З погляду соціологічного підходу важливо з’ясувати соціальну цінність правоздатності. З одного боку, правоздатність сама собою ніякого реального блага не надає, це тільки "право на право", можливість визнання індивіда рівноправним членом суспільства. Однак право таким чином веде до встановлення елементарної юридичної справедливості й усунення соціальної дискримінації.
За сумою переважно соціальних ознак слід чітко відрізняти правоздатність від суб’єктивного права:
—правоздатність є невід’ємною від особи, не можна людину лишити правоздатності або обмежити її з певних причин;
—правоздатність не залежить від віку, статі, професії, етнічної належності, місця проживання, достатку й інших життєвих умов;
—правоздатність не передається, її не можна делегувати іншим; отже, вона є первинною щодо суб’єктивного права, вихідною і відіграє роль його передумови.
Можна виявити опосередкований зв’язок окремих видів правоздатності з соціальними чинниками. Так, загальна правоздатність виступає як принципова здатність особи мати будь-які права та обов’язки, що передбачені чинним законодавством. Галузева правоздатність надає можливості набувати су-б’єктивні права у певних галузях права з приводу конкретно-соціальних сто-сунків (це галузі трудової, виборчої, шлюбної правоздатності тощо). Врешті, спеціальна (професійна чи посадова) правоздатність є такою, що потребує спеціальних знань, повноважень або таланту (наприклад, судді, лікаря, вченого, керівника установи, митця-артиста тощо). Крім того, правоздатність організацій, юридичних осіб також є спеціальною, тому що визначається метою і завданнями їх діяльності, зафіксованими у відповідних документах.
3. Механізм соціальної дії права. Соціальні функції права
Суспільство являє собою єдиний, цілісний організм, систему взаємодіючих соціальних груп, що має складну організацію. Інтегративною організуючою основою при цьому виступають серед інших організуючих факторів соціальні цінності, зокрема соціальні норми.
Соціальні норми – це правила, які відбивають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи у їх взаємовідносинах один з одним, з соціальними інститутами та суспільством у цілому.
Норми встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, цілі та засоби їх досягнення.
Порушення норм викликає більш конкретну та чітку негативну реакцію з боку соціальної групи, суспільства, його інституціональних форм, що звернена до подолання поведінки, яка відхиляється від норми.
Тому соціальні норми являють собою надзвичайно дієвий засіб організації суспільства, тобто забезпечення його сталості та ладу. Особливе місце серед цих норм посідають норми права.
Право – це об’єктивно зумовлена та історично виправдана міра свободи і рівності у реальних суспільних відносинах, як застосування рівної міри однакового масштабу до різних людей, до різних життєвих ситуацій.
Виконання правом своєї соціальної ролі в першу чергу обумовлене його нормативністю. Реалізовуючи будь-яку свою функцію, право завжди визначає міру, обсяг належної, забороненої або дозволеної поведінки, визначає правове становище людей та наділяє їх правами і обов’язками у відносинах між собою та з державою. Загальнозобов’язаність, формальна визначеність, конкретність норми дозволяють моделювати різні суспільні відносини, охопити весь спектр конкретних відносин, відокремити та закріпити їх основний зміст.
Однак право –це такий інструмент регулювання суспільних відносин, який діє через волю та свідомість людей. Тому багато властивостей правових норм та результати їх застосування не можуть бути правильно зрозумілими без аналізу умов їх дії, а також особливостей людей, які реалізують та застосовують правові норми.
Право охоплює всю соціальну систему: регулює життя об’єкта управління; визначає характер та параметри самого управління; регулює внутрішнє життя суб’єкта, який управляє (держави та його органів). При цьому можна виділити три рівні, на яких право діє як регулятивний засіб соціального управління.
1.Норми права регулюють суспільні відносини, а через них –поведінку кожної людини, яка виступає у певних соціальних ролях. Цей процес відбувається шляхом сприяння формуванню нових, закріплення вже існуючих або витіснення вже віджилих відносин. Різні засоби – зобов’язання, дозвіл, заборона та пов’язані з ними заходи схвалення або покарання, стимули або санкції – дозволяють по-різному спрямовувати соціальну поведінку, активність особистості. Таким чином здійснюється як регулювання (стабілізація, контроль поведінки), так і управління (активізація, зміна поведінки). На цьому рівні норми права виконують завдання координації дії людей, що сприяє досягненню суспільством відповідної мети.
2.Правові норми регулюють відносини всередині суб’єкта управління, визначаючи компетенцію, структуру та функції всіх систем управління та їх елементів (наприклад, органів держави, посадових осіб тощо). Тут правові приписи мають директивний характер і виступають безпосередньою причиною поведінки. Регулюючи діяльність посадових осіб, вони впливають і на перший рівень.
