Стівен Блекпул тягнеться до знань. У його бідній, але акуратно прибраній кімнаті можна побачити письмові приналежності і книги.
Викликають повагу його прямота, чесність. Стівен сміливо і відкрито відстоює свої переконання у сутичці з Баундербі. Він обурюється свавіллям Баундербі і прямо говорить хто, на його думку, винний у нескінченних стражданнях робітників:
«Нема в нас ладу, пане, сама каламуть. Ви розгляньтесь лишень самі по нашому місті, яке воно багате, а скільки людей тут на світ родиться лиш на те, щоби прясти, та ткати, та бідувати, насилу перемагаючись, від колиски й до домовини. Подивіться, скільки нас, і як ми живемо, і де ми живемо, і з чого, і яке наше життя завше однакове. Подивіться на фабрики – весь час вони працюють, і все йде вгору та вгору, а ми тільки вниз та вниз, до смерті. Самі зважте, як ото ви про нас думаєте, та пишете, та балакаєте, та депутації до міністрів посилаєте, і завше у нас виходить, що ваша правда, а наша, мовляв, неправда, і що в нас буцім зроду й глузду ніякого не було й нема. І що далі, то все гірше й гірше, все дужче й дужче, все тяжче й тяжче, з року до року, з роду й до роду. Хто ж, пане, таке діло бачивши, та може по щирості сказати, що це не каламуть? » [2,158]
К.Шахова висловлює думку, що «Діккенс ніколи не став би гігантом літератури, якби всупереч своїм помилкам і передсудам не змалював правдиво й надзвичайно виразно відносини між робітником і капіталістом». [10,129]
3. «Некокстаунська » лінія
У романі окреслена і друга «некокстаунська » лінія. Це історія мандрівної трупи циркачів, людей, які так би мовити, втекли від «трясовини». В їхньому середовищі немає місця філософії факту і прибутку. Вони не відчувають гнітючого тиску Кокстауна. Вони наївніші, ближчі до природи. Вони не втратили свіжості почуттів, здатності від душі веселитись. Це скріплює їх маленький колектив, дає їм силу і віру в життя.
«Всі ті батьки вміли танцювати на котючому барилі, стояти на шийці пляшки, ловити м’ячі й ножі, крутити на одному пальці миску, їздити верхи на чому – небудь, стрибати через що – будь і висіти ні на чому. А матері всі вміли танцювати на слабо натягненій дротині й на туго натягненій линві і їздити, витинаючи всякі штуки, на несідланих конях; жодна з них не соромилась показувати публіці свої литки; а одна звичайно в’їжджала в кожне місто на чолі циркового поїзду в античній колісниці, сама правуючи шестірнею коней. Загалом усі вони любили похизуватись і удавали бозна – яких промітних, убирались поза ареною не дуже охайно, в домашньому житті не знали ніякого ладу, а грамоти з усієї трупи разом стачило б хіба на коротенького листа. Та воднораз у цих людях упадала в очі якась дивовижна лагідність і дитинність, якась особлива нездатність до хитрощів та крутійства і невичерпна готовність помагати й співчувати одне одному, і ті риси заслуговували часто не меншої поваги, а вже в кожному разі не менше зичливої оцінки, ніж звичайні чесноти будь – якої іншої верстви людності». [2, 54]
Саме таке середовище породжує сильні натури, як Сесі Джуп. Чистий та цілісний образ дівчинки, яка, перебуваючи під впливом Гредграйнда, не піддалася йому, займає важливе місце в романі. Сесі зберегла всі закладені у ній добрі якості – чуйність, стійкість духу, непримиренність до будь – яких проявів несправедливості. Вона підбадьорює свого батька, який часто занепадає духом від життєвих невдач; тільки вона морально підтримує Луїзу, скалічену вихованням в дусі школи «фактів».
Ясна логіка, чисте серце Сесі Джуп повинні викрити духовну ницість представників капіталістичного світу, убогість їхньої філософії. Сесі – найгірша учениця школи Гредграйнда. Вона безжалісно перекручує наукові, незрозумілі їй слова, не може вимовити слово «статистика» чи зрозуміти, що таке «народний добробут», який вона постійно називає природним.
Саме їй Діккенс доручає спростувати основні положення «філософії фактів і цифр». Відповіді Сесі на всі питання шкільного вчителя побудовані на повній невідповідності двох точок зору, двох принципово протилежних поглядів на життя, а тому написані в двох різних стилях мови – простій мові дитини і засміченій термінами політичної економії і статистики мові вчителя, який прагне виховати дітей в дусі капіталістичної ідеології.
«Ось нехай ваш клас буде нація. І в цієї нації є п’ятдесят мільйонів грішми. Чи забезпечено добробут цій нації?» Сесі не може відповісти на це запитання, тому що вона не знає « в кого ті гроші і чи є там скількись і моїх ». Тоді вчитель вимагає, щоб діти уявили, що класна кімната « велике – превелике місто, і живе в ньому мільйон душ. А з того мільйона за рік тільки двадцять п’ятеро померло з голоду на вулиці» .Сесі оцінює даний факт наступним чином : «по – моєму їм від того не легше вмиралося, що неголодних був мільйон чи чи хоч би й мільйон мільйонів. » Вчитель останній раз запитує дівчинку : « Статистика морських аварій. За якийсь час сто тисяч душ вирушило в далекі подорожі морем, і з них лише п’ятсот потонуло або згоріло з суднами. Решта лишились живі. Скільки це відсотків?» І Сесі відповідає, що «ніскільки для родичів та друзів загиблих ». [2,74] Разом зі своєю маленькою героїнею Діккенс відмовляється прийняти принципи капіталістичного егоїзму.
