У процесі створення правових нормативних актів національний фактор взаємодіє з фактором міжнаціональним, який відбиває ступінь та форми контактів різних країн.
Розглянемо зараз другий напрям взаємозв’язку правових та фактичних суспільних відносин. Тут виявляється зворотний зв’язок між правом та суспільними відносинами, які воно регулює. Мова йде про реалізацію правових норм, про соціальну ефективність права, його інститутів та норм. Ця проблема являє собою предмет подальшого розгляду, й тому тут ми наголосимо лише на щільному двосторонньому зв’язку між соціальною обумовленістю та соціальною ефективністю права. Якщо та або інша норма права не спричинена вимогами життя, навряд чи можна сподіватися на те, що її застосування дасть бажаний результат. З іншого боку, лише на основі вивчення ефективності чинного законодавства можна внести корисні пропозиції щодо його подальшого вдосконалення.
З функціональної точки зору право – міра суспільно значущої поведінки людей. Обмежуючи свободу кожної окремої особистості свободою всіх інших особистостей та взаємопов’язуючи їх соціально значущі вчинки, воно, таким чином, сприяє збереженню, функціонуванню та розвитку суспільного цілого.Парадокс дії права як засобу зміцнення цілісності суспільства полягає у тому, що воно досягає цього, забезпечуючи стан особистості, що переслідує свої власні цілі та не розмірковує щодо інтегруючих чи дезінтегруючих наслідків своїх вчинків.
Однак, незважаючи на це, ми маємо говорити про соціальну цінність права. Цінності – це характеристики об’єктів та процесів, які мають позитивне або негативне значення для життя людини. Ціннісне відношення виникає в результаті включення того чи іншого об’єкта в сферу інтересів людини та його діяльності. Цінності можуть виступати у формі ідей добра, справедливості, свободи, рівності тощо. Світ цінностей –це світ належного. Цінності є стимулом для зміни соціального буття, тому вони є джерелом діяльності, активного ставлення до реальності. Те, що має бути, –краще, ніж те, що є. Належне –краще існуючого; у цьому полягає сенс цінності. Поняття "цінність" передбачає ідеал, мету, тому соціальне управління має розглядатися, насамперед, з позицій ціннісного підходу, тобто не тільки з позицій управління державою, а й як уміння діяти взагалі, як мистецтво організації доцільної поведінки. Управління складається з дій, які нібито поступово зменшують розбіжність між станом, що актуально існує та метою (ідеалом).
Право завжди містить у собі конкретно-історичні уявлення людства щодо рівності, свободи, справедливості, прав людини, загального блага для народу. Система цінностей задає ідеальну модель життя, належний устрій суспільства. Однак для того, щоб втілювати ідеали в життя або принаймні підтримувати досягнутий стан, цінності мають бути втілені у певні стереотипи поведінки, тобто набути інструментального характеру. Норми і є такими "соціально-технологічними" втіленнями цінностей. Норми є цінностями у дії. Право виступає як власне цінність, а також має інструментальну цінність. Тобто право є соціальним регулятором, інструментом управління, який за допомогою норм "задає" програми управління і оформляє оперативну управлінську діяльність.
2. Соціальна природа суб’єктів права
Суспільні (громадські) відносини – це зв’язки між людьми, що виникають у процесі їх спільної діяльності. Структура суспільних відносин досить складна, в ній вирізняють – економічні зв’язки (виробничі відносини), соціальні, політичні, культурні (духовні), правові зв’язки тощо.
Суб’єктами суспільних відносин можуть виступати соціальні спільноти (народ, нація, соціальна верства чи група), організації (державні, громадські, приватні), окремі особи (індивіди). Місце кожного суб’єкта в системі соціальних зв’язків обумовлене об’єктивними закономірностями функціонування громадських стосунків та активністю їх учасників.
Як відомо, право регулює громадські відносини, внаслідок чого вони здобувають правову форму, тобто стають правовими відносинами. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває цивілізованого, стабільного й врегульованого характеру, тому що право є сильним організуючим чинником, додає особливої визначеності та стійкості будь-якій сфері суспільного і державницького буття.
Звертаючись до сутності правовідносин як суспільних зв’язків, що виникають на основі норм права, учасники яких мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, забезпечені державою, ми найближче підходимо до поняття "правосуб’єктності".Правосуб’єктність безпосередньо співвідноситься з нормами права, які визначають зміст цих прав і обов’язків (щодо державних органів – з нормами про компетенцію). Тобто змістом правосуб’єктності є комплекс прав і зобов’язань суб’єктів права, який витікає безпосередньо з закону, незалежно від участі у конкретних правовідносинах. Мова йде про правовий статус особи чи установи.