3.Норми права діють на вищому рівні, де об’єктом управління виступає вся соціальна система, а етапи її розвитку займають великі відрізки часу. Перехід всієї соціальної системи у новий стан супроводжується значними змінами у законодавстві та праві (наприклад, прийняття нової Конституції України).
Розвиток відносин на перших двох рівнях у межах, встановлених нормами права, приводить до вирішення спочатку дрібних, а потім більш загальних завдань і, отже, –до досягнення певних соціальних цілей. Поступове накопичення таких змін готує зміни всієї системи у цілому та спричиняє видання нових норм права, що визначають подальшу поведінку соціальної системи, тобто до появи нового циклу правотворення та правореалізації. Поступово перебудовується життя першого та другого рівней, і весь процес починається спочатку.
Визначаючи соціальний механізм дії норми права як процес її функціонування у суспільстві, слід звернути увагу на недостатність дослідження одного тільки зв’язку "норма –індивід". Окрім норми права на поведінку людини впливає вся система соціально-економічних умов життя, що мають суттєве значення і тоді, коли людина обирає певний варіант поведінки, і тоді, коли вона відчуває на собі дію правових санкцій внаслідок порушення юридичної заборони.
Дієздатність норми залежить від довершеності відбиття у її змісті закономірностей суспільного розвитку та потреб соціальних груп і особистостей. Однак вони перебувають поза зоною "меж досягнення" права, тому вплив на них здійснюється через посередництво загальносоціальної політики держави.
Соціальний аспект права є більш широким, ніж його нормативний зміст, бо містить розгляд соціальних елементів – як тих, що передували формуванню державної волі, так і тих, які пов’язані з правовою структурою, що вже діє у суспільстві, з виявленням її соціальної ефективності. При цьому необхідно розглядати взаємозв’язок соціального та правового факторів у динаміці, у розвитку як єдиний складний механізм, де соціальні, економічні, політичні, тобто суспільні відносини перекладаються на мову юридичних норм, правові приписи трансформуються в соціальну поведінку суспільства, соціальних верств, груп та громадян. Право як особливий соціальний інститут нормативної регуляції суспільних відносин має складну природу, а механізм його дії в кожному конкретному випадку залежить від його економічної, соціальної та політичної структури.
Правові норми мають культурний зміст, тому що вони містять правила поведінки, передбачені певною соціокультурною системою. Норми, що існують у певній культурній системі, є соціальними нормами. Нормативність культури забезпечує координацію та організацію дій людей, які входять до соціального цілого. Однією зі специфічних рис людського суспільства є саме сформована інституціональна система, яка регулює поведінку людей.
Безпосередньо відбиваючи якості людини, культура створює глибинну нормативну систему. Мораль, релігія, право є інститутами культури. Саме культура зумовлює їх зміст. Сформоване внаслідок ефективної практики правило поведінки, виконання якого найчастіше виявляється результативним, закріплюється в культурі, набуваючи форми морального або релігійного обов’язку, правової вимоги тощо.
При цьому слід звернути увагу на співвідношення норм моралі та права, які є основними факторами єдності суспільства, основними нормами поведінки. І норми моралі, і норми права регулюють суспільні відносини, створюючи загальнообов’язкові правила поведінки та запроваджуючи певну відповідальність за їх порушення. Однак, поряд з цим, вони суттєво відрізняються одне від одного:
—формою вираження волі суспільства (мораль виражає волю окремих соціальних груп та суспільства в цілому, право ж виражає державну волю);
—засобом забезпечення дотримання норм (мораль головним чином забезпечується силою внутрішнього переконання у справедливості її норм та силою громадської думки, а дотримання норм права забезпечується, крім того, й силою державного апарату);
—правові норми відрізняються від моральних формальною визначеністю та більш конкретним характером;
—моральні норми, на відміну від правових, пред’являють значно вищі вимоги до людини та мають більш широку сферу дії;
—норми моралі є більш гнучкими, ніж норми права.
Звертаючись до права, можна стверджувати, що всі юридичні норми мають культурну сутність, однак культура не вичерпується юридичними нормами. Це стосується саме права, але не законодавства, тому що останнє може й не бути результатом природно-історичного розвитку, а являти собою продукт нормотворчої діяльності держави. Закони стають часткою культури настільки, наскільки вони збігаються із правом, санкціонуючи культурно-правові правила поведінки, які вже склалися. Слід зазначити також, що правові норми входять не тільки до структури особистості, але й стають фактом правосвідомості.