4.Символічність Кокстауна
«У «Важких часах» виявилась особливо яскраво одна важлива для Діккенсової поетики риса – його вміння створювати такі картини міста, змальовувати такий пейзаж, який стає узагальненням типових соціальних рис епохи».[10,129] Саме таким є опис промислового міста Кокстауна:
«То було місто, збудоване з червоної цегли, а отже, воно мало б бути червоне – коли б не дим та сажа. Але через дим та сажу воно було неприродно червоно – чорне, мов розмальоване обличчя дикуна. То було місто машин та високих коминів, що з них, ніколи не уриваючись, соталися й соталися нескінченні димові гадюки. Був у місті й чорний канал, і річка, бурякова від смердючої фарби, що туди стікала, і здоровезні будівлі з незліченними вікнами, де зранку до вечора все стугоніло й двигтіло і де толок паровика безперестану ходив угору та вниз, немов голова тихобожевільного слона. У ньому було кілька великих вулиць, дуже подібних одна до одної, і багато ще подібніших один до одного завулків, де жили так само подібні один до одного люди, що всі виходили з дому й вертались додому тієї самої години, так само тупотіли ногами по тих самих хідниках, і робили таку саму роботу, і що для них кожен день був такий самий, як учорашній чи завтрашній, а кожний рік – достоту минулий або наступний.» [2,43]
Примітивне і бездушне як матеріальне, так і духовне життя Кокстауна :
«В’язниця могла б бути лікарнею, лікарня в’язницею, ратуша або в’язницею, або лікарнею, або і тим і тим відразу, або ж іще чим – небудь, бо кожна була анітрохи не принадніша за інші. Факти, факти, факти повсюди в матеріальному образі міста – і факти, факти й факти в образі духовному. Школа була з самих фактів, і взаємини між хазяями та робітниками стояли на самих фактах і від породильні до кладовища нічого, крім фактів, і що не переводилось на цифри чи не могло купитись якнайдешевше та продатись якнайдорожче, того на було й не мусило бути і нині, і на віки вічні, амінь.» [2,44]
Неприхований розрахунок, нічого побудованого на почуттях, взаємній довірі, симпатії людей один до одного.
Отже, на думку автора, дев’ятнадцяте століття для Англії – це тяжкі часи, похмура безпросвітна епоха. Люди прагнуть витіснити з життя світлу романтику, добробут і симпатію, замінивши їх егоїзмом, користю, фактом.
Висновки
У романі «Важкі часи» Чарлз Діккенс з повнотою і переконливістю показав протиріччя вікторіанської епохи. Він викрив снобізм, егоїзм, марнославство панівних класів, показав скруту та поневіряння простих людей. Діккенс піддав нищівній критиці філософію «фактів і цифр». На його думку, це - шкідливе, антигуманне вчення, джерело усіх соціальних бід. Автор застерігає суспільство від занепаду, показує, що такий соціально – психологічний клімат не сприятливий для формування духовно та матеріально процвітаючої нації.
Це застереження актуальне й сьогодні. Все, як і раніше, будується на розрахунку, на купівлі і продажу, на речі. Нас безперервно переконують, що найважливішими у житті є матеріальний успіх і комфорт. Часто у гонитві за матеріальними благами, владою, успіхом, ми не маємо часу насолодитись істинно прекрасними проявами життя. Ми перетворюємось на маріонеток. А людина повинна бути хазяїном свого життя, своєї долі, повинна поважати в собі особистість, плекати світлі, ніжні, чисті почуття і ними керуватись у житті.
Отже, даний роман співзвучний нашому часу, коли у світі продовжується боротьба за справжнє щастя і гармонійний розвиток людини, боротьба проти всіх спроб придушити, принизити, звульгаризувати її неповторну індивідуальність.
Список використаної літератури
1. Аникин Г.В., Михальская Н.П.. История английской литератури. – М.: Изд–во «Висшая школа», 1985. – 527с.
2. Діккенс, Чарлз. Тяжкі часи / Пер. з англ. Ю. Лісняк. – К.: Вид-во «Дніпро», 1970. – 298с.
3.Ивашева В.В.. Творчество Диккенса. – М.: Изд-во Московского Университета, 1954. – 470с.
4.Катарский И.М.. Диккенс: Критико – биографический очерк. – М.: Изд-во «Художественная литература», 1960. – 270с.
5.Лібман З.Я.. Чарлз Діккенс: Життя і творчість. – К., 1982. – 221с.
6.Нерсесова М.А.. Творчество Чарльза Диккенса. – М.: Изд- во «Знание», 1957. – 253с.
7.Сильман Т.. Диккенс. Очерки творчества. – Л.: Изд-во «Художественная литература», 1970. – 374с.
8.Тугушева М.П.. Чарльз Диккенс: Очерк жизни и творчества. – М.: Изд-во «Детская литература», 1979. – 209с.
9. Чарлз Діккенс. http://uk.wikipedia.org/wiki/
10. Шахова К.. Сміх і смуток Чарлза Діккенса// Всесвіт, 1970. – Випуск 6. – с.126-130