(VII-VI ст. до н. е.)
Сапфо — відома поетеса часів античності, що створювала поезії у жанрі меліки (пісенної лірики). Сапфо високо цінували митці античної доби, давньогрецький філософ Платон назвав десятою музою, Катулл та Горацій її наслідували. Розповідають, що Солон — знаменитий реформатор VI століття, почувши вірші Сапфо, сказав, що не хоче помирати раніше, ніж вивчить їх напам'ять.
Про життя поетеси відомо досить мало, її біографія напівлегендарна. Відомо, що Сапфо мешкала в Мітиленах на острові Лесбос. За переказом, вона народилася в родині аристократа-торгівця Скаладроніма та його дружини Клеїс десь між 630 та 620 роками до н. є. Приблизно в сімнадцятилітньому віці через політичні заворушення на Лесбосі Сапфо разом зі своїми братами мусила на певний час виїхати до Сицилії. Лише в 595 році, коли їй було вже більше тридцяти, вона змогла повернутися на батьківщину.
У своєму місті Сапфо була відома не тільки як поетеса, а ще й як громадська діячка. Вона стояла на чолі «дому Муз», де багаті дівчата з різних країв Греції збиралися, аби займатися музикою, поезією й танцями. Подруги та учениці Сапфо обмінювалися поетичними рядками, тематично пов'язаними з ритуалами жіночих культів. Знайомства, весілля, спілкування між подругами, захоплення, суперництво, ревнощі, розлука — все це відобразилося в ліриці Сапфо та її учениць.
У стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні та елегії. До нас дійшли лише уривки та дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, що змальовує силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою» — віршовим розміром, який винайшла Сапфо і який пізніше набув поширення в грецькій та римській літературі.
Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Близькими до любовної лірики Сапфо є її епіталами — весільні пісні, що виконувалися на різних етапах шлюбного обряду. У них трапляються й міфологічні ремінісценції, але загалом переважає фольклорний колорит: змагання юнаків та дівчат, прощання нареченої з дівоцтвом, порівняння нареченого з Аресом і т. ін.
У своїй любовній ліриці Сапфо поетизує любов та красу, із неприхованою пристрасністю висловлює вона свої палкі почуття. Наприклад, у поезії «До богів подібний мені здається» поетеса пристрасно і щиро розповідає про своє захоплення прекрасною людиною. А в наведеному нижче уривку вона стверджує про свою призначену долею здатність палко сприймати все прекрасне:
Жереб мені
Випав такий:
Серцем палким
Любити
Ласку весни,
Розкіш, красу,
Сонця ясне
Проміння.
Близька до фольклорних творів, лірика Сапфо рідко виходила за межі суто жіночих переживань, однак переживання поетеса висловлювала з надзвичайною простотою та яскравістю. Головною цінністю поезій Сапфо було їх напружене, яскраво і просто виражене почуття.
Існує чимало легенд, що розповідають про особисте життя Сапфо. За переказами, в неї був закоханий поет Алкей, але це почуття не було тривалим. Пізніше поетеса нібито вийшла заміж за чоловіка на ім'я Керкіл та народила доньку, якій присвятила цикл поезій.
Але найбільшу увагу привертає загадковий епізод із нерозділеним коханням Сапфо до юнака Фаона, через яке вона кинулась у море з Левкадської скелі в Акарнанії. Джерелом цього переказу, найімовірніше, була народна пісня про Адоніса-Фаона (Фаетона), улюбленця Афродіти, культ якого був І поширеним у південній частині Малої Азії та на прилеглих до неї островах.
І А легенда про Левкадську скелю пов'язана з обрядом., що належить до куль ту Аполлона: на Левкадській скелі був храм Аполлона, звідки щороку, у визначений день, скидали в море злочинців як спокутну жертву. Вислів «кинутися з Левкадської скелі» став означати «накласти на себе руки» і вживався також як погроза перервати своє життя через відчай. У цьому значенні Левкадська скеля згадується, наприклад, у Анакреонта.