єдності. Він переконливо показує причини, які привели робітників до страйку, розуміє його неминучість. Але ставлення Діккенса до страйкуючих робітників двозначне. Співчуваючи скрутному становищу робітників, що виступили на захист своїх прав, він залишається прихильником «моральної сили», відмовляється прийняти шлях активної боротьби англійського пролетаріату, політику революційного крила чартизму. Саме тому робітничого агітатора, активного чартиста Слекбріджа, який піднімає робітників Кокстауна на боротьбу проти Баундербі, автор зображує темними барвами. Слекбріджа над робітничим натовпом підносив «лише поміст, а власною своєю природою він навряд чи був у чому вищий за них. Навпаки, багато в чому, і то в дуже важливому, він стояв куди нижче. Він був не такий чесний, як вони, і не такий мужній, і не такий незлобливий; хитрість заступала в ньому їхню простосердність, а несамовитість – їхню спокійну і упевнену розважність». [2,147] Коли робітники все ж голосують за бунтарську пропозицію Слекбріджа, вони роблять це, як стверджує автор, «придушуючи голос сумління».
Образу Слекбріджа автор протиставляє образ Стівена Блекпула. Стівен – типовий робітник. З юнацьких років він працює, життя не дало йому нічого, окрім важких випробувань, тому і виглядає він значно старше своїх років:
«Кажуть, що кожному приділено в житті і троянди, й терня; однак зі Стівеновим життям, напевне, вийшла якась невдача або ж помилка, і троянди його дістались комусь іншому, а терня того іншого, на додачу до його власного, Стівенові». [2,79]
Але незважаючи на життєві труднощі, Стівен зберігає такі якості як чесність, товариськість, віра та співчуття. Символічного значення набуває той факт, що стара мати Баундербі, якої той соромиться, знаходить підтримку і співчуття у Стівена та його подруги Рейчел.