Водночас коло та види суб’єктів права також безпосередньо залежать від галузі соціальних відносин, що врегульовуються правом, від глибини і характеру активного й плідного правового впливу. Правосуб’єктність співвідноситься із суб’єктивними правами і зобов’язаннями не безпосередньо, а соціально опосередковано, через відповідні норми, які визначають сутність і зміст цих прав і обов’язків та юридичних фактів. Правосуб’єктність являє собою передбачену нормами права можливість (здатність) бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність це, безперечно, складна юридична властивість, але її складові елементи – правоздатність і дієздатність – мають також чітко визначену соціальну спрямованість.
Правоздатність, як відомо, – це обумовлена нормами правоздатність особи мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто це передумова існування суб’єктивного права, а не власне суб’єктивне право. Цивілізоване право розвинених держав, наприклад, визнає в рівній мірі за всіма громадянами країни здатність мати громадянські права і нести обов’язки (це – громадянська правоздатність). Правоздатність містить широкі соціальні можливості громадянина вимагати від держави конкретизації чи розвитку своїх головних прав, тобто наявність правоздатності надає юридичну силу певним соціальним діям суб’єктів правоздатність не є конкретним правом, а соціально визначеною можливістю людини бути носієм всіх тих прав і обов’язків, які обумовлені об’єктивним правом.
У свою чергу, дієздатність як складова правосуб’єктності є визначеною в законі здатністю особи своїми власними діями набувати і здійснювати права та обов’язки. Основні форми її існування – угодоздатність (здатність особисто здійснювати цивільно-правові угоди) і деліктоздатність (обумовлена законом здатність нести юридичну відповідальність за правопорушення) виникають внаслідок певних соціальних обставин і умов. Так, якщо правоздатність громадянина виникає з моменту його народження, то дієздатність – із досягненням певного віку (соціально-демографічна умова); для психічно хворих та неповнолітніх осіб, які не є дієздатними через невідповідність певним соціопсихологічним і віковим ознакам, цивільне право навіть вводить інститут уповноваженого представника, який своїми діями має представляти інтереси недієздатного учасника правовідносин.
Правоздатність і дієздатність – це, безумовно, соціоюридичні властивості, які відбивають закономірні процеси зростання ролі права і соціальної відповідальності особи перед суспільством. Масштаби, різновиди та межі правоздатності суб’єкта визначаються закономірностями розвитку суспільства, обумовлені характером економічного та політичного ладу, рівнем цивілізованості та демократизму громадського життя. Слід враховувати, що правовідносини – це не тільки центральний механізм правового регулювання, а й різновид суспільних відносин, тому їм притаманні не тільки формально-юридичні, але й соціальні ознаки. Розглянемо їх послідовно.
1.Сторони правових відносин завжди володіють суб’єктивними правами і несуть соціальні зобов’язання. Зміст правовідносин формується внаслідок волевиявлення їх учасників (які є, водночас, соціальними суб'єктами), дії юридичних норм та у відповідності до рішень правозастосовних органів. Слід зважати на те, що найчастіше правове регулювання здійснюється без втручання правозастосовника, і навіть за умов відсутності нормативно-правового підґрунтя правові відносини реалізуються при недоліках законодавства на основі загальноприйнятих соціальних чи диспозитивних норм.
2.Правові відносини є такими суспільними відносинами, за яких здійснення суб’єктивного права і виконання обов’язків забезпечені можливістю державного примусу, що за своєю природою є соціально-політичною функцією держави. Хоча у більшості випадків здійснення суб’єктивного права і виконання обов’язків суб’єктами правовідносин відбувається без застосування заходів державного примусу.
3.Правовідносини постають у вигляді певного суспільного зв’язку, міра конкретизації якого може бути різною. Так, правовідносини, що виникають безпосередньо із закону, конкретизуються мінімально, тому що всі адресати юридичної норми рівнозначно спрямовані на будь-яких суб’єктів права (типовим прикладом є конституційні права і свободи громадян). Вищий ступінь конкретизації правовідносин (середній чи максимальний) наявний за умов, коли індивідуалізується не тільки суб’єкт, але й об’єкт правовідносин і зміст правового зв’язку між ними.
Всі зазначені елементи структурного складу правовідносин –суб’єкт, об’єкти і зміст правового зв’язку –за сутністю своєю є соціальними феноменами чи обставинами. Вони реалізуються у будь-яких галузях суспільного буття – економіці, політиці, культурі, соціальній сфері тощо.